Освіта: наші проблеми та євростандарти
Незважаючи на те, що більшість країн, школи й вузи яких раніше були об’єднані одним міністерством — Міносвіти СРСР, уже давно окремо приєдналися до важливого документа — Болонської конвенції, серед наукової й освітньої громадськості не вщухає бурхлива суперечка навколо наслідків цієї події.
При цьому висловлюються різні аргументи. Є прихильники й противники не тільки приєднання до конвенції, а й самого документа. Серйозні сумніви висловлюються провідними фахівцями України та Росії. Зокрема, досить жорстко розкритикував приєднання до Болонської хартії ректор МГУ професор В.А. Садовничий — один з найавторитетніших людей у сфері освіти, глава навчального закладу, що входить в десятку найкращих вузів світу.
Що ж викликає таке занепокоєння? Невже хтось має сумніви в необхідності приєднання до світових стандартів освіти? Безумовно, ні. Але річ у тім, що сама Болонська конвенція — це документ з досить складною «репутацією». І критика його має витоки не в Україні або Росії, а в самій Європі. Тому цілком логічно спочатку вивчити передісторію появи конвенції.
Відомо, що європейська наукова й освітня сфери вельми консервативні за своєю природою. Особливо це стосується освітніх і дослідницьких процесів, термінів освіти, процедур присудження вчених ступенів.
Тому «Велика Хартія європейських університетів», підписана в Болоньї 1999 року, насторожила дуже багатьох. Передусім викликав занепокоєння її псевдопрограмний характер, що оголошував університети «незалежними інститутами, що займають центральне положення в суспільстві», й прагнення до загальної уніфікації. Адже насправді у сфері освіти Європа досить різноманітна. Наприклад, німецьке наукове співтовариство з великим сумнівом поставилося до перспективи втратити своїх doctor habilitus — звання повного доктора наук, аналога нашого доктора.
Європейські критики документа зазначали, що весь він просякнутий тугою за колишнiм станом речей, що швидко зникає, коли університети були самостійними й грали заголовну роль у житті суспільства. Однак сам документ став, скоріше, ще однією ознакою кризи європейської освіти, ніж програмою виходу з нього. Сьогодні на виключне право давати звання людям, які активно виявили себе в пошуку нових знань і їхньому поширенні, на право, колись дароване державою виключно університетам, в Європі претендують, і не без успіху, інші установи. Передусім це корпорації, у складі яких працюють великі наукові підрозділи й власне наукові концерни, а також структури, що відносяться до юрисдикції академій наук. Однак, незважаючи на певну думку наукового співтовариства, хартія все ж набула поширення й бюрократичної підтримки.
Тепер проаналізуймо деякі складові й можливі наслідки Болонського процесу для України. Одним з положень хартії є можливість скорочення термінів навчання для заповнення кадрових ніш європейської економіки. Сьогодні європейська економіка відчуває певні кадрові ускладнення, пов’язані зі старінням персоналу й необхідністю швидкої підготовки середньокваліфікованих фахівців. Для нас прийняття цих стандартів означатиме подальше зниження не лише термінів, а й, головне, якості освіти.
Чому деякі наші фахівці сприймають Болонськую конвенцію з оптимізмом? Передусім тому, що сприймають її як захист університетів як таких, отримання додаткових можливостей у досить складних економічних умовах. Сьогодні фактично всі ресурси, які могли використати вузи, вони отримали. Їм необхідне щось нове. Проаналізуймо — зараз безглуздо велика кількість університетів стали національними. При цьому практика вчених- викладачів і нинішніх професорiв, що активно працюють, свідчить — навіть на прикладі своїх дітей — очевидне погіршення якості освіти. Отже, річ усе-таки не в статусі, а в чомусь іншому, глибшому. Про яку зміну термінів отримання освіти взагалі може йтися в таких умовах?
На мій погляд, нинішня дискусія навколо Болонського процесу скоріше відображає найбільш проблемні точки української системи освіти, ніж власне вади самої Болонської системи. Що показало обговорення, що насторожує наших фахівців найбільше, крім болонської тематики? Якщо стисло, то таке: комерціалізація структури освіти заради платного навчання, деформація структури спеціальностей без урахування економічного прогнозу майбутніх технологічних устроїв, підміна знань гуманітаризацією, яка не тільки стала притчею во язицех, а й призвела до того, що на фізику й математику просто стало непристойно витрачати час.
Безумовно, не треба відгороджуватися від Європи, але слід розуміти, що Європа сама штовхнула себе до Болонського процесу через погіршення демографічної та економічної ситуації. У нас поки що основні «больові» точки розташовані в іншій площині. І починати нам треба з розв’язання саме цих «наших» проблем, а потім перейти до європейських. Саме тому дискусія навколо Болонського процесу так гостро проходить у нашій країні, вона просто переросла в обговорення нинішньої ситуації в системі освіти.
