На краю червоного колеса

Батькові було 85.

Майже півстоліття працював на Дніпропетровському обласному ТБ. Його авторитет в театральному середовищі Дніпровщини був непохитний. Насправді я можу написати чимало отаких правильних журналістських слів. Але волію дати слово йому.

Восени 2013 я зробив з ним інтерв’ю, та в повному обсязі воно ніколи не виходило.

Аж до сьогоднішнього дня.

***

Інтерв’ювати власного батька складно не тільки через відсутність необхідної внутрішньої дистанції, але й тому, що тут велика, «об’єктивна» історія вдирається у простір персональної історії як оповіді, загрожуючи останній ідеологічною руйнацією. Є речі, для яких бракує слів; а є речі, безнадійно втоплені у словах; інколи здається, що минуле складається з перших і других – без винятку.

Це інтерв’ю – спроба знайти правильну, тобто чесну тональність. Я не намагався здобути якісь особливі свідчення або додати зайвий градус у й без того розжарені суперечки. Мені здалося, що спогади Валентина Десятерика – одного з мільйонів дітей, що застали моторошну і по-своєму велику епоху, - можуть бути цікаві як тим, хто читав про подібне у книжках, так і тим, хто бачив це на власні очі.

Пам'ять дуже часто обертається на пастку. Цей текст – спроба зробити пам'ять виходом з пастки.

1. МИР

Село

Могилів село досить молоде: близько 300 років. Сусідній Китайгород має історію десь до 500 років, там були ще давні пости царських часів, і навколишні села будувалися для тих козаків, мабуть, реєстрових, що мали пересидіти зиму. Оріль, наша річка, в історії України помітна, бо ставала рубежем у часи давніх воєн.

Хати в усіх були майже однакові, декотрі – з бляшаними дахами. Значить, заможні. Невідомо, де тоді брали бляху. Думаю, ті господарі постраждали від розкуркулювання. Я ніколи не був у тих дворах.

От учора розговорився з перукаркою, і вона, почувши, що я з Могилева, стала розказувати, яке то гарне, розкішне село. І я чую це вже не вперше, але, на превеликий жаль, відчуття цієї краси у дитинстві не було. Китайгород здавався значно кращим, бо далі від Орелі – рівний, як стіл, степ, а в ньому – невисока гора Калитва: 150 метрів, для рівнини немало.

ВАЛЕНТИН ДЕСЯТЕРИК У СТУДЕНТСЬКІЙ ЮНОСТІ

Як ми вже парубчаками почали вбиватися в колодки, то плавали через Оріль до Китайгорода на гульки, бо там дівчата гарніші. Міст, підірваний у війну, ще не поновили. Отже, з нашого берега дивимося, чи хлопців немає. Роздяглися, згорнули манаття, перепливли, і там. Але часом бувало, що китайгородські сидять у кущах і чекають, доки перепливемо, і тоді починалося. Розказувати можна довго… Могли відняти штани. Труси не в усіх були, ось і йдеш додому городами, вночі. Але ми все одно поверталися.

Співи

Навколо Орелі диво як гарно. Там ліс справжній, прадавній – називався ліс Тавлинського, був такий поміщик, мав цей ліс за свій. Дівчата туди приходили купатися і співати. І ми на могилівському березі, дівчата на тому. Китайгородці дуже гарно співали, могиляни їм не поступалися. Дівчата починали, ми підтримували, і такий хор стояв з двох боків над водою – я тобі кажу! Краще за кіно.

Стрибок

Ми жили біля старого річища: Оріль в’юнка річка і кудись втекла від нас. Але лишилися глибокі холодні джерела, вирви. Ми страшенно любили те місце, бо там дно після вибуху у війну поглибилося, – дуже зручно розбігтися і з крутого берега плигнути. Для мене цей стрибок був справою честі, але я так боявся!

Я мав товариша, видатного шкільного математика. Сам у тому абсолютно не тямив, зате добре писав твори на вільну тему, і ми мінялися: я йому теми пишу, він мені – задачі з алгебри рішає. На вулиці разом завжди шукали двох подруг… Так ось, йому батько, що обіймав посаду у колгоспі, купив фотоапарат. Він усе клацав. Після того, як показав мені знімок, як я лечу, я більше не стрибав. Я кавалком туди падав!

