Освіта і Георгій

Я бачила цього чоловіка двічі. Вперше – 21 травня цього року в Київському національному університеті. То була чергова конференція USAID з питань освіти, одна з тих численних наукових конференцій, які ця солідна організація проводить для наших освітян. Мушу сказати, це справило враження. Уявіть собі групу поважних професорів і доцентів з поважних українських вищих навчальних закладів, які поважним тоном дискутують про якість освіти. Про якість, про стандарти, про різні там «стан і перспективи», «інновації чи варіації» і таке інше в такому ж дусі. Раптом заходить молодий чоловік, виступ якого, виявляється, також заявлений у програмі. Він поводить себе трохи емоційно. Говорить про приватну освіту. Про те, яке незручне українське законодавство для розвитку приватної освіти. Про те, що у всьому світі приватні вищі навчальні заклади – це флагмани національної освіти і науки. І що дуже шкода, що в Україні, на жаль, цього не розуміють. Про те, що вони в Грузії приватизували майже всі вищі навчальні заклади, і цим досягли залучення великих інвестицій в вищу освіту, забезпечили для грузинських вишів хороші рейтинги. Так, вони. У тому числі цей чоловік – Георгій Арвеладзе. Колишній голова адміністрації президента М. Саакашвілі, міністр економіки Грузії тих часів, коли там проводилися ліберальні реформи. Він приїхав в Україну і намагається створити тут приватний університет. Ті перешкоди, на які він наштовхнувся, викликали в нього, м’яко кажучи, подив…

Я мушу сказати, що чоловік цей говорив немовби в порожнечу. Його промова виглядала як розмова з самим собою. Глуха стіна мовчання, нерозуміння, навіть якогось здивування зустріла його. Люди навколо, всі ці поважні професори і доктори, і експерти дивилися на нього як на  інопланетянина. Було видно, що вони звикли розмовляти про інше, думати про інше і взагалі перебувають в іншому дискурсі. Він сказав своє слово, залишив комусь якісь візитівки і пішов.

Власне, приватна освіта у нас вже давно сприймається як другий сорт. Багато людей чомусь вважають, що вона є причиною низької якості нашої вищої освіти. В пресі постійно поширюються чутки про те, як якісь меркантильні люди хочуть продавати дипломи і через це нібито існує приватна освіта. Побутує враження, що освіта загалом – це надто важливе суспільне благо, щоб за нього платити з власної кишені. І що всі, хто хочуть збагачуватися на освіті, це аморальні, безчесні люди, в очах яких лише долари і більше нічого. З іншого боку, існує і таке розуміння, що якщо тобі дійсно потрібна хороша освіта, то зовсім безкоштовно ти її не отримаєш. Є чітка група батьків, котрі зорієнтовані на платну освіту і іншої для своїх дітей не уявляють. Так само є хороші вузівські програми, на яких цікаво вчитися, які не переповнені непотрібними предметами, і, пройшовши які, ти гарантовано знайдеш роботу. Такі програми також зазвичай платні і дорогі. Всі ставляться до цього з розумінням, хоча й не всі можуть собі це дозволити. Т а к а платна освіта – для багатих. А оскільки багаті в нас майже завжди є об’єктом заздрості і ненависті, то і платна освіта сприймається як елемент розкоші.

А втім якісна платна освіта могла б стати доступнішою за двох умов: 1) якби таких закладів стало більше і вони почали б конкурувати між собою (багато з них самі могли б видавати стипендії своїм студентам), і 2) якби держава взялася адресно оплачувати навчання студентам та учням – видавати їм стипендії та гранти, з якими вони могли б піти вчитися куди хочуть, у тому числі в дорогий, приватний заклад освіти. Поки що держава оплачує лише соціальну освіту, дає гроші не студентам, а навчальним закладам, при чому лише «своїм» - державним, акредитованим за якоюсь малозрозумілою бюрократичною системою. Доступ до такої освіти загалом кращий, але вона за визначенням не може бути якісною. Ніколи. Бо дійсно якісною хорошою освітою може бути лише платна освіта. Навіть якщо вам скажуть, що десь там «за бугром», в Швеції чи в Норвегії безкоштовна освіта, не треба цьому вірити. Ніде в світі не ставляться до освіти як до «безоплатного блага». Освіта коштує. І коштує дорого.

Кілька днів тому я ще раз зустрілась з Георгієм Арвеладзе. Мені хотілось спитати, як просуваються справи з його проектом. Наша розмова тривала годину. Я передам її приблизно, по пам’яті, тому що я не вела аудіо запису. Напевно, це відтворення буде не точним, але, зрештою, ми завжди чуємо саме те, до чого готові.

