Нашу фею звати Даринка

Спливали роки. Ми багато досягли. Їздили на симпозіуми за кордон, серед наших друзів були дуже цікаві люди. З часом почали помічати, що розмовляємо один з одним вже не про науку, а про чужих дітей... Хто застудився, хто куди поступив, хто взяв шлюб. Мов до звуків флейти, тягнулися наші вуха до дитячих голосів за сусідською стіною, за вікном. «Може, візьмемо когось із дому малятка?» — це невисловлене запитання, майже матеріалізувавшись, висіло в тиші нашої комфортної квартири.

Усе сталося інакше. Як у добрій казці. Одного разу вранці до квартири увійшла жінка з нашого під’їзду. І... розридалася. Вона ніяк не могла розпочати, що її привело до нас (я навіть не знала її імені, просто ми ввічливо віталися в ліфті або на вулиці). Я дала їй води, валер’янки. Вона заспокоїлася, заговорила:

— Може, ви пам’ятаєте, три роки тому помер мій чоловік, — і, помітивши в моїх очах розгубленість, поквапилася пояснити: — В під’їзді збирали гроші на похорони.

— Так-так, щось пригадую.

— Даринці тоді було шістнадцять. Після смерті батька вона впала в глибоку депресію. Ми люди прості, але він дуже талановитий, свого роду самородок. Багато чого вмів, багато чим захоплювався, був великим книголюбом і приділяв багато часу розвиткові Даринки... Через рік вона познайомилася з Вадимом. Дуже гарний юнак, студент технічного університету. Це він підготував мою дочку до вступу в інститут. Тепер вона студентка першого курсу. І от, завагітніла, — жінка знову розридалася. — Ні-ні, він її не покинув. Півмісяці тому він загинув. Безглуздо так. Була якась бандитська розбірка, перестрілка. А він проходив повз...

Далі не буду розповідати подробиць. Можливо, хтось уже здогадався. Ніна (так звали мою сусідку), після довгих, болісних роздумів разом з дочкою, знайшла, як їй здається, розумне рішення. Їм не по кишені виростити дитину в такий важкий час. Та й Даринка, можливо, ще зможе влаштувати своє особисте життя. «А що ви люди добрі й бездітні, всім відомо в нашому під’їзді, — сказала Ніна. — Чи не погодитеся стати батьками цієї ще не народженої, але дорогої для нас дитини?»

Спільно ми з чоловіком і Ніною розробили всі деталі конспірації. Даринку за наш рахунок ми «вислали» з міста. Я підкладала все більшу й більшу подушку під кофту. І, нарешті, «народила» сина. Все було офіційно оформлено. Тепер ми з Віктором, хай і немолоді, але дуже щасливі батьки. Це «факт» для всіх чужих. Але якщо по секрету, то Олексійка ми вважаємо онуком, а Даринку дочкою. І зробимо все, щоб у майбутньому вона зі своїм-нашим сином була щасливою. Єдина наша настанова — щоб вона й надалі ніколи не робила абортів, не зробила такої дурості, як колись я...