Хата

Будували її толокою у 1936 році. Призначався день, сусіди і родичі збиралися. Закопували стовпи, обплітали лозою, як тин, поруч викопували глинище, замішували там глину з водою і дрібною соломою, цим розчином за допомогою «вальків» закидали обплетене до самого верху, вирівнювали. Товщина стінки була дуже невелика, бо бракувало часу для висихання. Тяжка робота, але весела: дотепники, молоді жінки, всілякі пригоди у цьому глинищі. Жінкам же треба підбирати спідниці, щоб не затоптати у глину, чоловіки, звісно, помагають підіймати спідниці – вереск, штовханина! Як хтось загрався – згори на нього відро води хлюпнуть. Регіт безперестанку.

ХАТА В МОГИЛЕВІ

Як усе обмазали й накрили – клали крокви, димар виводили. Хату збудували велику порівняно з сусідськими. Минули роки, я приїхав у село, а до одвірка нахилятися треба – настільки скромно той палац виглядає!

Робота

Про колгоспну повинність згадати нічого. Про таке в Шевченка вже написано. Скількох однокласників я розгубив – частина вже після 4 класу пішла зі школи через голод і безпросвітну бідність.

Мені теж довелося визначатися після 7 класу. Мати працювала на полі, батько – комбайнером. За літо міг ні разу вдома не побувати. У 8 класі я їздив штурвальним у батька на комбайні, але недовго: техніка жахлива, кожні 5 хвилин щось виходило з ладу, а треба косити, бо зерно осипається. Щось не так – Ірена Карпа з матюками у своїх творах відпочиває. Сільські діти знали матюки не згірш за дорослих, але при батьках не лаялися, так само як і батьки при дітях, однак за тої обстановки слів не вибирали. Зрештою, я пішов на інші роботи і мамі помагав.

Ванько і Пурики

Були в нас свої сільські божевільні. У Могилеві на таких «дурко» казали. Просто з якимсь ґанджем від народження. Одного звали Ванько Моргун. Його батько з війни не вернувся, як і в багатьох.

Ще одні сусіди – дід і баба Пурики. Ходили у тому, що самі виткали й пошили, а зимову одіж мали ще дореволюційну. Діти до міста виїхали, вони самі жили, господарювали справно. Ось ці Пурики на призьбі сиділи, на сонці грілися, і Ванько завжди приходив, сидів з ними. І вони – розумні сердечні українці – ставилися до нього з неймовірною співчутливістю й толерантністю. А тоді виросли покоління за радянської влади – церкву розвалили, натомість – неповага до старших, колгосп і мать-перемать.

Коли Ванько виходив на вулицю, його обов’язково зачіпали, дражнили, але обережно, бо сильний і непередбачуваний: наприклад, ніс воду, його про щось питали – зупинявся. Тримали по півгодини, він стояв з двома повними відрами, не ставив на землю. Отака розвага. На тлі нещасного Ванька кожен заводій почувався розумником.

ГРИГОРІЙ ДЕСЯТЕРИК

Старе село

Ми жили на підвищенні, а долину напровесні заливали орільські повені. Щороку у Старому Селі човни були напоготові, драбини приставлені до стріх. Люди залазили на дахи з харчами, на човнах плавали, поки вода спаде, але місце не кидали: гарна земля. Які б посухи не траплялися, там завжди добре родило. Там два мої дядьки жили. Відстань – кілька кілометрів, але клімат трохи інакший, люди добріші, привітніші. Там доживає віку численний колись рід Десятериків. Оріль вгамували – як кажуть староселянці, «зарегулірували». Але й добру справу зробили: насадили соснових лісів. Гриби ростуть…

Михайло Кремінь

Жив через дорогу. Мав п’ять класів церковно-приходської школи. Виписував газету «Правда». Знання мав унікальні для селянина: розв’язував мені задачі з алгебри за 7 клас. Виплекав прекрасний сад. У Могилеві люди сади повирубували, бо радянська влада на кожне дерево наклала величезний податок.

Дядько Михайло значно вплинув на моє сприйняття світу. Я розумів, що коли почують, що він каже про Сталіна, то загримить не тільки він, але і я з ним. Він весь час щось вигадував. Ставив млинок, аби воду качати з глибини. Складав підсобну техніку з брухту. У голод 1947-о налагодив жорна: насіння, що тримали до сівби, туди носили, траву перемелювали. У колгоспі, дізнавшись, що Кремінь щось придумав, приходили й забирали, бо «він же на тому заробляє!» А як техніка забарахлить, то йдуть до нього. І нічого він на тому не заробляв, лишень свою родину й людей підгодовував.

