Навчимося подавати руку один одному і... минулому
«Ваша думка мені глибоко ворожа, але за ваше право її висловити я готовий пожертвувати своїм життям». Ці слова належать Вольтеру і лежать в основі цивілізованого розуміння свободи слова в єдності з правом людини вільно висловлювати свою думку, щоб не створити собі кумира, не поклонятися ідолу, не створити касту недоторканих. Бо все перераховане і веде до обмеження свідомості, гальмує або зупиняє її розвиток, тобто залишає людину в «хащах» масової свідомості — в дикому стані.
Сутність дискусії не в протистоянні Бузини і Червонія, а в протистоянні ПРАВА НА СВОБОДУ СЛОВА і свободу думки, і КУЛАЧНОГО ПРАВА. Коли не вистачає інтелектуальних аргументів (просвітленої свідомості), дика свідомість волає до дикої сили або до сили облагородженої — суду. Саме погром редакції газети в Рівному — «вільне вираження бажань» — не вимагає ніяких дискусій і повинен кваліфікуватися за нормами карного законодавства. Свободи слова і думки вони аж ніяк як не стосуються.
Зовсім недавно, в жовтні, я побувала в Каневі, на могилі та в музеї Т. Шевченка. Нас багато сходило з борту теплохода. І негайно нас оточило безліч немолодих людей iз поспішно зірваними квітками, вірніше з неохайними букетами, перев’язаними нитками, з мокрими (щойно вийнятими з води), забрудненими землею стеблами. «Купіть, панове, віддаємо дешево», — пропонували торговки. Але майже ніхто не купував, передусім через стан букетів. І в слід летіло «праведне»: «Не шануєте ви, панове, нашого Шевченка».
Піднявшись на кручу, ми побачили розмножену копію нашого Шевченка (колись такі однакові наші Леніни служили символом омертвілої свідомості й омертвілого життя). І нічого, що схвилювало б душу, тому що стереотип якраз і є запорукою несхвильованості, непохитності душі і розуму.
На лавці біля музею сидів кобзар у кобзарському убранні і суворими очима блукав по одягу «пришельців». Коло його ніг стояла коробка з грошима. І на прохання заспівати, професійний патріот суворим голосом відповів: «Спочатку покладіть гроші, а потім просіть...» І був він повен величі, тому що був «пам’ятником» українському кобзарству і одночасно живим (?) втіленням символу кобзарства.
У музеї екскурсоводи завчено пропагували міф про Тараса, не залишаючи образу жодних живих людських рис: тільки плач ідола, тільки сльози кумира про нещасну долю народу могли «переконати» в тому, що колись ідол мав людську плоть.
Не дивно, що багато які панове вирушили в самостійну «подорож» по музею, найцікавішим у якому були малюнки Тараса Григоровича. Я була в їх числі.
Деякі затрималися коло картини «Діоген в бочці», що ніби розкриває тему самотності. Вдивившись в обличчя Діогена, ми виявили недвозначну схожість з обличчям автора — Т. Шевченка. Це було відкриттям сакральної суті Тараса, якщо знати зміст легенди про Діогена, що добровільно заточив себе в обмеженому просторі бочки в теплому бруді і навіть у власних екскрементах, який не соромиться такої низькості, тому що проповідував необмежену світову свідомість, називав себе громадянином світу. Це був символічний шлях Шевченка «із грязі в князі», шлях трагічний: не відірвавшись від рідного теплого бруду, він так і не зміг стати князем духу просвітленого і неупередженого (холодного), залишився внизу, де його серце удосталь наридалося, споглядаючи низькість, тобто «вільне вираження бажань».
Ми зійшли з теплохода дружним натовпом, а поверталися зграйками, мовчки. І це було найкрасномовніше мовчання... У ньому приховалася сутнісна єдність людини як розумної, мислячої. Шлях на Тарасову гору обернувся шляхом сорому і глибоких сумнівів. Хіба буває іншим праведний шлях? Шлях до правди?
Хіба простягнута рука — одна і та ж з рукою поданою? Поки ми не навчимося подавати руку один одному і минулому, ми будемо стояти один проти одного з рукою, простягнутою для милостині або для удару. Як «стоїть» наш теперішній час навпроти минулого і тягне до нього жалюгідну безплідну руку. Значить, і наше майбутнє не подасть руки нашому теперішньому.
