Магдебурзьке право: Європа на рівні генетичної пам’яті

Про магдебурзьке право нам розповідали ще на шкільних уроках з історії. Але це явище, як і багато інших, досі належно не осмислене. Тому і сприймається суто як феномен минулого. Натомість закладені магдебурзьким правом традиції міського самоврядування, можливо, у дещо видозмінених формах, українці досі зберігають на рівні генетичної пам’яті. Те, що сьогодні спільно вирішувати побутові проблеми на зборах мешканців будинку, створювати учнівські чи студентські органи самоврядування або обирати голову сільської громади є повсякденною нормою, — результат не так демократичних перетворень, як віками відшліфованої традиції.

Про це розповідають вчені-історики з Чернігівщини Володимир Бойко та Сергій Леп’явко. За підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та за участі Чернігівської обласної телерадіокомпанії «Сівер-Центр» обидва вчені працюють над чотирисерійним документальним фільмом про розвиток і традиції міського самоврядування в Україні. У фільмі буде представлено фактично всі регіони: йтиметься про Чернівці, Кам’янець-Подільський, Коломию, Львів, Луцьк, Острог, Одесу, Херсон, Миколаїв, Запоріжжя, Дніпропетровськ, Чернігів, Ніжин, Прилуки, Київ, Лубни, Полтаву, Харків. Як зазначають автори ідеї, книг на тему міського самоврядування, принаймні для вузького кола фахівців, вистачає. Натомість важливо донести інформацію до громадськості, адже часто і пересічні українці, і посадовці викривлено розуміють сутність самоврядування та його корені.

Ще один важливий момент проекту: свого часу магдебурзьке право було показником приналежності охоплюваної території до історичної Європи з її цінностями та життєвим устроєм.

Невдовзі робота над фільмом буде завершена і його безкоштовно отримають всі обласні та центральні телеканали. А державні та муніципальні службовці матимуть незамінний посібник у щоденній діяльності. Детальніше про проект, а також про особливості самоврядування на українських землях «Дню» розповів кандидат історичних наук, співавтор проекту Володимир БОЙКО.

— Кілька років тому, подорожуючи Чернігівською областю, я заїхав у невеличке селище Короп. Колись давно, у XVIІI столітті, воно мало спрощене магдебурзьке право. Перше, що я побачив у цьому селищі, — це зображення на флагштоку коропа (риби). На моє уточнююче запитання місцеві жителі відповіли: «Це герб міста. Колись воно володіло магдебурзьким правом. Зображення на флагштоку — згадка про ті часи». Чому я розповів вам цю історію? Справа в тому, що народ такі речі запам’ятовує. І хоча традиції самоврядування у нас повністю не відновлені, але все ж присутні у повсякденному житті. Ідея розповісти про ці традиції виникла у мого товариша, доктора історичних наук, професора Сергія Леп’явка. Причому якщо ми говоримо про традиції, то маємо на увазі не лише минуле, а й сучасне. Ми можемо навіть не здогадуватися, але певні елементи, закладені ще магдебурзьким правом, через століття перекочували до сьогоднішнього дня і є частиною нашого «Я». Міське самоврядування як системне явище виникло і розвинулося саме в Європі. Серед істориків навіть поширений такий вислів: кордон Європи у XVII столітті проходив околицею останнього східного міста, яке мало магдебурзьке право. Далі України воно не поширилося.

— Тобто магдебурзьке право можна вважати однією з ознак приналежності саме до європейського світу. Як це явище поширилося територією сучасної України?

— Вважається, що першим українським містом, яке отримало магдебурзьке право у кінці XIV століття, був Сянок (сьогодні це територія Польщі). Натомість львів’яни переконані, що традиції самоврядування у Львові сягають ще часів Галицько-Волинського князівства, але документ, який це засвідчує, не зберігся. У будь-якому разі ми можемо стверджувати, що у кінці XIV століття магдебурзьке право було поширене у Західній Україні. Київ, до речі, у 90-х роках минулого століття відзначав 500-річчя магдебурзького права. У столиці України зберігся пам’ятник як нагадування про те, що це явище в нашій країні існувало. Східні українські міста — Чернігів, Глухів, Кролевець, Стародуб — отримували магдебургію після переходу Чернігово-Сіверщини від Московської держави до Корони Польської згідно з перемир’ям 1618 року. Незважаючи на зміну політичної ситуації на теренах України, ці землі почергово контролювали Литва, Польська Корона, Військо Запорозьке, московський цар — магдебурзьке право зберігалося за українськими містами через століття, держави і «дожило» аж до кінця XVІІІ століття, а в Києві — до ХІХ.