Читав усе, що стосувалося міжнародних подій. Пам’ятаю страшне гасло: «Черчіль брязкає зброєю». Приходжу, а в нього вже лежить «Правда». Він до мене: «Сідай. Давай подивимося, що вони брешуть». Усьому, що було написано в газеті, не вірив. Мене це дивувало, часом дратувало: ну як так, щось таки є? Беру газету в руки… «Що читаєш?» – питає. «Як «Спартак» зіграв» – кажу. «Брешуть!» (сміється).

ВАЛЕНТИН ДЕСЯТЕРИК

Він такі знущання пережив через свою незалежність... З Біломорканалу вернувся живий. Чудовий рід був, дивні, особливі люди. Нікого не лишилося, ні хати, ні саду. Така доля. Не лише його.

Костюм

Городи були величезні, здавалося, по півгектара. Батьки на роботі, значить, це на мені і на бабусі. Прополоти, полити. Глибина криниці більш як 20 метрів. Відро за відром, щодня з ранку до вечора. Пекельна робота. А хлопці вже у футбол кличуть грати. Яка це мука була! Не відірватися від дому.

Часто думаю: як ми жили? Троє хлопців, я старший, мати з батьком, бабуся стара на печі. Якщо порося завели, то взимку воно в хаті. Теля – так само. Теля було моєю улюбленою твариною. Стоїть дурне, очима кліпає, потекло з нього – відро давай! – ні, вже не встигли… До запахів звикли. І як ми ходили в школу, всім цим пропахлі?

Усе на території, як оця теперішня кімната, може трохи більша. На печі бабуся, я і брат Боря, батьки на дошках на підлозі. Стіл дуже великий, бо дядько наш був прекрасний майстер, столяр, з ножним станком, виточував дивовижні речі. За тим столом я вдавав, що готую уроки. Погано вчився, але читати й малювати дуже любив. Батько поважав мене, що я вчуся, а потім оцінки квартальні або річні – виявляється, не вчиться. Чим же він займається? Читає! «Дерсу Узала» мене так пройняв, що я сидів і плакав. Батько, хоч був суворий чоловік, мабуть, щось таке помітив: «Ти ж знаєш, що грошей нема». Я так здивувався – він, виявляється, вирішив, що я плачу, бо в мене костюма немає, а я ж про те й не думав. Але вступати в інститут я приїхав у костюмі. Заробив на нього сам, дістав премію за 2 місце у конкурсі читців на районній олімпіаді в райцентрі, в Царичанці. В газеті про це написали: 1 місце – 100 карбованців, 2 місце – 75. Костюм коштував 150. Ми поїхали з товаришем, навантажили машину шламу для опалення школи, привезли, нам заплатили по 50, я на власні гроші купив костюм і в ньому поїхав Київ підкоряти.

ГРИГОРІЙ ДЕСЯТЕРИК. СВІТЛИНА З ФРОНТУ

Співи і півні

Колгоспні землі були за три кілометри від села. Жінки верталися з роботи на гарбах, запряжених кіньми чи волами. Кидають сіно і солому, сідають, спустивши ноги, спинами одна до одної. Тільки рушили – одразу: «Гей, на городі верба рясна…» Ці кілька кілометрів, дві години – не замовкають. І так щодня. А вдома що – худоба голодна, діти ненагодовані, може, хата згоріла, а пісні все одно співають. Таке щастя! Концерти по телебаченню – смішно. Які концерти, про що мова?! Просто люди співають, бог їм дав таку радість! У школі я у хор ходити почав у 7 класі, співав з 10-класниками, а вони не вміють – і мене це так обурювало! Дивилися на мене, як на мішком прибитого. Якщо у друге село з приятелем ходили на вечорниці – це ж співи до ранку. Наспіваємося, треба встигнути додому, доки батьки не прокинулися; але якщо субота, то стаємо на місці, де добре всі двори видно. «Ну що, давай?» – «Давай». І він дуже голосно, гарно кукурікає. Стоїмо, чекаємо. Тиша. «Давай ти». Я: «Кукуріку!» Чути, півні відгукнулися: все село закукурікало! Хряп двері, там каганець засвітився, там засвітився – адже треті півні проспівали, значить, проспали базар! Телята мекають, поросята кувікають. Усі бігають по дворах, лаються, гамір! А ми ноги в руки і додому! Ще до третіх півнів поспати встигнемо.

