Обмін наших скарбів на... наші ж скарби

Питання переміщення культурних цінностей постійно перебуває в полі уваги громадськості. Раніше цим займалася спеціально сформована Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України. Згодом статус її було понижено. Відповідно до Закону про вивезення, ввезення і переміщення культурних цінностей і за браком фінансування Національну комісію було переформатовано в Державну службу контролю за переміщенням культурних цінностей при Міністерстві культури. За часів Януковича державний орган було розформовано. Власне, навіщо цьому режимові було перейматися культурними цінностями, та ще й українськими? Однак наслідки діяльності комісії за своїми масштабами нині вражають. За 15 років її існування в Україну було повернено десятки тисяч експонатів унікальних мистецьких, книжкових та архівних пам’яток. Надійшли цілі колекції: автографи Шевченка й раритетна Шевченкіана (зокрема,оригінали малюнків Честахівського з похорону Шевченка), картини В. Винниченка, твори митців української діаспори — М. Андрієнка-Нечитайла, М. Бутовича, О. Грищенка, П. Капшученка, В. Кричевського, Л. Морозової, архіви В. Барки, Г. Костюка, У. Самчука, бібліотеки С. Сірополка, З. Геник-Березовської, архів УНР, мистецька колекція й бібліотека М. Коця. Повернуто частину фресок із Михайлівського Золотоверхого монастиря. Усього й не перерахувати. Було організовано перепоховання в Україні праху всесвітньо відомого хореографа В. Авраменка, художниць І. Нижник-Винників, Л. Морозової. Комісія працювала цілеспрямовано і фахово: було зібрано картотеку втрачених і переміщених цінностей, яка постійно уточнювалася й поповнювалася, проводилися конференції, виходили монографії та збірники наукових праць, каталоги втрачених та набутих цінностей. Робота велася в багатьох напрямах — з митцями діаспори та колекціонерами, яких комісія спонукала заповідати свої збірки Україні, з нашими музеями та архівами, яким передавали експонати або ж брали інформацію про втрачені цінності, з науковцями, які розробляли цю проблематику. Надзвичайно важливою ділянкою була праця на рівні міждержавних контактів із залученням дипломатичного корпусу й правових експертів, адже йшлося про реституцію цінностей — повернення державою тих пам’яток, які було пограбовано й незаконно вивезено з нашої землі, насамперед, у ході Другої світової війни.

ОБМІН  ЧИ ПОГРАБУВАННЯ?

Цю інформацію подаю як тло для того, щоб вповні усвідомити характер подій, які нині відбулися. А трапилося ось що. 15 — 17 червня в польському місті Ольштині відбулось шосте засідання Міжурядової українсько-польської комісії у справі охорони та повернення втрачених і незаконно переміщених під час Другої світової війни культурних цінностей. Подія небуденна, тим паче, що за час після Майдану це перше такого роду засідання, попри те, що зближення і співпраця між Україною та Польщею нині відбувається на всіх рівнях. Делегацію очолив перший заступник міністра культури України Ігор Ліховий. Комісія ухвалила протокол, один із пунктів якого викликає не подив, а хвилю обурення.

«14. Комісія рекомендувала здійснити до кінця 2016 року обмін матеріалів Наукового товариства ім. Т. Шевченка з Національної бібліотеки у Варшаві та бібліотеки Національного закладу ім. Оссолінських на Архів Національного закладу ім. Оссолінських, що зберігається у Львівській національній науковій бібліотеці України ім. В. Стефаника».

На перший погляд ніби вигідний обмін, адже значення архівної колекції НТШ для національної культури важко переоцінити. Навіть та, більша його частина, яку описано і яка зберігається в Національній бібліотеці у Варшаві, дає уявлення про унікальність архіву. Це архіви легіону Українських січових стрільців, Української галицької армії, Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Партизансько-повстанчого штабу УНР, таборів інтернованих Армії УНР, товариства «Просвіта», редакції часописів та приватних збірок тощо (див. докладно: Галина Сварник, Архівні та рукописні збірки Наукового товариства ім. Шевченка в Національній бібліотеці у Варшаві: каталог-інформатор, наук. ред. Я. Дашкевич, Варшава; Львів; Нью-Йорк, 2005). Проте, якщо проблему розглянути ближче, підстав радіти немає.

