Любити до глибини кишені
Чому Петро Яцик зініціював конкурс з української мови в Україні?
Серед нагороджуваних цього дня: 30 школярів, які вибороли 1—3 місця у всіх вікових номінаціях (2—11 класи, представлені всі області України), 5 студентів, які вибороли перші місця по 5 рівнях акредитації, 5 школярів і студентів отримали заохочувальні прем і ї і 10 вчителів, учні яких вибороли перші місця у загальнонаціональному етапі конкурсу.
Конкурс був профінансований Освітньою фундацією Петра Яцика (Канада, президент Надя Яцик), до якої долучилося понад 200 жертводавців із Канади, США, Австралії, Франції, а також із України.
Напередодні радіожурналістка Ольга Зарічанська зустрілася з міністром освіти і науки України Василем Кременем та виконавчим директором Ліги українських меценатів Михайлом Слабошпицьким. Мова йшла про конкурс зокрема і про благодійництво в України взагалі.
— У своїй дослідницькій книзі «Українські меценати» Михайло Слабошпицький розповів про історію меценатства і добродійництва в Україні, і саме там я прочитала фразу Євгена Чикаленка, яка мене просто вразила: благодійник — це людина, яка любить свою батьківщину не лише до глибини своєї душі, а й до глибини своєї кишені. Прізвища цих людей за радянських часів замовчувалися, і лише нині ми дізнаємося і про них, і про їхні славні справи — Острозькі, Галшка Гулевичівна, П.Сагайдачний, І.Мазепа, К.Розумовський, Тарновські, Симиренки, Харитоненки, Терещенки, Шептицький... Цей перелік можна продовжувати далі. А чи можна в Україні сьогодні побачити меценатів такого рівня і чи є вони взагалі в нашому суспільстві?
В. КРЕМЕНЬ: — Для того, щоб меценатство стало поширеним явищем, потрібне відповідне законодавче рішення. Людей, які готові пожертвувати частину своїх коштів на потреби літератури, мистецтва, освіти, культури, треба всіляко підтримувати. Але, з другого боку, має бути й розумна міра в оподаткуванні, бо якщо пільги зробити надмірними, то це може просто перетворитися на спосіб приховування своїх прибутків, і тоді державі не буде з чого платити бюджетним структурам зарплати. Тобто законодавче сприяння меценатству потрібне, але воно має бути виваженим і разом з тим давати людині, що має кошти, можливість реалізувати свої благородні устремління.
М. СЛАБОШПИЦЬКИЙ: — Співпраця держави з благодійниками — це дуже делікатна сфера. Свого часу в Америці був грандіозний скандал. Мабуть, багато хто ще й досі пам’ятає з газет і телебачення «видатного американського мецената» й друга Радянського Союзу Арманда Хаммера. Меценатство, яке у США законодавчо жорстко регламентоване, стало його бізнесом. Він мав величезні прибутки від своїх компаній і, щоб не платити податки, користуючись пільговим оподаткуванням, перекидав кошти у фонд Арманда Хаммера. А фонд уже купував, скажімо, картину Ваг Гога чи когось з інших великих художників і дарував її Леоніду Іллічу Брежнєву. За це Арманд Хамер одержував у СРСР якийсь завод для роботи чи ще якесь вигідне замовлення. Врешті-решт, законодавство сказало, що це не меценатство, а бізнес. Його навіть притягли до суду.
Ще один момент. Уявімо, що справді 60 відсотків прибутку буде виведено з-під податку. Але ж такого нема ніде у світі — ні в Африці, ні в Америці, ні в Канаді. В усіх країнах є певний відсоток із прибутку, який законом дозволяється перераховувати на благодійні цілі. От, скажімо, приклад світлої пам’яті відомого філантропа з Канади Петра Яцика. Він пожертвував мільйон доларів на створення Центру українських студій при Альбертському університеті, і тодішній уряд Альбертської провінції доклав до нього ще мільйона два. Там тоді був такий закон: якщо меценат жертвує на якусь богоугодну справу — на освіту, медицину, скажімо, долар, то провінційний уряд додає два. Таким чином, статутний фонд Центру досліджень історії України Петра Яцика склав три мільйони.
Ми вивчали цю ситуацію в різних країнах і переконалися, що усюди меценатство заохочується, підтримується, але разом з тим і суворо регламентується.
— Ви, пане Михайле, у своїй книжці про П.Яцика «Українець, який відмовився бути бідним» розповіли про життєвий шлях українця з Канади, мільйонера, мецената, останньою справою якого став оцей конкурс в Україні...