Солома

На жнива готували тік. Корів запрягали в ярма, снопи пшениці розстилали, корови тягли бетонний коток, обмолочували один настил, ми клали другий, так до пізньої ночі. Коли не встигали катком, били ціпами. Ця робота потребує злагодженості. Я це майстерно робив, бо страшенно довго вчився. Як удвох – то це просто, по черзі. А як троє? (вистукує складний ритм) А як четверо, то спочатку всі лаються, бо ціпи важкі, якщо зіб’єшся, то втрапиш по ціпові свого сусіда і його самого можеш покалічити.

Коли вибили – купа золотої соломи і вже вечір. У кого молотили – в того ночуємо. Лежиш на соломі – небо, Чумацький Шлях такий, що скільки я у Дніпрі живу, не бачив: зорі завбільшки як кавуни. Ми гуртом збираємося вночі баштан чи яблуні у когось обнести – тож треба дочекатися, щоб хазяї поснули. Домовилися, лежимо, аж прокидаємося – ранок! Проспали… Ну не біда. Кавуни з’їли б та забули, а зоряне небо над Могилевом – це назавжди.

ВАЛЕНТИН ДЕСЯТЕРИК

2. ВІЙНА

Кухоль

Батько збирався, мав заплічний мішок, який бабуся і мама зшили. Не пам’ятаю, що сказав мені на прощання. Я повернуся у хату і побачив, що на столі стоїть металевий кухоль. Цей кухоль батько мав узяти. Це мене вразило: батько пішов без кухля, як він буде тепер? Я вискочив на дорогу з тим кухлем, але догнати не міг і сильно плакав від того. Бабуся все кричала: «Вернись, вернись!» Це було потрясіння: батько пішов невідомо куди і невідомо коли повернеться. Перша подія, пов’язана з війною.

Німці

Через дуже короткий час ми – діти, матері, жінки – виходили дивитися на німців. Дорогою – вона вела на Полтаву, називалася Велика – через село ішли війська – сіро-зелена маса, маршовим кроком. На узбіччі стояли жінки, десятків зо три, переважно молодші. Одна тримала миску з великими стиглими сливами – рідкість у селі. Я дивився – як так, що вона їх винесла?! Хтось із солдатів вискочив, пілотку підставив, вона йому сливи висипала, щось сказала… В дитячому сприйнятті це виглядало надзвичайно цікаво: якась переміна у житті.

Колгоспи так і лишилися, тільки називалися інакше. Люди жили без особливої оглядки. Стрілянини не було, літаки не бомбардували, хіба що агітки розкидали – німецькі вдень, а радянські вночі. Єдине, що німці у перший же день розстріляли у районі всіх партійних, хто не встиг виїхати. Худобу тримати не заборонялося, податків особливих не було. Лан – скільки зродить, все твоє. Церква запрацювала. Ми вперше побачили Різдво. Всі ж співочі, гуртом ходили колядувати – з хором, зі звіздою. Повна хата колядників находила, починали співати – забути неможливо. Таку красу загубили…

Призначили старосту, з’явилися поліцаї – вчорашні колгоспники. В нашого сусіда було 5 дітей. Вони бідували – голі стіни, запах бідності, несвіжого одягу. Оцей чоловік пішов у поліцію. У формі я його не бачив, але він мав карабін. Ще в нього на стіні німецькі плакати з’явилися – красиві, яскраві. На одному був зображений Сталін, якому в загривок учепився чорт. Другий сусід, заможніший, теж служив поліцаєм.

Діти шкільного віку пішли до школу в жовтні 1941-о. Вчительки лишилися ті самі. Вчилися по радянських книжках, але там портрети вождів і героїв революції були перекреслені. І ще, видно, вдома батьки допомагали роги їм примальовувати. Відчувалася велика любов народу до своїх вождів.