Частину колекції рукописного відділу бібліотеки НТШ, як добре відомо, німці вивезли зі Львова наприкінці Другої світової війни. Навесні 1944-го із ІІІ відділу Львівської державної бібліотеки (Staatsbibliothek Lemberg), куди увійшли: Бібліотека НТШ і Народного дому, до Польщі вивезли 25 скринь. Загальна кількість найцінніших книжок та рукописів, які окупаційний режим вилучив із львівських книгозбірень і які опинились у маєтку Адельсдорф (тепер — Аделін) у Нижній Сілезії, — 181 скриня. Серед вивезених пам’яток значна частина також була із фондів Оссолінських, Баворовських та інших. Більшу частину збірок із колекції НТШ у листопаді 1945 року, уже по війні, забрала Національна бібліотека у Варшаві, меншу частину 1948 року передали до новоствореного тоді Національного закладу ім. Оссолінських у м. Вроцлаві (Zaklad Narodowy im. Ossolinskich we Wroclawiu) (див.: Г. Сварник, Р. Дзюбан, М. Кривенко, Л. Кусий, В. Муравський (упоряд.), Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника: Переміщення і втрати фондів, Львів, 2010, т. 1: 1939—1945: Збірник документів і матеріалів). Таким чином, уся архівна колекція НТШ, яка нині зберігається в Польщі, є воєнним трофеєм, і цілком природно, що справу з його поверненням в Україну законним власникам нині порушує українська сторона, зокрема на засіданні вищезгаданої комісії у справі охорони та повернення втрачених і незаконно переміщених пам’яток. Згідно з положенням Гаазької конвенції, пам’ятки, які є воєнною здобиччю, однозначно мають бути повернені державам-власникам. Це регламентують і міжнародні угоди в ділянці культурної спадщини: трофейні архівні, бібліотечні та музейні цінності підлягають безумовному поверненню до країн, з яких були незаконно переміщені в результаті воєнних дій.

Цілком інакша історія з формуванням збірок львівського Оссолінеуму, про який ідеться у рекомендації щодо «обміну». Інститут Оссолінських утворено у Львові в першій половині ХІХ ст., і він існував тут аж до 1939 року, коли був ліквідований із приходом радянської влади. Новоутворена Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника стала природним правонаступником і цих збірок Оссолінеуму, і багатьох інших колекцій, таких як Музей Любомирських, які влилися в її фонди і нині є інтегральною частиною бібліотеки. Відразу після війни було зроблено політичне рішення про передачу з фондів Львівської бібліотеки, передусім з колекції Оссолінеуму, в Польщу величезної кількості польських видань і рукописів. Згідно з офіційними звітами, до кінця 1946 року тільки до Польщі було відправлено 217540 книжок у 582 скринях: 168877 друків XIX—XX cтст., 41505 стародруків, 7068 рукописів; у березні 1947 року з Львівської наукової бібліотеки у тому ж напрямку вивезли ще 165 скринь із 67381 виданнями (див. докладно: Я. Федорук, «Рукопис Мартина Голінського — археографічна пам’ятка середини XVII століття», Український археографічний щорічник. Нова серія, Львів, 2004, вип. 8/9, с. 73–80). Це було справжнє пограбування львівських збірок — і в ході війни, і по війні. Адже історія Львова, історія галицьких земель, уся культурна спадщина, яка належить громаді, — це її історія, яку неможливо «розщепити» на окремі національні історії, своєрідні національно-культурні домени чи то пак резервації. Творення бібліотечних, архівних та музейних збірок Східної Галичини відбувалося з використанням матеріального й людського ресурсів місцевого населення, і однозначно заявляти, що ці пам’ятки належать комусь іншому, аніж українському населенню цих земель, а через них — і усій нації — це зазіхати на наше беззаперечне право самим вирішувати, що нам на нашій землі належить, а що — ні.