— Чи були певні відмінності у тому варіанті магдебурзького права, яке впроваджувалося на території України, від класичної європейської практики?

— Звичайно. Сама назва цього явища прийшла до нас разом із німцями. Історично воно було пов’язане з переселенцями, які, маючи відповідні права у себе на батьківщині, домагалися їхнього упровадження в українських містах. Але згодом магдебурзьке право почало поширюватися на представників інших національностей. До речі, українці у Львові вели довгу запеклу боротьбу за визнання й їхнього права на участь у місцевому самоврядуванні. А в Кам’янці є так звана польська ратуша, яка насправді польсько-українська, тому що українці таки домоглися, аби там було їхнє представництво. На сході, в Полтаві, міщани так хотіли запровадити у себе магдебурзьке право, що вдалися до посилань на неіснуючий документ. У своєму зверненні на ім’я гетьмана Кирила Розумовського вони стверджували — попередній згорів (під час Північної війни), отже, треба відновити втрачене. Гетьман погодився. Якщо вони так боролися, значить розуміли переваги магдебурзького права.

— Отже, українці брали активну участь у політичних справах міста?

— Брали і домагалися того, що ставали учасниками процесу міського самоврядування. Більше того, це збігалося з інтересами держави, бо в такому разі частину питань на себе перебирали самі мешканці. А держава лише підтримувала баланс. Що стосується відмінностей, то, крім класичного варіанту (право на самоврядування давав король, тобто державна влада), на теренах України були випадки, коли магдебурзьке право надавалося приватними особами. Так було в Острозі, який отримав право на самоврядування від князів Острозьких як приватне місто. Цікаво, що згодом магдебурзьке право підтверджували також гетьмани.

З другого боку, якщо міста на теренах Галичини, Волині були центрами торгівлі та ремесла, то чим далі на схід, тим більше посилювалася їхня роль як насамперед оборонних пунктів. Тому у деяких прикордонних містах міщанин міг звільнятися від податків, але був зобов’язаний ставати зі зброєю на стіни міста в разі нападу. Тут міщанство не володіло значними ресурсами, отже і його вплив зменшувався. В часи Гетьманщини доволі поширеним було втручання полковників у міські справи, вони намагалися диктувати місту свою волю. Чим далі на схід, тим більше знаходимо варіантів спрощеного магдебурзького права. Наприклад, у містах Чернігово-Сіверщини війта чи бурмістра могли не обирати, а призначати. Є неясна згадка про війта навіть у Харкові. В принципі, на Сході панувало козацьке управління, отже й самоврядування. Для нас важливо, що міське самоврядування в принципі було нам притаманне.

Певні варіації магдебурзького права на різних українських територіях є свідченням того, що місцеве населення адаптувало принесену традицію під власні потреби. І це теж дуже вважливо. Тому що традиція — це не тоді, коли іноземець прийшов і щось тут створив, а коли ви її пропустили через себе, зробили її своєю і запропонували світові оригінальну версію знайомого багатьом явища. Так сталося з магдебурзьким правом, яке в Україні набуло певної специфіки через близькість степу, важливість оборони, меншу вагу торгівлі та ремесла, більшу мілітаризацію, триваючу колонізацію земель.

МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО — ЦЕ ЄВРОПЕЙСЬКА ВІДПОВІДЬ НА ПОТРЕБИ ЩОДЕННОГО ЖИТТЯ

У фільмі ми також акцентуватимемо увагу на тому, чому магдебурзьке право виникає у Європі не через якісь високі ідеали. Подумайте, для чого, наприклад, князям Острозьким давати більше самостійності своєму приватному місту? Як з’ясувалося, коли мешканці громади отримували право самим збирати податки, їх контролювати, самим встановлювати внутрішні правила, обирати свою владу, серед іншого виконавчу і судову, міста почали краще розвиватися. А отже, вони могли сплачувати більше податків власнику чи державі. Відсоткова ставка податку може бути сталою, але чим більший прибуток, тим більшу суму отримує власник міста чи держава. Міркування власника були доволі меркантильні і побудовані на зіткненні інтересів міста, держави та церкви.

