Пам’яті герою тридцять третього

У грудні 2008-го йому б виповнилося 115 років, якби не та шалена куля, яка зупинила серце відомому українському діячу Миколі Фітільову. Багато хто його знав ще як Миколу Хвильового.

13 травня, 1933 рік. Це було зовсім нещодавно, але пройшли десятиліття, і сьогодні ми можемо лише про це писати. Ми вільні: вільні словом і духом. А як йому, хто жив серед чужих, серед друзів і ворогів, які завтра могли тебе зрадити. Хоча з того часу мало що змінилося.

Він писав, але того ніхто не цінив. Його «помічали», але не ті, хто любив. Він мав вибір: жити або померти. Але... Це страшне «але», яке завжди його переслідувало. Жити і скоритись, або померти і бути вічним. Творити у небутті і літати вільним птахом, але десь там, не з нами. Що краще?

Бути вбивцею-самогубцем чи зрадником країни? Але чи можна Хвильового вважати самогубцем? Хто винен у тому, що він так вчинив? Можливо, були якісь причини? Але про це ніхто не згадує, про це не слід говорити, це не по правилам, не по шаблону. Таких, як він, сотні, тисячі, мільйони; згадаймо лише «розстріляне відродження». Людину можна вбити фізично, але не морально. Її можна штучно стерти з пам’яті, але душа завжди жива, вона невмируща, вона вічна. І те, що сьогодні ми згадуємо про нього незлим тихим словом, доказ того, що він існує, він поряд з нами, він вічний...
Немає більше сліз
І болю вже нема.
Його останній лист
Прощання з усіма.
Життя своє відбув
Відмучився за всіх.
Чи винний в тому був,
Що свій серед чужих?
Прощення він просив
Та всі були глухі.
Коли курок спустив,
Пробачили лихі.
Кому воно тепер
Пробачення оте.
Лиши його собі...
Життя таке пусте.
Немає вже того,
Хто жив серед чужих.
Зламали одного
Та не зламають всіх.
Не бачимо Свого,
Бо тіла вже нема.
Але ще чуємо —
Душа завжди жива.