«Мама» волинських бальзамів,

«А вы знаете, мы ваши бальзамы помним до сих пор!» — признався один із прибалтійських бізнесменів, iз яким підприємство, котре очолює Зіна Богданівна Рябчун, співпрацювало ще років із 15 тому. І це при тому, що в них є свій, знаменитий ризький бальзам! Недарма ж бальзами, народжені на Цуманському державному підприємстві «Журавка», де вона — начальником, нарівні зі світязькими вуграми відіграють роль класичного волинського сувеніра.

Сьогодні вона каже, що то була «доля», котра на розподілі після закінчення відділення виноробства Свалявського політехнікуму спрямувала її вибір не на Коктебель, Ялту, Алушту, Сімеїз, Лівадію чи бодай Закарпаття з його центрами виноробної промисловості, а на провінційний в усіх відношеннях Луцьк, де Зіна Богданівна Рябчун у 19 (!) років стала начальником винного цеху...

— Я закінчила технікум iз «червоним» дипломом і першою з усього потоку вибирала собі місце призначення. Глянула у список. Крим? Об’їздила на практиці увесь! Херсонщина? Прекрасно знаю, як і Миколаївщину. Закарпаття? Стало майже рідним і добре знайоме. А тут — Луцьк, у котрому мене ще не було! — так з гумором розказує про «вибір долі». Приїхала на старенький завод продтоварів, а на практиці ж нам показували всі найсучасніші підприємства галузі... І так воно якось на душі стало...

— Шкода було втрачених Криму із Закарпаттям?..

— Шкодувати було пізно, бо вже призначили начальником винного цеху. Яке вино випускали? «Лучисте», «Золоту осінь», «Аромат садів»... Банальну, власне, «бормотуху», котра з ніг з першого ковтка збивала. Це, звичайно, був кошмар! Я — вчорашня дитина, а основні «кадри» — чоловіки. До 12 їгодини — ще так-сяк. Цех здоровенний, машини, пара... Дивлюся — той на ящиках спить, той за ящиками... Той пляшку з конвеєра взяв і просто з горла допиває... Але робота з людьми мені завжди подобалася, це в мене виходило, тому якось давала раду! Тут винний цех зупиняють, одну лінію демонтують, а іншу — на воду «Волинську» починають монтувати. Я ходжу й непокоюся: молодий спеціаліст, планів і задумів — море, зарплату нараховують, а я ж фактично нічого не роблю! Йду на прийом до начальника й кажу, що звільнятимусь. Він у відповідь: у будь-яку точку нашої системи переведу, але на звільнення згоди не дам. Бачить, що дитина нудьгує без роботи, й доручив мені вести ще й відділ кадрів. То я згодом надрукувала на себе наказ, оформила відповідно трудову книжку, в бухгалтерії мені й гроші нарахували... І поставила начальника перед фактом!

А незадовго перед цим Зіну Богданівну «засватали» на іншу роботу. Прийшли якось із прохідної й кажуть, що на неї чекають... прокурори. Так робітники сприйняли форму працівників Цуманського держлісгоспу. З винним цехом вони співпрацювали, тож оцінили ділові якості юної «начальниці» й запросили на посаду завідувачкою лабораторією.

— Приїхала я в Цумань восени. Дощ, холодно... А я у світлому такому пальті виходжу в центрі з автобуса. Тут звідкись взялася машина, на всіх парах по калюжах — і мене брудною водою з ніг до голови обдає.

— Так вас посвятили у цуманчанки?

— Стала й думаю: Боже, я ж нікого тут не знаю, де почиститися, як у такому вигляді з’явитися у лісгосп? Але це теж була, вважаю, доля, яка привела мене у це маленьке містечко...

Зіна Богданівна працювала у Цумані вже два роки, а директор винзаводу все кликав назад. Інакше ж, як донечкою, він її й не називав, у Цумань вмовляти приїжджав, але вона залишилася тут, а з того пам’ятного «хрещення» водою з осінньої калюжі минуло вже 25 років!