ВАЛЕНТИН ДЕСЯТЕРИК

Сховок

Школа спочатку відкрилася як 10-річка, потім зменшили до 4 класів, бо німці почали доросліших вивозити до Німеччини. Люди ховалися. У нас сховок був під грушею викопаний. Мою тітку, батькову сестру, зовсім юну, я приходив проводжати. Плачу було багато, коли вантажили людей у машини. У дядька Михайла був прийомний син Іван, батьків якого розкуркулили. Дуже метикуватий хлопчина, багато знав, мав справжні лижі, що мене, пацана, вражало. Прийшов дядько Михайло: «Мабуть, Івана заберуть. Нехай у вас переночує». Вляглися рано. Раптом о 6 ранку зайшов сусід Гаврило, поліцай. Посиділи, поговорили. Бачу, батько не в собі. Видно же, хтось лежить на лежанці. Гаврило сказав, що забиратимуть, і пішов собі. Може, навіть приходив попередити.

Шкандаль

Деякі радянські свята відзначали – щодо Першотравня не пам’ятаю, а на річницю Жовтня збиралися. Ніякої політики, просто нагода за столом чарку випити. Одного разу в нас на жовтневе свято зібралися дядьки. Сусіда-поліцая не запрошували, а брат його нахабнуватий прийшов. Мужики на нього косо дивилися. Звісно, випили, зчинилася сварка, і мій дядько Дмитро – пудові кулаки – засвітив йому, і той влетів задом у діжку з капустою, з мокрими штаньми вискочив на вулицю. За кілька хвилин прибіг його брат з карабіном. Ми, пацани, вискочили на вулицю, цікаво ж! Жінки верещать, а дядько рветься у бій – кому б іще врізати. Його запхали кудись. Ще один дядько, Доріш, маленький, півтора метра з картузом, теж вискочив надвір, рвав на собі сорочку: «Стріляй, гад!» Той смальнув двічі в повітря. Жінки на нього кинулись, просили, він пішов геть. На другий день чутка: німці заарештували поліцая. Він 10 діб арешту відсидів у районній комендатурі. Пильнували за порядком.

ВАЛЕНТИН ДЕСЯТЕРИК. АКТОРСЬКА ПРОБА

Лялька

Одного дня взимку раптом оголосили перерву. Ми побігли гратися у сніжки на подвір’ї. Потім покликали у класи. Забігли, сидимо.

Входить вчителька, пропускаючи перед собою двох німецьких офіцерів. Кинулося в очі: шинелі на них легенькі. Значить, машина, якою вони їхали, тепла. Усміхнені, привіталися, розглядали клас. Ми щось крикнули у привітання. Один намагався щось говорити, а другий узяв крейду і став щось малювати на дошці. Це було так несподівано: черкає-черкає риски, а потім раз – лялька! Неймовірної краси, як на сьогодні – чиста Барбі. Намалював і питає: «Гут?» Ми сидимо, шкіримо зуби. Далі ми всі вийшли надвір, і один з учителів звелів нам на радість ще погратися в сніжки. Ті німці нас трохи пофотографували, потім сіли в машину й поїхали. Що то було – просто людська вихованість, агітація, чи все разом? Не відчувалося такої озлобленості, що то ворог, що його треба ненавидіти.

Комендант

Комендантом над кількома селами був майор Греббе. Високий, їздив у красивому однокінному візку, запряженому добрим конем. Контролював усе, і коли на вулиці, наприклад, мужики шапки не зняли, то діставав нагайкою – дуже боляче, збивав картузи з голів. Розказували, що той Греббе приїздив на лани – а там було так заведено, що зранку попрацювали, потім сплять, далі знов працюють. І тут на сонних налітає комендант,  усіх батогом, народ по кукурудзах розбігався. Як німці відступали, то його десь наче перехопили і повісили.

Дядько Антін

Дядька Антона Кайстра, головного агронома району, не розстріляли, бо партійним не був. Але німці поновили управління сільського господарства і його на посаді.

Коли спроба прориву під Харковом була – ота невдала, жахлива хрущовська операція, всі, хто чекав приходу Рад, заворушилися. Німці виїхали до Дніпропетровська і доручили місцевим відігнати худобу на Царичанку, вивезти хліб тощо. Однак наші саботували, нічого не виконали. Через 3 дні німці повернулися і зайнялися ними. Дядько потрапив до табору, здається, в Польщі. Коли звідти вийшов, то важив трохи більш як 30 кілограмів – притому, що був високий чоловік. Їх, як звільнили, одразу посадили у такі ж самі вагони для худоби, котрими їх німці везли до табору, і повезли відбудовувати шахти. Ходити не міг, а треба ж було угольок добувати. Як він вижив – незрозуміло.