У цьому контексті рекомендоване Комісією рішення про так званий обмін — це знову не що інше, як ще одне пограбування. Адже пропонують повернути нам наші скарби, які були незаконно переміщені, в обмін на наші ж скарби, які нам належать по праву. Польська сторона, зваживши на минулі щедрі дари України польському народові з фондів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, мала би виявити добру волю й віддати те, що Польщі ніяким чином не належить, а не пробувати виторгувати окремі об’єкти, вчинивши протиправний акт і зневаживши інтереси не тільки питомих українців, а й тих етнічних поляків, які мешкають на території України й користаються з польських збірок.

Пікантність усієї цієї історії з рекомендаціями про «обмін» прояснилася тоді, коли в суспільстві почав розгортатися скандал і коли на членів української делегації, а серед них — на заступника генерального директора Львівської національної наукової бібліотеки України Ольгу Колосовську посипалися звинувачення у непрофесіоналізмі чи невмінні захищати національні інтереси. Тоді ж із коментарем у пресі виступила інший заступник генерального директора з наукової роботи цієї бібліотеки, Лідія Сніцарчук, котра, зокрема, зазначила: «Бібліотека Стефаника має єдину позицію: ми ніколи не віддавали документів і не віддамо. Ми маємо установу, за документи якої відповідаємо. Підписанню документа передувала дискусія членів міжурядової комісії, де наш представник Ольга Колосовська, заступник генерального директора з наукової роботи Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника НАН України, чітко висловила категоричну позицію бібліотеки. Підпису під цим документом нашої представниці немає». Що ж, якщо все сказане правда і представник бібліотеки на цій нараді був рішуче проти передачі архіву Оссолінеуму до Польщі, то яке право мали п. Ліховий та інші члени нашої делегації, зігнорувавши позицію представника Львівської бібліотеки, зафіксовувати у протоколі «рекомендацію» щодо такого «обміну»? Чи не нагадує такий стиль роботи наших експертів часи давно минулих днів?

ХТО МАЄ ОБСТОЮВАТИ  НАШІ ІНТЕРЕСИ?

Некомпетентність і невміння вести переговори в таких складних і чутливих питаннях, як обмін пам’ятками, зокрема з архівних та мистецьких колекцій, переміщених у ході війни, без залучення до переговорів експертів-правників характеризує нинішню нашу делегацію на чолі з першим заступником міністра. Для прикладу, назву ще такий пункт дивовижного»обміну», який пропонує здійснити Комісія:

«19. Комісія рекомендувала розглянути можливість передачі Польщі реконструйованої картини невідомого автора «Царі Шуйські перед Зигмундом ІІІ» (із колекції Львівського історичного музею) в обмін на передачу Україні двох церковних дзвонів, які були віднайдені в селі Лютовиська і зберігаються в Національному музеї Перемишльської землі в місті Перемишлі».

Тут не зазначено, в якому столітті виготовлено дзвони (їх закопали виселені під час акції «Вісла» українські мешканці села Лютовиська) і чи потрібні вони музеєві, а про картину лише сказано: «невідомого автора». Проте відомо, що цю картину створено в першій половині XVII ст. і її теж аж ніяк не було вивезено з Польщі. Нещодавно, 2013 року її передали туди на реставрацію, позаяк картина перебуватиме в Польщі на експонуванні упродовж кількох років. Через два роки польська сторона вже зажадала отримати її назавжди. Оминаю вже питання, що українська делегація ніяк не узгоджувала предмет обміну зі Львівським історичним музеєм!

