Не можна давати віру в оренду політикам
Перед виборами усі сфери суспільного життя активізуються. Не виключенням є й релігія, представлена як великими адміністративними структурами (якими в Україні є православна, греко-католицька та власне католицька церкви), так і меншими, які зосереджують у собі більш децентралізовані напрями християнства (наприклад, різні протестантські конфесії) або й об’єднання представників інших віросповідань. Яку позицію не займала б церковна влада, вона не зможе уникнути політичної тематики. Навіть відмова від участі у голосуванні, проголошена з вівтаря, вже являє собою певну позицію. Але, зрозуміло, найбільш демократичний варіант, який, на щастя, обирається більшістю церков — відмова від прямої агітації за конкретного «месію», бажання надати віруючим право (як-ніяк, конституційне!) висловлювати власні симпатії до певних політичних сил. Або й антипатії. Здавалося б, негативний досвід виборів 2004 року дався взнаки, і саме тому досить багато релігієзнавців (наше TV їх показує рідко — депутати ж куди універсальніші, про усе самі розкажуть, без жодних експертів) ще кілька місяців назад припускали, що участь церков у виборчому процесі буде дуже обмеженою. Справді, наразі ієрархи християнських конфесій займають більш обережну позицію, намагаючись зосередитись швидше на соціальних, ніж політичних питаннях.
Так, зокрема, на перших спільних засіданнях УПЦ КП та УПЦ, спрямованих на встановлення діалогу, головним пріоритетом стало викладання християнської моралі у школах та вирішення гострих соціальних проблем. Але потрібно врахувати один цікавий факт: якщо священнослужителі нині справді намагаються приховати політичні симпатії під довгими рясами й затишними кабінетами релігійних управлінь, то політики щирі, як ніколи — і моляться, і хрестяться, і поклони б’ють, і на святі землі їздять, і «лепту» на церкву віддають. Очевидно, цьогорічний сезон церковного піару розпочався із візиту Патріарха Кирила — весь політикум мусив реагувати так, як того вимагає істинна православна релігійність. Але, якщо у нас в Україні православні складають відсотків десь із 60 (за соцопитуваннями), то, очевидно, майже половина політиків (вони ж-бо репрезентують весь народ!) дотримується альтернативних поглядів. Але факти свідчать про інше — оренда віри куди вигідніша, ніж проголошений конституцію секуляризм. Якщо політики справді щирі у своїх переконаннях (про що мріє кожне суспільство!), то чому загальний моральний клімат у владі настільки далекий від християнської любові?
Якщо адміністративним ресурсом може скористатися лише частина політиків, то «духовним» у нас хоч греблю гати. Уже зараз у різних газетах і «газетьонках», якими час від часу штаби кандидатів «спамлять» наші поштові скриньки, з’являється то хрест, то просто церква, то якісь обіцянки домовитись із Богом про збільшення бюджету країни (через посередництво церков, звісно!) Про нерелігійних, атеїстів та представників інших віросповідань ніхто не думав — хай їм грець, безбожникам! Словом, священнослужителі опиняються у великій спокусі, вхопившись за тонку грань, яка відокремлює Богове від кесарева. Спокус цього року й так вистачає. Один із українських телеканалів провів велику серію репортажів про темні куточки вітчизняних церков. Але часто й самі священики, не бажаючи миром залагоджувати внутрішні конфлікти, починають виносити сміття з хати.
Нічого дивного у цьому немає. Таке «сміття» завжди трапляється серед будь-якого згромадження людей — «слаб человек», як каже знайомий батюшка. Судячи із суспільного резонансу, який цього разу пішов куди далі, ніж розмови про «нашого попа» у маршрутках (були ж навіть заяви окремих єпархій), у соціальному образі священників з’явилися великі дірки, проїдені хитрими церковними мишами. А, можливо, воскресли образи благочинного Балабухи й отця Харитона зі «Старосвітських батюшок і матушок» Нечуя-Левицького? Поспішаємо заявити одне: проблеми, які підривають авторитет Христової церкви, не можна просто залишати на своїх місцях, перетворюючи корпоративну етику на кругову поруку. Напевно, Церква сама повинна відсіювати «зерно від полови». Інакше завжди знайдеться прихильник біблійного Хама — просто візьме та й відкриє те, про що звичайним віруючим краще не знати.
Але ж, говорить нам неписаний церковний принцип номер один, священик завжди правий. Тому, здається, перш ніж робити голослівні заяви про діалог із іншими церквами, релігіями, владою, бізнесом, варто спочатку розпочати діалог... зі своєю власною паствою. Інакше рейтинг довіри до Церкви, який нині за останніми опитуваннями сягає майже 50 відсотків (куди вже там різним гілкам влади!), може істотно змінитись у негативний для Церкви бік. Не варто забувати й про інші зміни у релігійному середовищі — наприклад, якщо Україна колись нарешті увійде до Європейського Союзу (років так через двадцять-тридцять, даруйте песимізм), нас будуть зустрічати там... мусульмани. Враховуючи демографічну кризу серед корінних європейців, частка сповідників ісламу в деяких країнах Європи досягне майже п’ятдесяти відсотків. Це — не пророцтво, а звичайна статистика. До того, переконання великої частки сучасних європейців фахівці охрестили так званим «щоїзмом», символом віри якого слугує класичне «Щось то воно на небі є, але що саме і як — не знаю...».
Чи буде церква брати участь у виборчому процесі? Безперечно, так. Ми вже констатуємо активізацію релігійного фактору. Але, на відміну від минулих виборів, Церква прийматиме більш виважені рішення. Натомість, судячи із подій сьогодення, влада досі сприймає релігію як одну із продуктивних політтехнологій. Не думаю, що це проблема конкретних політиків чи конкретних церков. Це — реальність нашої суспільної свідомості, яка замість демократичних орієнтирів часто шукає свою ідентичність у відверто середньовічних моделях політичного життя. Здається, настав час збирати каміння. І тому перші кроки до міжцерковного діалогу мають, безперечно, позитивний характер, якими міфічними не здавалися б їхні перспективи. Але не лише ставленням до «чужих» живе Церква — час подумати й про своїх, про те, який вигляд має церковна ієрархія в очах самих мирян. А для цього, крім неухильної роботи на власний соціальний імідж, варто пам’ятати, що не можна давати віру в оренду політикам. Інакше вона просто може загубитись.