ДЯДЬКО АНТІН

Весь час про це думаю. Його син пройшов війну, повернувся в орденах, тяжко ранений під Сталінградом, весь світиться – а йому: «Хто твій батько?» Антона ж поновили на роботі, але щойно проводилася нарада, тільки-но розмова про сільське господарство, десь щось не вродило або невчасно зібрали, – секретар райкому питав: «Що, скучаєте за німцями?» Через оце тавро зрадника – сімейна трагедія. Дядько невдовзі дістав інфаркт і помер від серцевого нападу. А син лишився на все життя тим травмований. Зрештою, покінчив з собою. Війна…

Груша

На городі батько посадив кілька яблунь «білий налив». Ще росли абрикоса й величезні дерева по 5-6 метрів – так звані «груші», хоча направду то була дичка, з якої восени падали гнилички. Ми ними об’їдалися – інших солодощів не знали. Одна груша мала величезне дупло, в якому жив одуд, дуже голосно дудукав. Коли німці відступали і палили села, з неї було добре видно, де що горить. Пам’ятаю, ми з двоюрідним братом вилізли туди: Китайгород так гарно горить, а коли ж нас палитимуть? Нарешті прийшов німець, що стріляв запалювальними кулями в стріхи: поцілив, хрестик поставив. На превелике щастя, бабусі – моя й мати Михайла Кременя – разом з іншими жінками попадали на коліна, заголосили: «Ой, паночку!..» Ми прибігли, сподіваючись, що ще щось горітиме, зрозуміли, що це страшно, й собі заревли. Послухав він це, кинув карабін на плече та й пішов геть. Чи повернувся він тоді до своїх кіндерів? Чи раків у Дніпрі нагодував?

Граната

Вернулися радянські війська – злі, злі як чорти. Відчуття провини було за кожним дорослим могилянином, бо ми тут нібито відсиджувалися. Молодь, підлітків, чоловіків призовного віку негайно мобілізували, вони ледь встигли з родинами попрощатися. Івана, якого поліцай тоді пощадив, забрали разом з іншими. Під Пушкарівкою, біля Дніпродзержинського моря, сьогодні стоять непоказний обеліск і гармата. Ось туди погнали їх – неозброєних, неодягнених. Гуркіт стояв страшенний, справжнє пекло кілька днів. Проходили солдати ранені, матері кидалися зі сльозами: «А мій де, а мій де?» А нема. Хто потонув, кого на суходолі вбили.

Було не так страшно, як незрозуміло. Якось у нашій хаті зупинилося 10-15 солдатів, на підлозі спали. Пізньої ночі – сильний стукіт у вікно, мама підхопилася: «Хто там?» – «Открывай». – «Тут солдати!» – «Открывай!»

Зайшло двоє офіцерів. Побачили, що солдати сплять, щось попросили, сіли вечеряти. Я не спав, чув, як один розказував: «Стучу-стучу, вообще молчат. А я знаю, что есть люди там. Ну я кинул гранату и ушел. Сволочи-чернорубашечники».

День перемоги

Їсти хотілося весь час. А замість хліба була чорна мішанка, яку не прожуєш. Росла в нас діляночка озимої пшениці. Мені так хотілося того хліба. Нарізали колоски, до дядька Михайла збігав, на жорнах помолов, і мама у пічці, котра стояла на вулиці, напекла щось схоже на коржі. Раптом у двір на високому коні риссю в’їжджає п’яний бригадир. Ну, він зажди був п’яний. Мати заметушилася: адже пора вже бути на колгоспному дворі. А він спустився, взяв відро води та й вилив його у пічку. Пара пішла, а бригадир каже: «З дньом Побєди! Іді на мітінг!» Сів і поїхав далі. Хай би навіть матом обіклав… Корж – неймовірної цінності, на вагу золота – водою залив. Навіщо? Так, день Побєди. А що таке день Побєди? Може, батько повернеться.

3. КІНЕЦЬ ДИТИНСТВА

Бабуся Порфина

Свята людина була. Як їй вдавалося надбати, зберегти, не втратити – не знаю, як це назвати – цю інтелігентність? Ніколи жодного слова лайки. Могла плакати, як щось погане. Коли бачила, що нас батьки лупцювали, як сидорових кіз, то побивалася: «Я ж вас пальцем ніколи не чіпала, та що ж ви робите!» Неговірка була. Працювала до останньої хвилини.

