На Миколая — без подарунків

Найближчим часом сотні тисяч гривень буде витрачено на подарунки вихованцям сирітських закладів. Хтось отримає солодощі, хтось — іграшки, а хтось — гаджети. Цими подарунками суспільство привчає таких дітей до думки, що варто лише попросити — і бажання виконається. Ніяких зусиль докладати не треба. Наприклад, не треба працювати, не треба вчитися. Виправдання — «я сирота, я отримаю все і задаром, бо мене образило життя». А потім у 18 років більшість із них виходять у світ, конвеєр подарунків зупиняється, з’являться «стіна», на якій написано: «Вітаємо у дорослому житті! Тут ніхто тобі нічого не винен». І 90% випускників інтернатів розбиваються об цю стіну — пиячать, жебракують, стають злочинцями... Про це говорить, зокрема, російський експерт із соціального сирітства, випускник одного з радянських інтернатів Олександр ГЕЗАЛОВ, який нещодавно побував в Україні. На зустрічах із сиротами, вихованцями інтернатів, вихователями закладів та журналістами він розповідає, що зі свого випуску з чотирнадцяти хлопців живим залишився лише він один...

 СТАН ХРОНІЧНОЇ ПОРОЖНЕЧІ

У сиротинцях завжди тихо. Там усе за розкладом, усе вирішено за дітей — коли і що їсти, коли прокидатися, коли лягати спати, коли сідати на горщик. 100% — контролю та 0% — свободи. Там навіть звичайні покоївки знають, чи прийдуть за дітками батьки і чи колись взагалі настане Новий рік. «Нового року не буде! І мама до тебе не прийде», — роздратовано кричить трирічному малюку героїня документального фільму «Блеф, или с Новым годом!» — покоївка в ясельній групі дитячого будинку. Ці слова — нічим не виправдана жорстокість, злочин, за який, щоправда, нікого не ув’язнять.

Російська журналістка Ольга Синяєва, мати чотирьох дітей, зокрема й усиновленого хлопчика, переконана: сучасні дитячі будинки — це концтабори, в яких роками страждають діти, а коли виростають, не спроможні стати повноцінними членами суспільства. Ольга чотири роки знімала це документальне кіно. Лаконічно, доступно і страшно розповіла про те, що насправді відбувається за стінами дитячих будинків. Авторка привезла фільм в Україну, бо по російському телебаченню його не покажуть, адже «Блеф, или с Новым годом!» — це відповідь небайдужих ухваленню «закону Діми Яковлева», згідно з яким наприкінці минулого року було заборонено американцям всиновлювати російських сиріт. Це — фільм-виклик, фільм-спроба боротьби з інтернатною системою. І нарешті, це — фільм-сповідь самої Ольги.

Група «Малишок» — в одному з російських дитячих будинків. У ній шестеро вихованців. Їм не потрібні подарунки. Вони чекають своїх батьків.

«Нині я вас  познайомлю з цими дітьми, — говорить за кадром голос Ольги Синяєвої. — Це Ваня. Йому три. Це Денис. І йому три. Його скоро забирають у родину. Він — щасливчик. Це помітно відразу. В іншого Дениса не такий добрий настрій. За ним поки не прийшли. І як тільки йому мине три, його переведуть у дошкільний дитячий будинок. Настя сумує за увагою... Їй уже три роки, і вона теж незабаром переїде в дитяче селище — велику прийомну, але все-таки родину. А це Даня. Йому два з половиною. Він у дитячому будинку, як і всі інші, майже з народження. У Дані не страшний діагноз — його виявляють у кожного п’ятого, але потенційних батьків це відлякує. У всіх дітей із групи батьки живі, але діти про них не знають нічого. Максимка — наймолодший, здоровий, розумний хлопчик, але вже рік і два місяці він живе в будинку дитини. Мій Ігор теж звідси. Ми забрали його трирічним у вересні 2005-го... Вісім років тому небагато знала про цих дітей. Думала, хлопчику три роки, він маленький, потім і не згадає... Думали, любов усе вилікує. Пам’ятаю, що я раділа, що три роки він провів у державному закладі, а не десь там у злиднях. Ігор насправді нічого не пам’ятає про своє минуле в дитячому будинку, але воно, це минуле, яке стало для мене та моєї родини сьогоденням, досі не дає про себе забути».

«ВОНИ ПРОСТО САМІ СЕБЕ ТАК ЗАКОЛИСУЮТЬ...»

Що було з Ігорем і що буде з цими дітками з аж ніяк не найгіршого дитячого будинку Росії, Ольга вирішила розказати журналістам.

«Дитя опинилось у родині, — розповідає Ольга. — І тут я отримала удар. Навіть не уявляла, що в наших сучасних обставинах таке може відбуватися з дитиною. Він розхитувався, бився головою об стінку. Ігор засинав лише тоді, коли зализував на подушці мокру пляму, утикався в неї носом, тому що це був єдиний людський запах... Він не бачив зблизька обличчя людини. Є багато наслідків, які він досі не може подолати. Чому так? Такі діти не знають людських емоцій. Вони не вміють контактувати з людьми. Вони, ніби дикі».

Депривація. Про неї люди не говорять у повсякденному житті. Про таке не пишуть газети. Навіть фахівці соціальної сфери не розкажуть вам, як із нею жити. А це психічний стан, коли в людини довгий час не має можливості задовольняти свої основні психічні (життєві) потреби. Як наслідок — низка моральних і психологічних відхилень у поведінці та діяльності. Вона як радіація — руйнує людину згодом, поступово.