Європейські цінності насправді дуже утилітарні та прагматичні. Вони вибудовуються зі щоденного життя і тому є міцними. Й одна з фундаментальних засад цих цінностей — це самоврядність. Тобто інституційна та ресурсна спроможність самим вирішувати свої проблеми без утручання якихось зовнішніх чинників. Це виявляється значно ефективніше, ніж контроль зверху. Я не кажу, що центральна влада якимось чином не намагалася регулювати ці процеси, але вона вважала за краще не втручатися туди, де можна обійтися і без неї. Ми намагатимемося показати прагматичність цього підходу на прикладі тих міст України, які потрапили у середовище поширення магдебурзького права. Також ми насамперед хочемо відповісти на запитання, наскільки цей спосіб життя вкоренився на теренах України.

— Що відбувалося з традиціями міського самоврядування в Україні після того, як ці землі потрапили під уплив азіатської Московії?

— Засади самоврядності виявилися дуже живучими. Якщо почитати Гоголя, то багато моментів з життя не могли б з’явитися у його творах без попередньо глибоко вкорінених традицій самоврядування. Тут можна говорити про Івана Івановича й Івана Никифоровича, які полюбляли судитися між собою. А суд, до речі, був міським (міський суд — це одна з ознак самоврядності), а не королівським чи царським. Тобто традиції магдебурзького права не зникли, а були адаптовані до нових реалій, бо народ, який жив на цих теренах, по-іншому не уявляв своє життя. Хоча, зрозуміло, що Російська імперія прагнула до централізації та уніфікації. І тут стикалася з українською стихією, яка відстоювала зовсім інші засади. Втім, в умовах ліквідації власної держави, Гетьманщини, самоврядним посадовцям залишалося хіба що саботували царські накази, що вони й робили, наскільки вистачало фантазії та хисту.

«ЗАГИБЕЛЬ ГЕТЬМАНЩИНИ І МАГДЕБУРГІЇ В УКРАЇНІ ЗБІГЛИСЯ В ЧАСІ»

За Катерини ІІ було введено так звані шестигласні думи. Для України вони означали крок назад, тому що міста підпадали під жорсткий контроль адміністрації. Фактично самоврядність зберігалася в Україні до останнього гетьмана. Можна сказати, що загибель Гетьманщини і загибель магдебургії в Україні збіглися у часі. Скільки існувала гетьманська держава у формі Війська Запорозького, стільки вона підтримувала міське самоврядування. Не стало самоврядності — не стало української держави і навпаки.

— Завдяки чому традиції місцевого самоврядування продовжували існувати в Україні після знищення Гетьманщини?

— Якщо десятиріччями ви звикли жити за певними правилами, а до вас так жили ваші батьки, діди, то хоч ліквідуйте, хоч ні, але як ви призвичаїлися судитися з сусідом, то так і чинитимете. Якщо ви пам’ятаєте, що колись не їхали до столиці вирішувати свої побутові питання, а робили це громадою, то ви передасте цю звичку своїм дітям. Інституційно обмежена форма самоврядності в Україні була відновлена через століття: за правління Олександра ІІ у другій половині ХІХ століття вводиться інституція міських дум. Чисельність виборців становила від 0,5 до 4% міських мешканців. Та й, власне, виборче право надавалося не стільки людям, скільки майну (нерухомості) та податкам — з високим цензом. І хоча міські думи були явно не представницькі, значною мірою — контрольовані губернаторами (навіть не всі дослідники визнають їх органами самоврядування), але на території Лівобережної України міські думи сприйняли на ура.

— А на Правобережжі?

— На значній частині Правобережжя Росія надзвичайно боялася польського впливу. Тому самоврядування на цих теренах було введене значно пізніше. Але цікаво, що міська реформа 1870 року поширила самоврядування на ті українські землі — Південь, Схід, які раніше його фактично не знали, тому що тут не було магдебурзького права. Тим не менше, жителі і цих земель напряму пов’язують себе з традиціями магдебургії. Наприклад, коли ми запитували в Херсоні, де будинок колишньої міської думи, нам відповідали: «А, ратуша!». Ніколи в Херсоні ратуші не було. Але будинок міської думи був збудований як ратуша. Це прямий натяк — ми спадкоємці європейської самоврядної традиції. В Одесі місцеві мешканці абсолютно переконані в особливому, самоврядному статусі міста. Дуже показовий Харків — там, як і в багатьох інших містах Півдня та Сходу України, місцева еліта прагнула побудувати Європу у себе вдома. В результаті вулиці міста забудовувалися спорудами, що відтворювали всі можливі архітектурні європейські стилі. Та справа не лише у зовнішніх ознаках. Перша трамвайна лінія в Харкові орієнтувалася на робочі квартали. Батьки міста намагалися й діяти по-європейськи, сповідуючи принцип — право на місто належить всім, а не лише багатіям.