М. С.: — Уже за життя це була людина-легенда. Досить лише перерахувати його найбільші добродійницькі проекти. Він давав кошти на будівництво українських шкіл та церков у Бразилії. За його фінансової підтримки з’явилося на світ чимало важливих книг з історії та культури України. Він був головним меценатом відомої енциклопедії українознавства, добре знаного сьогодні у науковому світі Українського дослідного інституту при Гарвардському університеті (США), коштом Петра Яцика народився згадуваний Центр досліджень історії України у Канадському інституті українських студій при Альбертському університеті. Згодом він пожертвував мільйон доларів для відкриття спеціального українського відділу в Інституті Гаррімана при Колумбійському університеті. Сьогодні науково-дослідні та інформаційні центри його імені існують при Торонтському та Лондонському університетах. А найголовніше дітище його життя — Освітня фундація Петра Яцика — здійснює нині винятково масштабний науковий проект — переклад і видання англійською мовою фундаментальної «Історії України-Руси» Михайла Грушевського, що стане для англомовного світу своєрідним вікном в Україну. Весь цей проект коштує п’ятнадцять мільйонів і завершує його сьогодні Надя Яцик, гідна донька свого батька. Як, до речі, опікується вона й останнім проектом Петра Яцика — конкурсом з української мови.
Мене зацікавила тоді логіка людини, яка творить добро. Після знайомства з Петром Яциком я почав вивчати цю тему і зрозумів, що ми можемо пишатися явищем добротворення в нашій історії, яке триває ще від князів Київської Русі. На будівництво Десятинної церкви йшла десята частина майна і статків наших князів, від Ярослава Мудрого залишилися бібліотеки. Сьогодні складається враження, що найнепомітніший князь міг тоді правити за взірець державного діяча і мецената. Києво-Могилянська, чи Мазепіанська, академія, як її називали, теж взірець меценатства. Поїдьмо у Видубицький монастир, там стоять церкви полковника Миклашевського. А у часи Гетьманщини для козацької старшини вважалося неписаним правилом будувати школи, монастирі, лікарні... І, властиво, значною мірою саме завдяки українським меценатам вижила й українська культура. «Енеїду» Котляревського видав Тимко Падура, нецензурованого „Кобзаря» — Платон Симиренко. Я бачив старі візитки найвідоміших людей Києва, і там неодмінно, крім титулів, позначалось ще одне: «член Попечительного Совета коллегии Павла Галагана». У системі освіти таке членство тоді було дуже почесним місце, адже у Колегії Павла Галагана на кошти цього добротворця вчилися здібні діти, з яких згодом вийшли науковці, письменники, митці — від Агатангела Кримського до Драй-Хмари і Филиповича. Це справді феномен у нашій історії і він не може не відродитися. Меценатство має стати дуже престижним, викликати суспільний резонанс доброго діяння чистих грошей.
— Одним із найперших меценатських проектів Петра Яцика було книговидання. Свого часу він дав великі кошти на видання українсько-португальського словника і на шкільні підручники для українських дітей діаспори... Але ж наші добродійники також можуть вкладати гроші у книговидання і в такий спосіб інвестувати майбутнє своєї країни...
М. С.: — До речі, цей вислів «інвестиція у майбутнє» я вперше почув саме від Петра Яцика, коли він дізнався про те, що ми нарешті розпочнемо з Міністерством освіти наш спільний проект — конкурс з української мови. Мені інколи здавалося, що Петро Яцик буквально марив українською освітою, живучи у чужій країні.
А щодо книговидання, то, пам’ятаю, як він закликав на зборах Ліги українських меценатів свого колегу Мар’яна Коця зі США: «Треба видавати книги. Ось видали ви підручник з історії, і на ньому написано: «Мар’ян Коць». Через багато років люди візьмуть цю книжку, і ви житимете у майбутньому».
Сьогодні, зважаючи на стан справ з національним вихованням і на те, що ми втратили науку, для нас дуже важливо через складну економічну ситуацію не втратити школу. Тому Ліга меценатів так дорожить співпрацею з Міністерством освіти, зокрема, й конкурсом з української мови. 270 українців з Канади, США, Австралії, Франції та з України стали його меценатами. І серед них, до речі, багато людей, які особисто не знали Петра Яцика. І, мабуть, сьогодні в Україні немає справи благороднішої і потенційно важливішої, аніж освіта. А конкурс з української мови, який нині носить ім’я свого ініціатора Петра Яцика, став прекрасним прикладом співпраці меценатів і держави. Мені зараз приємно згадати слова Василя Григоровича на закритті першого мовного марафону, які вже стали крилатими: „Це — свято українського інтелекту, це — свято українського патріотизму...»