У дитячих будинках радянського типу дітей не беруть на руки, навіть зовсім маленьких. Таке правило. Бо ті звикнуть. Проситимуться ще. А за ними й усі інші. Тож коли ввечері перед сном у спальнях гасне світло, діти у віці до трьох років починають несамовито розхитуватися. Якщо не всі, то більшість. Як маятники. Монотонно. З неймовірною силою. Так вони просто самі себе заколисують... Щоби  якоїсь миті відчути близькість мами. Картинка, зафільмована автором стрічки, насправді страшна.

Саме цей стан, коли дитині ще немає трьох років і ні до кого притулитися, нікого обійняти, поцілувати, коли дитина звикає до того, що вона сама і поряд порожнеча, — причина того, що існує так багато заповнених психоневрологічних інтернатів, що випускники дитячих будинків стають злочинцями. «Не сподівайтеся, що вам пощастить, якщо ви зустрінете такого хлопця на темній вулиці — він вас жаліти не буде. Йому нема чим жаліти...» — говорить російський експерт із соціального сирітства Олександр Гезалов. За статистикою, 40% колишніх вихованців інтернатів відбували покарання у в’язницях.

ЯК ДОПОМОГТИ?

Кілька років тому благодійний фонд «Розвиток України», який і привіз до Києва на прем’єру фільм російської журналістки, на свято Святого Миколая започаткував благодійну акцію — засновник фонду Рінат Ахметов особисто приходив у цей день у сиротинці та приносив разом із колегами мішки подарунків та цукерок. Діти, яким на той час було не більше трьох років, хапали дорослих незнайомих жінок та чоловіків за ноги та дивилися на них великими очима. Фонд працював, і на одне з наступних свят журналістів запросили вже до дитячого будинку сімейного типу — просторого, світлого будинку, придбаного спеціально для великої родини.

«Акції до Дня Святого Миколая вже 13 років, і на самому початку ми справді їздили в дитячі установи, дивилися, що необхідно дітям, чим допомогти, — розповідає Дар’я Касьянова, керівник програми «Сирітству — ні» фонду «Розвиток України». — Коли почали вивчати проблему, зрозуміли, що найважливіше і найбільш потрібне для дітей там, у цій згубною системі, — це не подарунки, не іграшки, а батьки. І в нас є сили допомогти. Так ми з партнерськими організаціями створили портал з усиновлення «Сирітству — ні», а також реалізуємо пілотні проекти з реформування інтернатів у Дніпропетровській області, яка на момент старту проекту посідала одне з перших місць за кількістю дітей у закладах. Цього ж року 15 інтернатних установ або закриті, або реформуються в центри допомоги сім’ям із дітьми, у дитячі садки. Це також проект із профілактики соціального сирітства в Донецьку, адже 90% дітей в інтернатах — це соціальні сироти, тобто діти при живих батьках. Водночас ми не відмовилися повністю від поїздок 19 грудня в інтернати, але потім ми обов’язково заїжджаємо ще в прийомні сім’ї, в дитячі будинки сімейного типу для того, щоб показати різницю — як дитині живеться в установі, та як у родині».

Сьогодні за допомогою благодійників створено 36 будинків сімейного типу в Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Львівській, Кіровоградській областях та в Києві, де з новими мамами і татами виховуються понад 250 дітей.

«Нині в Україні 13 тисяч дітей виховуються у прийомних сім’ях та дитячих будинках сімейного типу, — говорить уповноважений Президента України з прав дитини Юрій Павленко. — Це  проактивна соціальна політика, яка спрямована на уникнення ситуацій, коли батьки відмовляються від своїх дітей. Це розвиток інклюзивної освіти, аби дитина з особливими потребами могла вчитися поряд із місцем проживання. Поступово, але зменшується і кількість інтернатів. Не так давно я був у Івано-Франківську. У будівлі, де раніше був інтернат на тисячу дітей, відкрилася загальноосвітня школа».

Але варто сказати, що система інтернатних закладів досить закрита. Громадськість рідко довідується про те, що відбувається у стінах дитячих будинків. Світова практика доводить: інтернати — величезні «склади» для дітей. І дітей із них треба виводити — чим раніше, тим краще.

«Якщо до трьох років дитина не сформувалась як особистість, то з дитячого будинку потім виходить людина-робот, людина-солдат, якій дуже важко будувати, адже її навчили руйнувати, бо система дитячих будинків та інтернатів націлена саме на руйнування. Я вже п’ятнадцять років говорю, що не треба займатися дитячим будинками, не треба дітям дарувати подарунки! Звідти треба виводити людей, — зазначає Олександр Гезалов. — У дитячих будинках дітей ніхто не любить. Там усі люди із залежного середовища. Я нещодавно був на конференції вихователів дитячих будинків. І всі вони так схожі між собою! Вони весь час говорять «ми» і ніколи «я». Працівники дитбудинків та інтернатів разом із дітьми в одному човні. Вони такі ж заручники, і нічого зробити не можуть. У них часто немає освіти, є проблеми в житті, а ми несемо їм дари. Навіщо? Що може зробити тремтяча рука, яка простягає дарунок дитині? Нічого! Для дитини може щось зробити тільки мама й тато».

А ще на питання небайдужих, що можна зробити, щоб допомогти вихованцям інтернатів, експерти говорять: шукати можливість надати їм доступ до навчання, стажування, роботи. Це те, що їм справді потрібно.