Людина енциклопедичних знань

Сьогодні у нашої колеги Клари Гудзик ювілей! І хоч вже кілька років, як вона вийшла на пенсію, та все одно залишається у команді «Дня». Відчуття її присутності — ірраціональне та матеріальне. Прийшовши в журналістику після... шістдесяти, тут вона змогла вповні реалізуватися. Суспільна мораль, людські стосунки, мовні проблеми, людина і природа, людина і церква — питання, які становили коло її інтересів. І треба сказати, що спроба Кларою Пилипівною або її героями дати відповіді на них (бодай частково) зробила чимало матеріалів знаковими та пам’ятними. Недаремно ж 2005 року в серії «Бібліотека газети «День» вийшла книжка «Апокрифи Клари Гудзик». (Коли вище йшлося про її матеріальну присутність, то, власне, малася на увазі ця збірка публікацій).

Ще нашу колегу маємо за приклад як життєлюба і оптиміста. Колектив «Дня» вітає Клару Пилипівну з ювілеєм, бажає щастя і передусім міцного здоров’я!

Мирослав ПОПОВИЧ, академік НАН України, директор Інституту філософії:

— Я завжди від першої до останньої літери читаю те, що пише Клара Гудзик. Мене захоплює та вражає її енциклопедична освіченість та глибина поглядів. Крім того, позиція Клари Гудзик мені цілком імпонує. Вона завжди чітко сформульована та зрозуміла. Її праці, де основною темою є релігія, це праці культурологічного характеру. У статтях Клари Пилипівни релігія розглядається як культурне явище. Вони всі написані, наче відповідь на якусь сьогоденну подію, але там йдеться і про такі загальні речі, які нам треба розуміти. Загалом статті не закарбовували мені в пам’яті якісь події, а відкривали очі на концепцію людини, яка може писати. Я хочу побажати Кларі Пилипівні 100 років життя, якщо це, звичайно, можливо.

Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ, доктор філософських наук, президент Української асоціації релігійної свободи, провідний науковий співробітник Інституту філософії НАН України:

— Перше, що мені подобається в Кларі Ѓудзик, — це людина, якій усе цікаво. Вона постійно в пошуку, відкриває для себе щось нове і, відповідно, для читачів. У неї абсолютно немає виснаженості від того, що вона пише. Їй цікаво те, про що вона пише. В журналістиці так нечасто буває, щоб людина довгий час працювала над однією проблематикою і не «виписувалась». У Клари Гудзик цього ніколи не було. Її завжди цікавила та цікавить тема, над якою вона працює. Зазвичай кажуть, що журналістика — це мистецтво спрощення. Кларі Пилипівні вдається писати про складні речі, і вона це робить не спрощуючи, але зрозуміло. Ще мені подобається її колосальний ентузіазм і те, що вона, будучи вже у немолодому віці, продовжує чогось навчатись.

Олег МЕДВЕДЄВ, політтехнолог:

— Клара Гудзик — це людина з енциклопедичними знаннями, золотим пером та українським серцем. Її публікації, які газета «День» видала окремою книгою «Апокрифи Клари Гудзик», — справжня енциклопедія з історії української церкви. Безумовно, Клара Гудзик — найкращий український журналіст, який писав на тему релігійного життя в нашій державі. Ювілярці хотілося б побажати не припиняти писати свої вражаючі статті на цю тему і висловити сподівання, що ми побачимо ще не одну яскраву її публікацію.

Підготувала Аліса ГОРДІЙЧУК, випускниця Літньої школи журналістики

«ПАМ’ЯТЬ СЕРЦЯ» КЛАРИ ЃУДЗИК

Давня дружба пов’язує мене з газетою «День». Пам’ятаю, як був час, коли я метушився у пошуках видання, що відповідає моїм внутрішнім переконанням. Як спочатку купував п’ятничний номер «Дня», а потім став постійним передплатником. Пам’ятаю, як дбайливо збирав вирізки сторінок «Україна Incognita», а серед авторів газети з’явилися улюблені колонки Клари Ѓудзик, з прекрасними, глибокодумними статтями, які викликають патріотичні почуття, чи то була історія, культура або релігія. Як результат колективної праці, з’явився чудовий збірник «Україна Incognita», а на моєму примірникові з’явилися автографи: Лариси Олексіївни Івшиної, Клари Пилипівни Ѓудзик та Ігоря Радиковича Сюндюкова. Пам’ятаю, як на черговій фотовиставці «Дня» я, нарешті, зустрівся з Кларою Пилипівною. Скромна, навчена досвідом відома журналістка, інтелігентна, високоосвічена жінка, якось соромлячись, роздавала автографи на своїй книжці «Апокрифи Клари Гудзик».

