Обман поступово стає звичайною роботою
...Урешті-решт влаштувався на високооплачувану круту роботу. У Закарпатське дочірнє підприємство закритого акціонерного товариства Український Національний Будинок селенга. Я був першим охоронцем величезного офісу з великою кількістю трухлявих ненадійних дверей, де під час нападу відбитися можна хіба що кулеметом, котрого в наявності, звісно ж, не було. Мій знайомий Льолік із двометровим начальником охорони, котрий служив колись офіцером міліції, привезли мене сюди іномаркою, показали встановлену і ще запаковану в ящики комп'ютерну техніку, а потім сказали: "Переодягнися вдома, візьми на дві доби їжі. Поки наберемо решту бійців, почергуєш сам. Через дві години будь. Ось тридцять гривень на тачку".
Йо-мойо, я останніми тижнями такі гроші в руках не тримав. А до квартири кілометрів шість, добіжу! Дорогою отоварюю гривні. Родина торжествує, розбираючи харчі. А я назад - у сумці теплий одяг, нунчаки і зошит для віршів. Займаю пост.
Три зміни інспекторів охорони (так нас назвали в контрактах) набираються швидко. У газетах інтенсивно розміщується реклама про грандіозні відсотки громадянського і поточного селенга. Передача за передачею реклама йде обласним телебаченням. Люди пішли... Зустрічаючи їх біля входу, відчуваєш біль від усвідомлення дивакуватості цього деморалізованого люду. Він втратив ощадбанківські вклади, бачив постійно галопуючу інфляцію і повинен був негайно отоварювати гроші, що їх здобував, але чомусь цього не робив. Діди і бабусі, схожі на жебраків, чолов'яги з хитруватими очима витягували з брудних сіток товстелезні пачки купонів і цеглинками складали перед агентами УНБС...
Ми, охоронці, вже й сварили цей дивний відсоток рідного народу, побоюючись за своє життя. Справа в тому, що щовечора один з нас ішов охоронцем касира у відділення банку. А дурепа-касирка щоразу доверху накладала гроші в... прозорий пакет. Від такого видовища будь-який агресивний ідіот піде на радикальні дії. А дозвіл на носіння зброї і купівля її намічалися далекою перспективою. Ми стискали кулаки біля касирки і насторожено проглядали всі напрямки на шляху пішого слідування, щоб вчасно спіймати кулю.
Та великих "наїздів" не було. Іноді - дрібні і беззбройні. Тривало так, може, тому, що закрутили справи із Закарпатським дочірнім підприємством люди однієї з великих "бригад", що базувалася в одному із райцентрів. Вони були в затінку і стежили за роботою нашого, поставленого ними, керівництва. А в керівництві були ті, кому не доводилося вибирати шляхи заробітку. Льолік, наприклад. Довго хлопець бідкався, нічого не виходило, потім навесні повіз до Москви чужий каміон з помідорами. Вдало продав за 16 тисяч доларів, але від присутності таких грошей при собі ввійшов у майже наркотичний кайф. Коли закінчився період оргій у квартирах, переповнених красунями, замовлень телефоном різної їжі та напоїв - у кишені не було й центу. Мужики в Мукачеві суворо наказали: "Віддай!" І визначили термін... Подібні проблеми були і в інших "селенгівців".
Бригадні хлопці час від часу ненав'язливо заходили до Будинку селенга, боковим зором відстежуючи нашу поведінку. Ліпше б я в такі моменти говорив про подружок, тренування, хвацько розбиті тачки. А я, маючи охоронне навантаження, взявся, при голослівній обіцянці фінансової підтримки одного жлоба, випускати з двома такими ж навіженими обласну газету. Сидів і строчив кожної вільної хвилини матеріали до майбутньої газети. "Письменники" дочірньому підприємству, певно, були не до місця. Та ще одного разу припер гору купонів мій вічно бідний колега - журналіст Єгорушкін. Треба ж?! Він і не обідав ніколи на колишній роботі, економив... Чоловік знітився, розпізнавши мене крізь товсті окуляри. Але діватися було нікуди.
"Чи варто вкладати сюди гроші?" - запитав він.
"Не роби цього, старий", - занадто голосно відповів я, не помітивши, що позаду бовваніє "бригадний" хлопчак. Єгорушкін не повірив, гроші вклав, а мене, після трьох здоровенних пачок місячних зарплат, вдало витурили геть, побажавши успіхів у журналістиці. Проте найобразливіше те, що мої рідні охоронці, завжди стверджуючи: "Один за всіх і всі за одного", - не захотіли мене відстояти. Ніхто не залишив роботи, ніхто не поставив питання руба. Гроші зробили всіх лукаво-нещирими. Хоча "Селенг" уже дихав на ладан, збираючись накивати п'ятами з грішми довірливої публіки.
"Забери гроші, Єгорушкін", - ще раз попередив, уже після звільнення, я свого колегу, зустрівши на Театральній площі. "Я зачекаю", - хитрувато захихотів він, подумавши, мабуть, що я заздрю його небувалим відсоткам...
"Ти мав рацію", - похмуро сказав він невдовзі.
Звичайно! Ми, охоронці, були тими небагатьма людьми, які одержали селенг-премію від внесків, що їх примусово знімали з наших зарплат. Не постраждали в цьому плані й інші співробітники...
Моя газета прогоріла. Я почав працювати в російській. Влаштувався сюди й друг Серьога. Перед редактором він прагнув зарекомендувати себе якомога краще і брався за особливо гострі теми. Дивлюся, пише про Будинок селенга. "Не варто, Серж, - кажу. - Я там працював і знаю, що тобі це так не минеться". А Серьога відчайдушний, на все плював і всіх "селенжат" сатирично розписав. Через пару днів біля під'їзду його вдарили по голові, забрали редакційне посвідчення й підборами поламали кістки правої руки з конкретним натяком: "Не пиши зайвого..."
В області мляво йде розслідування в справах УНБС. Обладміністрація останнім часом спускає керівникам міських і районних рад дивні розпорядження: "Голові виконкому... надсилаємо списки обдурених людей з метою надання їм фінансової допомоги в сумах, передбачених у додатку". Може, компенсувати програші з дірявих бюджетів, якщо дотримуватись такої логіки, й тим, хто програв у казино чи в карти?
Рахунок на 36 659 гривень отримав і мер Ужгорода. Цілком справедливо вирішив не оплачувати. Аби мали зарплати міські медики, вчителі, дитячі вихователі. А в інших районах набагато гірше, і тому багатьом не залишається нічого іншого, ніж відступати від позитивних принципів буття, працювати в ошуканців і заробляти гроші обманом.