Розмова відбувалася в такому дусі:

—    Георгій, розкажіть мені будь-ласка, що зараз відбувається з Вашим проектом? В чому головні труднощі?

—    Зараз ми на стадії підписання договору оренди. Ми плануємо орендувати приміщення для нашого університету. Це одне з приміщень Експоцентру (ВДНГ). Звичайно, ми будемо також і будувати своє приміщення, але щоб побудувати вищий навчальний заклад в Україні, треба пройти дуже складні процедури. ДБН (державні будівельні норми) прописані так, щоб нічого неможливо було побудувати. Тому для початку ми вирішили взяти в оренду павільйон. Але навіть з цим ми оформлюємо документи вже п’ять місяців. Для бізнесу п’ять місяців це дуже багато. Договір оренди дуже невигідний і не зручний для нас. Нам доводиться погоджуватися на невигідні умови. Зокрема, ми інвестуємо 2 мільйони доларів в ці будівлі, але суми оренди при цьому не зменшуються. Ми згодні навіть на це. Ми згодні на дуже багато незручних і невигідних умов, але навіть при цьому бюрократична машина гальмує оформлення документів. Ми вирішуємо всі ці питання з Фондом держмайна і з ДУС, але пробитися крізь стіну їхнього нерозуміння дуже важко.

—    Може, їм потрібні додаткові гроші?

—    Я не думаю. Ніхто не говорив мені про хабарі. Навпаки, всі ці люди загалом ставляться доброзичливо. Але законодавство України таке, що неможливо нічого зробити.

—   Ви розмовляли з посадовцями? З політиками?

—    Так. Я три рази зустрічався з міністром освіти. Він ввічливий, дружелюбний чоловік. Але справа не рухається. Зацікавленості немає. Також я кілька разів говорив з пані Гриневич, головою Комітету Верховної Ради з питань науки і освіти. Вона розповіла мені, як так вийшло, що приватні виші настільки зарегульовані. Вони фактично існують за тими самими складними правилами, що і державні, тільки не отримують бюджетного фінансування. Раніше правила були трохи легші, але тоді представники державних навчальних закладів зібралися і сказали: «як це так, що приватні ВНЗ так само, як і ми, не платять ПДВ, але при цьому можуть отримувати прибуток? Давайте приймемо закон, що приватні ВНЗ можуть бути лише неприбутковими організаціями». Приватних, звісно, ніхто не питав. Тепер вони існують за всіма тими маразматичними правилами, які прописані в Законі про вищу освіту і які чомусь є загальнообов’язковими. Але це нонсенс. Власнику приватного ВНЗ немає необхідності створювати у своєму університеті всі ті бюрократичні структури, які вимагає цей Закон. Наша мета – це зручність і якість освіти.  

—    Ви хочете приватний університет, але в нас соціальна держава.

—    Соціальна держава не розвивається. Люди ніколи не виберуться з бідності, якщо ви не знайдете спосіб це подолати. До того ж проблема не лише в цьому. Ваша держава хоче контролювати все. Вона не довіряє людям. Вона централізовано створює такі надмірні правила, що це виходить за межі здорового глузду. Люди не ідіоти. Вони не будуть робити самі собі шкоду тільки тому, що держава перестане їх контролювати. Скажімо, що таке пожежна інспекція? Якщо її не буде і не буде кому інспектувати, наскільки більше стане пожеж в місті? Я вам скажу: не стане більше. В Грузії ми ліквідували пожежну інспекцію. Кількість пожеж від цього не змінилася. Так само контроль держави в сфері освіти. Для чого мені, власникові, вказувати, скільки квадратних метрів має бути бібліотека мого навчального закладу? Невже якщо мені цього не вкажуть згори, то я сам не зможу побудувати таку бібліотеку, щоб це було зручно моїм студентам і викладачам?..

—    Але навчання в такому закладі, як ви хочете створити, буде дорогим для пересічних українців. Ви вірите в те, що знайдете готових там вчитися?

—    Це не буде аж так дорого. В нас доволі помірна ціна, як для серйозної освіти. Я вірю, що охочих знайдеться багато. Під час кризи люди вкладають у власну освіту, бо вона відкриває для них нові перспективи. Іноді мені задають питання: чому я роблю це в Україні, а не в Грузії. Грузія маленька країна, і там вже є багато навчальних закладів, які дають прекрасну освіту. У вас цього майже немає.

—    Що це буде за університет?

