На Лазурку — з чистою совістю
Де можна остигти до потрібної температури — ось про що так чи інакше цього літа думав кожен. Як збалансувати ефектні фантазії з можливостями, як втекти з розжареного міста і стати ніжнішим за море в штиль, як... Утім, перелік довгий. Та що й казати — літо з його невгамовними пристрастями вже позаду. Зараз ділимося враженнями. Отримавши в дарунок пакетик в’ялених італійських томатів, дізналася від подруги, як та відпочила в Італії, відчула розповідь іншої про нудьгу, пов’язану зі спекою і мимоволі подумала — сплін не кожному по кишені, вислухала жаль з приводу неможливості стримати саморозростання при палкій любові до пиріжків від третьої. Власник одного платоспроможного тіла, наближеного до слуг народу місцевого масштабу, запевняв мене, що на Лазурці та Монашці (мабуть, з Лазурним берегом і Монако він на «ти») така товкотнеча від наших, що хочеться сховатися де-небудь у наметі в лісі. Хотіла його запитати, що ж заважає, та не стала. Думаю, не зрозумів би питання. Адже він вже в цьому житті за все сплатив, ось і подавай йому лише першу лінію. Хіба не ясно...
Розмови про те, що картопля цим літом уродилася з розміром у горох, помідори хворіли і не достоювали в потрібній якості до кондиції, капуста та морква не настільки соковиті як потрібно — все це співіснувало, і причому спокійно. Вірніше, існувало паралельно. Особлива «промитість» європейського відпочинку і наші урожайні проблеми перепліталися зі звісточками з півночі — міцно грошовиті відпочивали саме там.
Чесно скажу, була заспокоєна тим, що нічого цим літом не світило, і не треба було сідати в літаки, поїзди, пароплави, автобуси. Всі гроші ще півроку тому згинули в одному горезвісному київському кредитному союзі (не називаю його лише тому, що хочу викреслити з пам’яті все, що пов’язано з цим обманом), і тому як співається в частівці «нам сонця не треба, нам партія світить», зрозуміла: мені світить лише дача. Там у мене власна... Лазурка — тераса з видом на річку, романтичну гряду гір на горизонті, човни, що пропливають мимо, з відпочиваючими. Головне ж — щовечірня загадка від зустрічі із заходом. Моя Лазурка (підпільна кличка тераси) стала спальнею для стомленого сонця, його регулярно ніби заколисувала, умовляла стримати пристрасті, не палити так нещадно. До чого ж винахідливі ігри природи в миті перед заходом сонця — жодного схожого небосхилу. Зізнаюся — всі телепрограми з новинами пропустила, і це притому, що звикла вчити їх мало не напам’ять. Із захопленням послала їх куди подалі, усвідомлюючи нахабно, що той, хто може зіграти Шопена, вже абияк зіграє «Мурку». Новини не переведуться, а синдром щастя, що подарувала тераса з її приголомшуючими пейзажами заходу сонця (спасибі талановитій бригаді місцевих майстрів, яку очолював Валерій Черуха) підказала просту істину — потрібно просто жити і чекати і, звичайно, наближати свої маленькі радощі.
Дістався ще один літній дарунок, названий мною «Блюз по бартеру». Річ у тім, що розкішний готель, розташований на перетині київських вулиць Великої Житомирської, Десятинної, Володимирської вже декілька років як захопив у полон всіх мешканців довколишніх будинків своєю божевільною вентиляцією. Всі служби міста буцімто «відповідальні». Про це знають — ну та й що? Сили нерівні: їх вентиляція і гроші — наш хрест. Смішно, що нам ще радять дзвонити на гарячу лінію мерії. Готель, по правді, ми дружно ненавидимо, оскільки його господарі та їхні заступники живуть за законами джунглів.
Якось літнім, особливо задушливим вечором, обережно відкрила балконні двері (через шум це вдається не завжди) і почула звуки блюзу, які ніби виникли нізвідки, принісши неясне тепле сум’яття. Чи вентиляція втомилася, чи саксофон перекрив всю метушню, аж раптом у дворі оселилося диво-дивне. Мабуть там, на відкритій ресторанній веранді, догоджали дорогим гостям, а блюз-демократ ураз вистрибнув з багатого гнізда і понісся всередину змученого вічним гуркотом двору. Голос джазової співачки теж долинав, хвилюючи дорогими спогадами. Раптом зникла спека, роздратування, нездужання. Блюз підвів, заколисав, приголубив. Бійтеся, продавці кондиціонерів — у вас є суперник — блюз. Він діє надійніше, до того ж не шкодить здоров’ю, а додає його. Ось такий бартер вийшов — готель їсть наші нерви, але за це абсолютно несподівано подарував музичне захоплення. Правда, господарі про нас і не думали — просто свою високу кухню прикрасили живою музикою. Добре ще, що на місці нашого двору не зробили нашвидкуруч майданчик для «вертика» — так світські активісти по життю називають вертольоти. Правда, все може бути. Сміливі чудасії багатіїв допомагають їм втекти від нудьги: а то — збій у картинці. Їм доводиться платити так багато, що для інших це звучить безкоштовно.
Ось так крутилися, крутилися і добігли до осені, яка подарує ще нам затишне бабине літо. Його вже ми цінуватимемо, питимемо по ковточку, насолоджуючись ласкою. І встигнемо ще зібрати все необхідне насіння улюблених квітів. Наступному літу в дарунок.
Хоча й не пафосні це ексклюзиви, але згодяться точно. Старими друзями не розкидаються.