Але я хочу сказати про іншу рису її професійної вдачі, про толерантне ставлення до своїх читачів, і я якраз маю на увазі свою «письменницьку діяльність», яка й зароджувалася з однією метою — розповісти про рід Філіпченків. Якось у газеті «День» на тему родоводу з’явилася невелика нотатка Клари Ѓудзик — «Пам’ять серця». У ній Клара Пилипівна написала про стосунки між поколіннями, про мудрість старших і про покоління молодих, спритніших у освоєнні нових реалій у сучасному світі. Нагадала про родини, в яких: «гармонія поколінь якимсь дивом зберігається. Напевно, дивом доброти. Там на перший план виходять почуття — спогади про дитинство, про спільні мандрівки з батьками, про прочитані вголос книги чи проспівані пісні /.../ Родини, де молоді співчувають безпорадності людей похилого віку в новому оточенні, хочуть бути для них — непомітно — гідами й помічниками. А старші інтуїтивно відчувають ті моменти, коли потрібно промовчати, а коли — допомогти. У таких родинах свято зберігають реліквії і передають їх, як кажуть, із покоління в покоління».

І далі від редакції прозвучало прохання до читачів написати до газети «про тих своїх предків спогади, інформація про життя яких дійшла до нас». Заклик редакції став сигналом втілити мою ідею в життя, оскільки вона в моєму розумінні вимальовувалася на цікаву історію одного українського роду зі значними іменами, гідними бути опублікованими, і відповідала тим параметрам «гармонії поколінь», які позначені Кларою Пилипівною в «Пам’яті серця».

У зв’язку із задуманим у мене виникла купа проблем: не було ні досвіду, ні літературної мови, і взагалі я не мав уявлення, як правильно побудувати схему оповіді, тому я звернувся до Клари Пилипівни Ѓудзик по допомогу. Я перерахував у сумбурному порядку своїх предків-пращурів, прадідів і прабабусь, і тоді моя вчителька виклала мені перші уроки зі складання структури генеалогічного дерева. Клара Пилипівна з тактом і дипломатично, ненав’язливо, але наполегливо ввела мене в сутність мого родоводу, вона вважала історії цікавими й важливими. Але, з іншого боку, для мене, простого читача, була дивною готовність Клари Пилипівни допомогти мені підготувати матеріал до друку.

Зі старанністю першокласника, понад два тижні, я «як курка на яйцях» висиджував родовід у оповідній формі, дотримуючись численних порад Клари Пилипівни. І ось 21 грудня 2001 р. в газеті «День» вийшла друком перша неповна версія мого родоводу, зі світлинами прадіда з синами й з емігрантським прадідівським паспортом УНР за назвою «Історія одного роду».

Ось така історія, пов’язана з «Пам’яттю серця» Клари Ѓудзик. На цьому можна було б поставити крапку. Але оскільки публікація з’явилася напередодні Нового року, то кращого подарунку від газети «День» і від улюбленої моєї вчительки-наставниці, журналістки-письменниці мені важко було очікувати. А Клара Пилипівна наостанок так відповіла своєму читачеві:

«Вельмишановний пане Філіпченку, вельмишановний Друже нашої газети!

Дозвольте привітати Вас з усіма наступними — церковними і світськими — святами й побажати спокою душі і відчуття того, що в цьому житті все ж таки є щось незвичайне.

Зичу здоров’я Вам і всім членам Вашої родини

З повагою — К. Ѓудзик».

У слові у відповідь я від щирого серця подякував Кларі Пилипівні:

«Дорога Кларо Пилипівно!

Кращого привітання, аніж Ваше, важко собі уявити, зворушений увагою і у свою чергу прошу Вас прийняти мої щирі побажання здоров’я і творчих успіхів. Вітаю з наступними святами, з Новим роком!

Ви маєте знати, що як читач «Дня» я багато років тому відбувся завдяки саме Вам і Вашим публікаціям, і нині мій «День» завше починається з Вашої сторінки, а потім уже — все інше. Радію Вашим статтям, глибоким за змістом і правдивості, чи то історія держави, чи церковна тема, і поділяю Ваші почуття, «що в цьому житті все ж таки є щось незвичайне».

Всього Вам доброго. Ваш Борис Філіпченко».