—    Це має називатися American University of Ukraine. Ми взяли за основу американську модель і співпрацюємо з американським університетом Джоржії. Там буде чотири відділення – інженерно-технологічне, державного управління, школа бізнесу і медіа та комунікації. Вже сьогодні ми вклали в розробку програм для навчання 100 тисяч доларів. Цим відрізняється хороший приватний університет. Хто в звичайних державних університетах розробляє програми? Майже ніхто. Їх просто крадуть, запозичують і все. Ми ж вкладаємо в розробку, наймаємо хороших фахівців.

—   Чому саме американська модель?

—    Є різниця між європейською вищою освітою і американською. Вона в динаміці розвитку. Європейська освіта обслуговує економіку, яка існує сьогодні. Американська освіта дивиться вперед, створює технології майбутнього.

—    Ви впевнені, що ваші випускники знайдуть роботу в Україні, якщо будуть вчитися за американськими програмами?

—   Так, я не сумніваюсь в тому, що вони будуть затребувані тут в різних організаціях. Це люди, які будуть нести зміни. Вони будуть будувати нову, процвітаючу Україну.

—     Хто буде працювати у вашому університеті?

—    Зараз ми співпрацюємо з рекрутинговими агентствами. Вони підберуть нам тих фахівців, яких ми потребуємо. Звичайно, ми орієнтуємося переважно на українських фахівців. Але вони повинні мати хорошу освіту і відповідні показники. За кордоном є багато українців, які відповідають критеріям і одночасно дуже хотіли б повернутися сюди і працювати для України. Я думаю, з ними в нас хороші перспективи.

—    Освіта не може бути бізнесом. Наші люди не розуміють цього.

—    Освіта – це хороший бізнес. Вона повинна приносити прибуток, бо інакше ніхто не буде вкладати в неї. Ми вже сьогодні вкладаємо сотні тисяч інвестицій в цей університет, якого ще навіть немає. Технології, знання, інфраструктура освіти – це все потребує грошей. Великих капіталовкладень, яких у держави немає і найближчим часом не буде. Це мають бути приватні гроші, гроші приватних інвесторів, яких треба зацікавити. Для того, щоб вища освіта змогла вийти на якісно новий рівень, треба залучити до неї приватних інвесторів. В Грузії ми приватизували більшість вищих навчальних закладів. Наш аграрний університет, про який ходили анекдоти, ми продали за один долар. Каха Бендукідзе вклав в нього мільйони доларів. Зараз це найкращий грузинський університет.

—    Я мушу вам сказати таку річ. Мені насправді дуже приємно, що ви приїхали сюди і хочете робити тут свій бізнес. Мені дуже шкода, що вам доводиться стикатися з усіма цими перешкодами української бюрократії і ментальності. Якби я могла вам допомогти, я зробила б це з радістю. Мені б дуже хотілось, щоб ви відчували себе затишно в нашій країні…

—    Ви – перша, хто сказав мені тут такі слова. Те саме ми говорили своїм інвесторам в Грузії. Ми оформлювали для них всі необхідні документи протягом одного дня. Вони дивувалися і питали, на який офшорний рахунок їм треба перерахувати додаткові гроші. А я казав їм: «Не потрібно. Достатньо, що ви вкладаєте свій капітал в нашу економіку. Ми хочемо, щоб вам було комфортно працювати в нашій країні…»…

Протягом всієї нашої розмови я думала про таке: ми звикли допомагати бідним, нещасним, обділеним людям. Вони в нашому розумінні мають моральну правоту. Наша держава існує для них. Вона підсвідомо ненавидить багатих і успішних, і чинить їм всілякі перепони. Тому в нас є всі шанси, що бідних і нещасних в нас ще довго буде переважна більшість. З іншого боку, люди бізнесу в нас також є. Принаймні поки що. Людина бізнесу – це людина специфічної психології. Вона сприймає світ як можливість, а перешкоди – як завдання, яке треба вирішити. Навіть перешкоди недосконалого законодавства, бюрократії і байдужості для неї стають особистим викликом. Вона долає ці перешкоди, чого б це не коштувало, через свою впертість, наполегливість, енергію та підприємливість. Зрештою, навіть у нас така людина може досягти успіху. Але при цьому відбувається дивна річ: в суспільній свідомості закріплюється думка, що всі ці перешкоди є справою особистою, приватною. Нам здається, що це стосується лише окремих людей, енергія яких зазвичай викликає в нас заздрість. Мало хто  задумується над тим, що такі труднощі«з’їдають» наші спільні ресурси, забирають ті окремі людські сили, які могли б бути направлені на створення важливих суспільних благ, потрібних багатьом. Бюрократія і байдужість до приватних інвесторів – це не проблема окремих людей, це проблема наших спільних інтересів, майбутнього нашої країни. Це те, що стосується всіх нас.