— Наскільки ці обмежені права, які надавалися, давали можливість залучити саме українців до міського самоврядування?

— Ця можливість коливалася залежно від національного складу міст. Ситуація суттєво відрізнялася від регіону до регіону. Міста на українських теренах Російської імперії наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття мали неукраїнський характер. В середньому близько 30% населення міст становили українці, решта — росіяни, євреї, поляки. Навіть є такий вираз, що це була ахіллесова п’ята Української революції 1917—1921 років.

З багатьох точок зору важливо інше, що європейське магдебурзьке право, яке потім трансформувалося в інші форми міського самоврядування, в принципі в Україні було. У ХІХ столітті, коли виникли міські думи, до самоврядування була залучена невелика кількість людей. Але коли 1917 року проходили загальні демократичні вибори до міських дум за низького рівня писемності населення і при тому, що народ голосував уперше, явка становила понад 60%. Це засвідчує певний потяг до участі у міському самоврядуванні, а також, що не перервалася традиція. До речі, перше, що робили більшовики, коли захоплювали владу, це розганяли думи. Вони залишали виконавчі структури, а виборну частину — думи, яки становила суть самоврядування, ліквідовували. До речі, сьогодні ми не завжди до кінця розуміємо, що таке самоврядування. Адже його сенс не лише в тому, щоб займатися буденними справами — водогоном, освітою, медициною, чистотою міст, тобто господарською частиною. Міське самоврядування полягає в способі прийняття рішень а саме — самими мешканцями міста, а не згори. Більшовики елемент самостійного ухвалення рішень ліквідували, залишивши технічну виконавчу функцію під централізованим контролем. І ця звичка централізації теж у на є. Це означає, що в Україні борються різні тенденції і різна історична пам’ять.

— Якщо порівняти закладений на генетичному рівні потяг до самоврядування і звичку централізованого вирішення проблем, яка сформувалася під радянським пресом, — що з них сильніше?

— Це ми маємо продемонструвати. Процес не завершений, він триває у кожному з нас. Зараз ми кажемо про те, що у 1990 році на законодавчому рівні в Україні знову з’являється самоврядування. До речі, не треба плутати назви. Те, що у нас сьогодні органи місцевого самоврядування називаються радами, не означає посилання на радянський період. У Вашингтоні чи в Таллінні орган міського самоврядування називається радою. Ця назва поширена не лише у нас. Питання у її наповненні змістом. Наприклад, є такий принцип субсидіарності. Він лежить в основі функціонування Європейського Союзу. Питання вирішуються на рівні, максимально наближеному до споживача. Тому не є такими жорсткими конфлікти за центральну владу, бо переважна більшість питань вирішується на місцевому рівні. Дуже часто для європейських громадян важливіше, хто є мером і яким є склад міської ради, ніж хто є президентом, прем’єром чи головою парламенту. Тому доля політичної складової у житті середньостатистичного європейця нижча, ніж в українця. Ми дуже часто намагаємося вплинути на речі, що поза нашою компетенцією, і не помічаємо того, що поруч із нами.

У фільмі ми хочемо показати, що в Україні традиції самоврядування існують на всіх теренах, можливо, з певними особливостями. Це явище нам цікаво, тому що так жили наші предки, і жили доволі непогано. Тому вони й виборювали право на міське самоврядування. Згодом в силу певних історичних обставин нас позбавили цього права або ж ми його не захистили. Зараз певні можливості є. За нас нема кому вирішувати наші проблеми. І нема чого кивати нагору. Якщо поступово крок за кроком вдасться згадати ці речі, їх запровадити, знову звикнути до них, на багато проблем ми дивитимемося інакше.

— То все ж таки, у чому простежується, можливо, несвідоме збереження традицій магдебурзького права у символічному просторі України?

— Ми були в Одесі. Там у приміщенні міської думи й тепер засідає міська влада. В Чернівцях міська рада розташована у будинку, який завжди використовувався як ратуша. У Львові так само. До речі, львів’яни розповідали нам, що війт отримував не зарплату, а певний відсоток від податків. Відсоток був сталим. Отже, війту було вигідно, щоб місто процвітало, бо тоді росли і його власні статки. Тобто потрібно було не красти, не обдирати, а дати поштовх до розвитку.