— Спочатку працювала завідувачкою лабораторією, потім інженером-технологом, згодом призначили начальником цеху (між іншим, Зіна Богданівна має вищу освіту як спеціаліст iз консервування, закінчила в Одесі інститут). Випускали овочеві консерви, маринували гриби, варили соки, перетирали ягоди... Без сумніву, волиняни ще пам’ятають навдивовижу смачні безалкогольні напої «Лисеня» (на основі шипшини), «Лель» (на основі кропиви) та «Рижик», у якому основну роль відігравала айва. Для цих напоїв випускали водно-спиртовий розчин кропиви, котра служить консервантом. Реалізовували продукцію й у сусідніх областях, а сезонні консервні цехи, вважає Зіна Богданівна, — це прекрасний вихід для регіону. Що взимку робити у такій Цумані? А так кілька десятків жінок мають заробіток, а споживачі — продукцію. На жаль, овочеві салати «не пішли», бо гарна (ззовні!) іноземна продукція купується краще за наші скляні банки та бляклі етикетки. А ось безалкогольні напої на зразок «Лисеняти» робити дуже легко, бо є все: шипшина, кропива, глід... Комбінуй, випускай і продавай. Отож, нині на підприємстві, яке очолює Зіна Богданівна, збираються свою ж продукцію перереєструвати та знову випускати. Чудесний мали концентрований сік із бузини, котрий служив природним барвником. Коли ним «газували» водичку, мала неповторний рубіновий колір, якого не дадуть ніякі хімічні складники. На його основі готували композицію «Дари лісу», але вона теж не прижилася, бо натуральні компоненти мають властивість давати осад і термін придатності був короткий.

А років з 16—18 тому почали у Цумані випускати свої знамениті нині бальзами.

— Першим був бальзам «Полісся», потім придумали «Золотий корінь». Приїхали до нас люди з Алтаю, спробували наш бальзам і запропонували свій корінь — радіолу рожеву, котру ще називають «золотим коренем». Ми ще маємо запаси цього «золота» з його, скажемо так, історичної батьківщини, з Алтаю. Завариш часточку для чаю — колір неповторний! Рецептуру бальзамів розробляли самі, разом із спеціалістами з об’єднання «Волиньліс». У кожному бальзамі — не менше двадцяти складників. А є ж бальзам і на основі 28 лікарських трав! Мусили підібрати, вивчити, як одна травичка з іншою співпрацює, чи не буде конкурувати... Розробили, завезли на дегустацію до Москви — всі були в захваті, бо нічого подібного тоді у Радянському Союзі не випускали.

Звичайно, був ще бальзам ризький, але його можна вживати лише у комбінації з горілкою, бо інакше надто «приторний». Ще років кілька тому один із колишніх губернаторів привіз Зіні Богданівні пляшечку «мисливського» бальзаму з Німеччини.

— Не в порядку осуду, але я сказала як професіонал: це не бальзам, а справжній пертусин! «А ви можете зробити кращий?» — запитав. Аби гроші, бо — документація, дегустація... Це все величезні кошти! (Такою була передумова до появи волинського «мисливського» бальзаму «Дивосила» — на основі коренів оману й «козацького женьшеню» — калгану, думку про який Зіна Богданівна, і сама давно виношувала. — Авт.).

Першими покупцями цуманських бальзамів стали... прибалти. Вони успішно й довго торгували ними, а цуманчани отримували взамін «фірмову» керамічну пляшку для своєї продукції. Потім змінилася країна, кордони, митні збори не виправдовували затрат... У пошуках відповідної пляшки Зіна Богданівна об’їздила всі українські заводи, зв’язані з керамікою, була у Львівській академії, де спеціалісти з кераміки захистили на розробці пляшки для волинян не одну дисертацію... Пробували закарпатську тару, але нині зупинилися на плоскій пляшці з темного скла, бо у ній найкраще себе почуває натуральна продукція.

— У наших бальзамах немає навіть цукру, а є замість нього концентрований яблучний сік! — каже Зіна Богданівна. — Отож, їх можуть вживати й діабетики... Якщо ми виготовляємо бальзам «Нектар лісу», то там є лише спирт, мед і журавлина. Ніяких штучних барвників, есенцій!

— У той же час, хіба в дефіциті «натуральні» сурогати?!

— Між іншим, два роки тому до нас приїжджала сама Антоньєва з «Артеміди», вивчала нашу продукцію. Думаю, що була не проти приєднати нас до свого концерну, але щось там у вищих сферах не склалося... На її запрошення ми їздили на «Артеміду». Тамтешні спеціалісти теж пробували наш «Нектар лісу», оцінили й натуральний рубіновий колір, якого не підробиш, і смак: бальзам на журавлині має своєрідний болотяний присмак: його ж нічим не переб’єш!

