Наче живі...
Виготовлення опудал — нині майже втрачене мистецтво
Безпосередньо на мене страшно ошкірився великий вовк-сіроманець. Біля нього заклопотано будують гать трудяги-бобри, поруч лисиця грає зі своїми малятами, а над ними розкинув велетенські крила білохвостий орлан. Усе це — експонати унікального й чи не найбільшого в Україні Музею флори та фауни в Радомишлі (Житомирщина), де зберігається одна з найкращих колекцій опудал тварин в Україні.
У трьох невеликих залах музею розмістилися опудала десятків видів тварин Українського Полісся. Зайці та вовки, єнотоподібні собаки, борсуки, дикі кабани, олені, лосі... А ще — рідкісної краси птахи, яких нині можна побачити хіба що на картинці.
«Музей заснував 40 років тому тодішній директор лісгоспу Андрій Філіпович — великий природолюб та подвижник, — розповідає завідуюча експозицією Людмила Чепцова. — Усі експонати виготовлені руками місцевих майстрів-самоуків. Спеціально цьому ніхто не вчився. Тож працівникам доводилося осягати секрети створення опудал самотужки».
Понад 40 років у музеї працював таксидермістом (саме таку назву має професія, пов’язана з виготовленням опудал) Сергій Марчук. Кілька років тому він помер, і в лісгоспі заледве відшукали нового спеціаліста — надто рідкісна тепер ця професія. До того ж і невдячна. Адже створення опудала — справа не з «апетитних».
«Експонатами нашого музею стають, здебільшого, впольовані мисливцями тварини, — говорить пані Людмила. — Спершу таксидерміст робить заміри мертвої тварини: довжина тулуба, кінцівок, пропорції тощо. Потім із туші знімається шкіра. Голову виварюють, залишаючи лише череп. Шкіру необхідно випрати, просолити, просочити спеціальними отрутохімікатами. Новим «скелетом» опудала стає дерев’яний каркас, виготовити який досить важко: треба точно підігнати всі виміряні пропорції. Набивається опудало найчастіше стружками — цього «добра» в лісгоспі вистачає з гаком».
Подумки намагаюся уявити весь процес виготовлення опудала. Справді, важка робота! «І дуже філігранна, — додає завідуюча музеєм, — адже будь-яка недбалість у роботі вилізе назовні в буквальному розумінні: погано зроблені опудала з часом «линяють», осипаються, стають «здобиччю» молі...
На щастя, експонати радомишльського музею зроблені професійно й з любов’ю. Приміром, окраса експозиції — кримський олень. За словами Людмили Чепцової, понад чверть століття тому 28 особин привезли з Криму для розведення на Поліссі. Дорогою один олень помер. А відтак, знайшов безсмертя, ставши експонатом музею.
Інший яскравий експонат — гігантський лось. Це вже типовий «абориген» — мешканець навколишніх лісів. Кожен ріг такого велетня важить понад 20 кілограмів, тому лосям важко нагинати шию, аби дістати травичку з землі, й вони харчуються листочками на кущах. Колись, ще за радянських часів, м’ясо місцевих лосів постачали на експорт. Після Чорнобильської аварії про це довелося забути...
...У «царство фауни» на околиці Радомишля часто навідуються туристи. Для кожного з них побачене стає великим відкриттям. «Наче живі!» — дивлячись на опудала, часто вигукують люди. На моє запитання, чи не траплялося, бува, приватних замовлень від туристів щодо виготовлення опудал, директорка музею посміхнулася: «Люди виходять із залу настільки завороженими красою тварин, що про це ніхто навіть не замислюється...»
