Над чим сміємось?
Кожна нація жартує по-своєму. Усім відомо, що англійський гумор — тонкий, шотландський присвячений скупості, американський — це торт, що летить комусь в обличчя... Гумор свідчить про характер нації загалом. Тож який український гумор? Чи можна називати українців нацією з почуттям гумору? Які анекдоти подобаються нашим співгромадянам? Це «День» і вирішив з’ясувати. Нагода — Міжнародний день гумору, який відзначали цього тижня.
Сергій КРИМСЬКИЙ, філософ:
— Для того, щоб відповісти на запитання про український гумор, досить пригадати два витвори українського мистецтва. Це повість Миколи Гоголя «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» та картина Івана Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Уже з них видно, що гумор для українців — це не лише засіб розваги, а й засіб виживання. Україна — кордонна цивілізація, на кордоні зі степом, із ворожими імперіями. У таких умовах сміх — це зневажливе ставлення до ворогів, до страху перед небезпекою, сміх — це бойова зброя. Для українців гумор — не просто елемент життя, це національна риса. Часто українці сміються самі над собою. І досі нам вдалося зберегти іронічне ставлення до своїх бід.
Є такий анекдот. До Японії приїхали українські туристи. Їх за звичаєм повезли на кладовище, і вони дуже здивувалися написам. «Громадянин Осака, народився в 1905 році, помер у 1950. Жив один рік». «Громадянин Осахара, народився в 1920 році, помер у 1940. Жив п’ять років». «Чому такі невідповідності?» — запитали українці. Японці пояснили, що в них часом життя вважається тільки той період, коли людина жила по-людськи. Тоді один українець каже іншому: «Василю, як я помру, то ти напиши, що я зовсім не жив».
Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, культуролог:
— У принципі, почуття гумору мають усі, але навряд чи буде правильно говорити, що його мають українці. Наша нація втратила його протягом минулого століття. Історія XX століття важка, така історія не любить гумору. Як кажуть, третій рейх — це концентрована відсутність гумору.
У кожного народу — свої етнічні анекдоти. Ось, наприклад, німецький. Щоранку німець витирає попіл на каміні живим котом і щоразу примовляє: «Звикай, котику». А ось російський: росіянин підкидає ногою собаку, дивиться, як вона летить, і робить висновок: «Низько летить — до дощу». Або — грузинський: провінціал спізнився на поїзд. З’ясувавши, що спізнився лише на півгодини, промовляє: «Добре, бо міг спізнитися й на півтори!». Українські анекдоти я, чесно кажучи, недолюблюю, бо вони зазвичай спрямовані вістрям проти українців.
Микола МОЗГОВИЙ, народний артист України:
— Уся Україна — це гумор. І здебільшого він — крізь сльози. Ось уже 13 років ми будуємо і не знаємо, яку державу ми будуємо. Це смішно, але це добре, що ми сміємося. Це свідчить про те, що нація не загинула і житиме. Кращі гумористи — наші політики, а що стосується давніх московських «гумористичних» передач, якими нас напихають нерозбірливі продюсери телеканалів, то це вже не смішно, це — вчорашній день.
Жарт можу розповісти такий. Як каже мій приятель, академік Віктор Синєв, для того, щоб добре жити, треба ставитися одне до одного, як одне до одного.
Микола КОБЗОВ, президент «Циркового союзу Кобзова»:
— Якщо ми живемо в цій країні, то, зрозуміло, почуття гумору ми маємо. Однозначно, що в нас зі сміхом усе більше, ніж у порядку. Любимо посміятися над собою. Але не тільки, адже ми також із задоволенням сміємося і над американцями з монологів Задорнова. Узагалі українці сміються над усім, навіть над тим, на що в багатьох націй накладено табу. Тому артистам цирку набагато легше працювати в Україні, ніж в інших країнах. Іноземців дуже важко розсмішити, вони сміються тільки тоді, коли клоун вдарить клоуна, — їм потрібна ексцентрика. А мімікою, пантомімою, прикольною фразою їх не розсмішиш. У всьому вони шукають логіку. Якщо пригадати того самого Задорнова — він їм пропонує зробити глобус Америки, а вони, замість того, щоб посміятися, починають розписувати бізнес-плани.
Улюблений анекдот у мене про цирк. Юнак приходить до директора цирку влаштовуватися на роботу. Той запитує, що він уміє. Парубок розповідає, що в нього є співаючий осел і крокодил, який грає на гітарі. «Я 20 років працюю в цирку і ніколи такого не бачив! — дивується директор. — Не може бути». Парубок вийшов, повернувся з ослом і крокодилом. І справді — осел узявся співати, а крокодил грати на гітарі. Директор здивувався, взяв юнака на роботу, але заспокоїтися не міг. Усе йому здавалося, що такого не буває. «Скажи мені, — просить директор юнака, — в чому тут каверза». Хлопець подумав і каже: «Гаразд, скажу, обдурив я тебе. Насправді осел лише рота розкриває, а крокодил і на гітарі грає, і за нього співає».
Володимир СЕРГІЙЧУК, історик:
— Українці не втрачають почуття гумору, досить подивитися, які анекдоти вони складають у такий непростий період, як передвиборний. А наш гумор дуже безпосередній, дуже природний. Узагалі безпосередність і природність властиві українському характеру. Українці завжди були близькі до природного — до природи, це повелося ще з давніх часів, коли українці-землероби були прив’язані до землі.
Лариса СКОРИК, політик, архітектор:
— На відміну від багатьох народів, які люблять жартувати над собою, українці особливо люблять жартувати над сусідами. Гадаю, із почуттям гумору в нас усе нормально. Можливо, воно в нас не має такої досконалої форми, як, скажімо, у поляків. Нам би слід ближче познайомитися з польським гумором, він дуже цікавий, і якщо з європейського найтонший гумор — англійський, то зі слов’янських найтонший — польський. Український гумор — про український характер, у нашому гуморі є й мужність, і любов, іронія і неприйняття. Ось, наприклад, такий анекдот. Їде селянин увечері додому, віз у нього повний кавунів. Конячка його втомилася, але і село вже недалеко. Вирішив коня трошки підстьобнути. Кінь злетів, і вісь раптом тріснула. Кавуни, які селянин віз цілий день, покотилися. Селянин подивився на них, почухав потилицю і каже: «Ти дивися, а той рябенький найдальше!»