Підприємство, яким керує Зіна Богданівна, має милозвучну назву «Журавка». Вона з’явилася після того, як розливали тут цілющу журавичівську мінеральну воду. Назва гарна, а торгова марка — не розкручена. «Якщо з кожних ста декалітрів, а це тонна спирту, віддай у бюджет 16 тисяч одного акцизного збору?! Тільки отримав спирт, зробив — не зробив, продав — не продав — а вже віддай», — розповідає Зіна Богданівна.

Тому в історії волинських бальзамів був і період «затишшя». Їх перестали випускати, бо, навіть маючи збут, реалізацію, не могли витягнути всі фінансові затрати. Та не давали спокою споживачі: де ваша продукція?! А цуманчани просто не проплатили ліцензію, котра на кожен окремий вид продукції коштує 25 тисяч гривень. Сама ж продукція не надто дорога, але державне підприємство не має можливостей приватного...

Про те, щоб відкрити фірмовий магазин «Дари лісу», мова йде давно. Колись такий існував на теперішній вулиці Лесі Українки в Луцьку. Гриби, ягоди, бальзами — це ж наші волинські сувеніри, які успішно їздять і в столицю... Нині ж цуманські бальзами придбати непросто не тому, що вони дорогі (швидше, навпаки, — задешеві, враховуючи натуральну продукцію). А тому, що невелика плоска пляшечка просто губиться серед розмаїття напоїв. Основні споживачі тих же бальзамів — Донецьк, Дніпропетровськ, Київ... Отже, там і менеджери знають, як представити продукцію. Між іншим, зверталися на «Журавку» й бізнесові люди зі столиці, котрі були готові вкласти у розвиток підприємства дуже великі кошти, але при умові, що готовою продукцією розпоряджалися б самі.

— Це ж без них ми на Волині й пляшки не могли б залишити, — скаржиться начальник «Журавки». — Соромно було б, щоб у Києві волиняни купували волинську ж марку!

Не докупишся на Волині й волинського березового соку. Його надто швидко змітають із прилавків, а по-друге, менеджери супермаркетів чомусь швидше замовлять ешелон напою в пакеті, ніж березовий у банці чи пляшці... Доходить до парадоксів: Зіні Богданівні телефонували з Херсона та пропонували березовий сік iз відпускною ціною по 3,60. Такої ціни справжній сік мати не може, та й де на Херсонщині березові гаї?! Торік сік із Цумані практично весь закупили ізраїльтяни, нині політична й бізнесова ситуація для їхніх партнерів помінялася. В Україні ж із соком «просимося — не беруть», як каже Зіна Богданівна. А він же чистить жовчні протоки незгірш за мінеральну воду. Коли волиняни виставляють свою продукцію на виставках у Львові, люди потім просто благають: чому ви не відкриваєте тут своє представництво, адже на Львівщині березового соку практично нема?

— А спробуйте пробитися! Ось виношували хороший проект ягідно-яблучного пюре... Щоб ті ж чорниці не відправляти за кордон, а переробляти та продавати готову продукцію. Проект дуже цікавий, ми з ним стільки виставок об’їздили й отримали високі оцінки. Вже мали впроваджувати через інноваційний фонд, а за тиждень фонду не стало...

Нині на підприємстві 24 працівника, випускається 45 видів продукції. Цього року планують лише купажованого (з добавками на зразок шипшини, кропиви і т. ін.) березового соку випускати сім видів! А де ви бачили суничне варення, котре тут теж випускають? На запитання, де ж ті суничні поляни, на яких виростає цілюща продукція (це ж кожній ягідці вклонитися треба!), Зіна Богданівна відповіла просто: заготовляють у лісах люди. Так само несуть чорниці, гриби, лікарські трави, журавлину... А «Журавці» лишається лише випустити продукцію та підтримати волинську марку. Був у практиці Рябчун і майже анекдотичний випадок. Зателефонувала завідувачка дитячим садочком: дайте нам ще такого яблучного соку, як давали раніше! Тоді «Журавка» переробляла маяківські яблука пізніх сортів, які були такі солодкі, що їх не брали фільтри. На підприємстві сік не розбавляли, а в дитсадку спробували і, розказує завідуюча, здивувалися. Й вирішили розбавити водичкою, й напоїли чотирма трилітровими банками... 200 дітей!