Не відстоюватиме російська інтелігенція Криму...

Мене вразила одна думка Волошина про Крим. Ніколи про це не замислювалася. І як це йому вдалося помітити!

«Важко вважати прилученням до російської культури ту обставину, що Крим відвідали в ролі туристів або мандрівників кілька великих російських поетів і що сюди приїжджали вмирати від туберкульозу чудові письменники...

Ставлення російських художників до Криму було ставленням туристів, що милуються уславленими своєю мальовничістю місцями. Цей тон задав Пушкін, і після нього протягом цілого століття поети й живописці бачили в Криму лише: «Волшебный край — очей отрада». І нічого більше. Такими є всі російські вірші й картини, написані за XIX століття. Усі вони славлять красу південного берега, й знаків окликів у віршах настільки ж багато, як у картинах струнких ялтинських кипарисів. Серед цих гостей бували, поза сумнівом, і дуже талановиті, але абсолютно не пов’язані ні з землею, ні з минулим Криму, а тому сліпі й глухі до тієї трагічної землі, якою вони ступали»...

Дійсно, так! Але чому? Чому інтелігенція — совість і доброчесність російської нації — так одностайно байдужа до проблем Криму? Можливо, це в буквальному розумінні ЧУЖА земля для російської душі?

Можливо, звідси й суто зовнішня констатація краси Криму? Душа болить лише за «своє». Трепетна душа російського поета не може відгукуватися на статичну зелень кедрів, дубів, пальм, тамарисків. Для неї еталон — береза. А береза не завмирає каменем, як дуб. Так, красиво в Криму, але суто зовні. Душу не зачіпає. Тому жити тут ніхто не залишається, а якщо залишається, то — вимушено й страшенно мучиться.

Ілюстрація до цього — одне з моїх улюблених оповідань Ю.Казакова «Проклята Північ».

Неможливо людині із середньої смуги описати свої душевні хвилювання через дуб, а через березу — можна. Береза найточніше передає ефемерність російської душі.

Хоча тут треба ще розібратися, чи не плутаємо ми наслідок з причиною. Первісніше ж береза, а не душа! Чи не зародилася сама душа від споглядання природи? У кого яка природа — така й душа створилася. Можливо, кажучи сучасною мовою, душа — це хвилева копія довколишньої природи? Тому й не входить вона в резонанс з чужою природою.

Звідси висновок: не буде російська інтелігенція відстоювати Крим. Якщо й буде, то над силу. Хто, якщо не поети, першими відчули невідповідність своєму оригіналові. Потримають, помилуються й відкладають.

Тепер зрозуміло, чому я вловила деяку млявість у інтерв’ю Марка Розовського — вислизання, небажання виходити з театру в реальне кримське життя. Йому байдуже, чиїм буде Крим, тому що він йому не потрібен. А в наш театр його запрошують і так.

А як же пов’язати нелюбов до кримської землі з творчим настроєм? — Пов’язується. Неможливість доторкнутися до Джульєтти змусила Ромео виражати свої почуття багатозначними словами. Так і тут.

Відірваність від рідних краєвидів змушує творчу людину шукати порівняння й алегорії в оточенні, щоб хоч якось зняти тяжкість. Сам Волошин прикипів до Криму, мабуть, лише тому, що йому довелося тут жити в дитинстві. Крим і став для його душі еталоном. Волошин відкрив і створив Коктебель для інших. Але його оригінал так і не став для них еталоном. Усі його гості прикипали до самого Волошина, а аж ніяк не до Криму. І вони в цьому, схоже, не винні.

Тут уже зовсім близько до ностальгії — інтуїтивного тяжіння до оригінала. Не маючи можливості володіти оригіналом, люди зупиняються на копії, яка більш-менш влаштовує кожного. Але, мабуть, гени вміють бачити. Не знаходячи знайомого Обличчя на горизонті, вони починають подавати сигнал SOS.

У результаті, на генному рівні щодо Криму болить лише татарська душа, заселений він російськими переселенцями, а належить — українцям. Якщо уважно подивитися, з’ясовується, що всі трійко тут не господарі.

Тут править російський капітал через російськомовне населення, яке наївно вірить, що російський уряд непокоїться саме про них.

І що нам робити в такій ситуації? Може поріднитися? Або наслідувати приклад Волошина? Кожному облаштовувати свій будинок і бути привітним господарем. Який виявиться привабливішим, до того народ і прикипить.

Про себе можу сказати, що мої пріоритети вже сформувалися: з громадського харчування в Ялті віддаю перевагу лише татарському дому, гумор — виключно український, ну, а по душах поговорити йду до російського дому. Виходить, що ми навіть не конкуренти, кожен займає свою нішу. Але замість того, щоб пишатися своїми сусідами, вперто не даємо один одному жити.

Опинившись в Україні, я отримала можливість пізнати українську націю зсередини. Без української культури я себе вже не мислю. І менш росіянкою я через це не стала. Навпаки, схотілося навчитися бути росіянкою. Схотілося показати — а що ми вміємо. Виявляється — нічого.

У мене є друг, російський українець, сліпий, оскаженілий ненависник усього «хохлятського». Я кажу йому: «Дивись, як українці пишаються всім національним. Вони нічого не забули, знають і пісні, й танці, й традиції, й свята. Вони зовсім не потребують нашої присутності на своїх святах, їм і без нас весело. Я їм заздрю. Заздрю, що через невміння говорити я чужа на їхніх святах. Ось ти постійно хизуєшся своїй російськістю. Що ти робиш, аби бути росіянином? Як ти доводиш свою великоруськість?»

Він відповів: «Я?! Та я говорю російською й Новий рік відзначаю за московським часом! Що ще треба?! Ти хочеш, щоб я косоворотку носив?!»

...Теперь я нікому не дозволяю знущатися з української мови або обурюватися згуртованістю татар. І із соромом оглядаюся на себе зразка 1992 року — такого собі великоруського невігласа, що повернувся до Криму після роботи на російській Півночі.

Варто зауважити, що в мене там залишилося багато друзів, обрусілих українців. Бачили б ви, якою гордістю наповнюється їхній погляд, коли я, приїжджаючи, починаю захоплюватися українською мовою. Вони давно придушили її в собі через постійні кепкування. Завдяки Україні в мене з’явилася можливість подивитися на Росію й на нас, росіян, зі сторони. Багато непривабливого відкрилося.

Доводити велич нації через презирство до українських слів або через культивування ненависті абсолютно до всіх націй світу — це що?! Довго ще «наш» російський уряд об’єднуватиме свою націю в такий печерний спосіб?

Жодного доброго слова на адресу сусідів за всі роки по всіх каналах російського ТБ! А за цей час Україна вже на десять рівнів піднялася. І це заслуга не лише етнічних українців, а й російськомовних. Отож, і нас гряззю поливає наша Батьківщина?

Навіть безграмотний курський ямщик Марков у «Нарисах Криму» 150 років тому за всієї своєї генної ненависті до малоросів і татар був об’єктивнішим. Примудряючись свої негативні риси представляти гідністю, він чесно відзначав і всі плюси інших народів. Схоже, російські государі навіть до його рівня не доросли.