Цікава ситуація склалася у Коломиї, де теж було місцеве самоврядування. На певний період його виселили з ратуші, а в 1990-х роках воно знову повернулося на старе місце. У Чернігові поруч знаходяться відділення Нацбанку і міська рада. У тому будинку, де зараз відділення банку, колись була міська дума, і навпаки. Це живе нагадування, наочні символи. Є більш приховані речі. У тому ж Чернігові є артезіанські свердловини. Ми досі використовуємо рішення міської думи, яка у ХІХ столітті вирішила їх пробурити. У Києві свого часу ще міська дума прийняла рішення не забудовувати схили Дніпра. Воно діяло до недавнього часу.

— До речі, у жителів столиці традиції самоврядування сягають ще часів Київської Русі, адже тоді теж був звичай самостійно обирати війта. Але сьогодні кияни не надто захищають своє право на самоврядування. Чому у місті з сильними традиціями самоврядності, які ще досі проявляють себе у символічному культурному полі, простежується така пасивність?

— Це свідчить про ситуацію зневіри та байдужості, розчарування у певних ідеалах.

— Але ви, творці фільму з протилежними ідеями, вірите, що все можна відновити?

— Ми віримо, що відновити можна речі, які є живими, які пройшли через століття, з Заходу на Схід, з Півночі на Південь, яких, можливо, ми не усвідомлюємо, але їхні результати використовуємо й досі. Знову ж таки, це не якісь абстракції. Самоврядність виростає зі щоденного життя. Так, колись вона давалася хартіями, привілеями чи універсалами, але виникла з практики. Спираючись на історичну пам’ять, ми можемо все пригадати. Колись Харківська міська дума замовила професору Дмитру Багалію фундаментальну працю з історії міста, сподіваючись таким чином сприяти його модернізації. Як засвідчили наступні роки, то була вдала інвестиція.

Водночас у нас є інші традиції. Як на мене, вони вкрай небезпечні. Бо поки що жодна централізація не дозволяла побудувати державу, розраховану на століття життя. Жорстко централізовані держави недовготривалі, та ще й позбавлені мобільності. І навпаки, найбільш ефективні ті системи, що самоорганізуються. Бо якщо раптом щось трапляється на центральному рівні — це велика проблема. Але базові структури витягнуть ситуацію на собі. Тому від цих базових структур значною мірою залежить майбутнє, і нашої держави теж.

ДОВІДКА «Дня»

Магдебурзьке право — середньовічне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду великих земельних власників та створювали органи місцевого самоуправління. Воно виникло у ХІІІ столітті у німецькому місті Магдебург, закріплювало права міських станів — купців, міщан, ремісників, було юридичним виявом успіхів міського населення в боротьбі проти феодалів. Магдебурзьке право встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об’єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо.

Магдебурзьке право могло бути надано частково або в повному обсязі, за цією ознакою міста поділялися на ратушні та магістратські. Магістратські міста користувалися повним варіантом магдебурзького права. Вся повнота влади у них належала магістратам, що піклувалися про міський благоустрій, регулювали ціни та ін. Магістрат складався з магістерських урядників, які поділялися на старших та молодших. Міську владу очолював війт, який спочатку прямо призначався, а потім його кандидатура лише узгоджувалася з королем (гетьманом). Війт разом із населенням міста обирав раду (законодавчий орган) (6—24 особи). Також війт головував у лаві (судовому органі), до якого входили також сім лавників (присяжних). В свою чергу ратушні міста не мали магістрату. Головною посадовою особою в них вважався староста, який був одночасно і війтом та призначався безпосередньо королем (гетьманом). Не існувало ділення на лаву та раду, а всі їхні повноваження належали уряду у складі двох бурмістрів. В деяких містах існували також Ради мужів — проміжний орган між ратушею та громадою, що складався з 12—40 поважних представників громади. Міста, що мали один з варіантів магдебурзького права, отримували право на ратушу з годинником, крамниці, суспільні бані (лазні посполиті), шинки (суспільні кухні), право складу, за яким купці з інших міст повинні були продавати свій товар лише оптом. Також міста звільнялися від усіх повинностей на користь держави та пана, окрім військової.

На території України магдебурзьке право надавалося ще за Галицько-Волинського князівства. Першим його отримав Сянок (тепер Польща) 1339 року. Львову магдебурзьке право надано 1356 року, Кременцю — 1374р., Берестю — 1390 р., Києву — 1494—1497 рр.