Коли її несли, була чи то глибока осінь, чи рання весна, дорога – слизота, йти неможливо, ноги роз’їжджаються. Донесли до цвинтаря, там вже «мари», хоча це нари по суті, на ті мари ставили труну біля ями; нині везуть табурети з собою. Вже священик і дві бабці проспівали, а мого двоюрідного брата Віталія з райцентру немає. Всім зрозуміло, що не зміг дістатися, нема як доїхати. А тітки кажуть: «Буде». І точно: біжить!

Ось похорон, клопоти – це формальності. А коли я побачив брата – а він же тяжко ранений під Сталінградом, каліка! – біжить, плаче… – стало зрозуміло, кого ховаємо. Все заступило одне велике горе.

Після того геть інакше життя почалося – бо пішла захисниця разом з тою атмосферою добра, яку вона берегла. Бабуся Порфина. Це я їй розказував, куди піду вчитися. Ніхто, окрім неї, тим не цікавився, бо не до нас було.

Хохлов

Від миті, коли я щось почав тямити, до зустрічі з Костянтином Хохловим, моїм педагогом на акторському курсі в Театральному інституті в Києві, весь час йшов гнітючий, пожираючий нутро страх: як завтра прогодуватися, як одягнутися так, щоб не соромно було прийти у клас, в аудиторію. Ти залежиш від тисяч дрібних обставин. Що мене пізніше дратувало: дуже багато українських пісень і віршів присвячені матері, що зрештою виразив скульптор, який поставив над Києвом оту залізну жінку. Для мене мати весь час означала відповідальність: не зроблено те, не встиг це, у школі якісь неприємності. Ти, Дмитре, сам пережив багато подібного, але, розумієш, то було на іншому рівні. Це просто калічило психіку. І тому були несподівані вихватки, після яких самому гидко. Розумів, що так не треба, – а як? Хто знає, як у таких обставинах жити?

КУРС "КОЛГОСПНИЧКІВ". ДРУГИЙ СПРАВА СТОЇТЬ – ВАЛЕНТИН ДЕСЯТЕРИК. СИДИТЬ ТРЕТІЙ ЗЛІВА – КОСТЯНТИН ХОХЛОВ

Коли я вступив до Театрального інституту, сільських там було багато, бо провели набір за сталінським таємним указом, нас ще називали «колгоспнички». На акторському курсі 25-теро починали вчитися, закінчували 13. Костянтин Павлович після 1 курсу одразу рекомендував: «Надо идти калоши продавать», що означало двійку зі спеціальності. Коли він після другого курсу виїхав до Ленінграда, то в листах до Леоніда Олійника, свого асистента (прекрасний був педагог, Сергій Данченко серед його учнів), завжди питав: «Розкажіть, як там наші колгоспнички».

ФОТО КОСТЯНТИНА ХОХЛОВА З ДАРЧИМ НАПИСОМ ДЛЯ ВАЛЕНТИНА ДЕСЯТЕРИКА

Хохлов – це найбільше усвідомлення людської гідності. Викладачі-фронтовики носили колодочки, брязкальця, – а в нього нічого немає, окрім гарних костюмів і краваток. Потім він на якесь офіційне зібрання прийшов – а в нього три ордени Леніна. І більше ми їх не бачили. Дуже стриманий, делікатний... Коли його обікрали до ручки, до зали під час репетиції увірвалася його хатня робітниця: «Константин Павлович, все забрали!» – він обурився з геть інакшої причини: «Кто пустил сюда эту женщину?!» Коли його звідси виставляв Хрущов у 1954-у, він пішов настільки гідно… І вмер теж гідно.

Ось Хохлов зробив переворот у моїй свідомості, і я почав думати: який я не є, але щось же я є? Треба відповідати своїй кращій стороні, не боятися всього. І це подіяло.

Отак почалося моє доросле життя. Але то вже геть інакша історія.

* Костянтин Хохлов – видатний україно-російський режисер і театральний педагог. У 1938-1954 рр. очолював Київський російський театр ім. Лесі Українки, де здійснив свої найкращі постановки (зокрема, «Чайку», «Мертві душі» і «Маскарад»), а сам театр став у ті роки одним з найкращих у СРСР.

«День» висловлює щирі співчуття Дмитрові та його родині, близьким через таку тяжку втрату. Вічна пам’ять