Без сумніву, Міжнародна комісія і далі має проводити регулярні засідання. Але керувати нею повинні не чиновники Міністерства культури України, компетенція яких не поширюється на діяльність Національної академії наук України і Державної архівної служби України та які не є досить обізнані з питаннями, що їх не стосуються. Одноразово зібрані експерти, які попередньо не проробляли проблематики реституції, природно, не можуть кваліфіковано ставити вимоги і захищати наші законні інтереси. А ті експерти, які є в розпорядженні самого міністерства, як працівники відділу з питань переміщення культурних цінностей, давно займаються лише тим, що видають дозволи на вивезення цінностей за кордон. До таких дозволів, по суті, і звузилася діяльність міністерства в питанні переміщення пам’яток. (Принагідно зазначу, що правила вивезення й ввезення в Україну історичних та мистецьких пам’яток є анахронічними, по суті, дикунськими. У цивілізованому світі існують лише певні обмеження щодо руху через кордони пам’яток справді національного значення, а не будь-якої книжки чи мистецького твору.)

ДОСТУП — ОБМЕЖЕНО

Цілком очевидно, що без відродження Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей зі спеціальним статусом при Кабінеті Міністрів, яка цілеспрямовано опрацьовувала б це питання, руху в цьому напрямку годі сподіватися. Як приклад, маємо майже повну відсутність нових надходжень до наших архівів та музеїв експонатів із-за кордону — не конфіскованих на митниці, а переданих відповідно до заповітів або здійснених у межах реституційних процесів. То яке ж право має Міністерство культури України створювати видимість того, що воно переймається проблемою нових надходжень (проте в обмін на питомо наші пам’ятки), якщо цього немає насправді? Невже міністерським чиновникам хтось заважав реформуватися й почати працювати по-новому, зокрема, відновивши діяльність відповідної служби, яка існувала раніше? Питання, звісно, риторичне. Відродження такої комісії тим більш необхідне, що польська сторона дедалі наполегливіше ставить питання, щоб їм віддали предмети, які були вивезені під час війни. Наприклад, на засіданні міжурядової комісії заступник міністра культури і національної спадщини Пьотр Жуховський, котрий очолював польську делегацію, заявив: «Українська сторона повинна передати нам зі своїх колекцій речі, які належать Польщі. Лише за приблизними підрахунками, в Україні може бути близько 60 тисяч предметів, які в роки Другої світової війни було вивезено з Польщі».

Коли йдеться про обмін, то польська сторона добре обізнана про полоніку в українських архівах, оскільки свого часу полякам надали доступ до її виявлення й почасти оцифрування і продовжують сприяти у цій справі. Натомість щодо тих експонатів, які свого часу вивезли з України до Польщі й далі до західного світу, ми можемо говорити лише приблизно про їхні обсяги та конкретику, оскільки навіть до того ж архіву НТШ, що є у Вроцлаві, доступ українським дослідникам досі обмежено. Певна річ, доки ми не матимемо повної інформації про наші втрачені цінності, будь-який діалог є лише попередній, і про передачу та обмін може йтися лише з перспективою. Та й питання ці слід розв’язувати не тільки на українсько-польському рівні, а комплексно — щонайменше із залученням німецьких фахівців.

P. S. За той час, коли було написано цю статтю, у Львові створили Ініціативну групу у справі незаконних переміщень культурних цінностей. Ухвалено звернення громадськості до органів державного управління щодо обміну цінностями між Польщею та Україною. Це звернення підписали понад сто осіб, внесок яких у національну науку і культуру не можливо переоцінити.

Серед підписантів:

Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ, Сергій БІЛОКІНЬ,

Іван ВАКАРЧУК,

Ігор ГИРИЧ,

Ярослав ГРИЦАК,

Тамара ГУНДОРОВА,

Наталія ЗАБОЛОТНА,

Ігор КАЛИНЕЦЬ,

Альберт КІПА,

Лариса КРУШЕЛЬНИЦЬКА,

Олег КУПЧИНСЬКИЙ,

Роман ЛУБКІВСЬКИЙ,

Любомир МЕДВІДЬ,

Юрій МИЦИК,

Міхаель МОЗЕР,

Сергій ПЛОХІЙ,

Френк СИСИН,

Олександр ФЕДОРУК,

Богдан ЧАЙКОВСЬКИЙ,

Юрій ЯСІНОВСЬКИЙ та інші.