Первинність української самосвідомості
Добре, що «День» відкрив для себе професора Сергія Кримського. Ще краще, що газета ділиться своїм відкриттям із читачами. Бо «хронічна вторинність самосвідомості нашої еліти», про яку, зокрема, йшлося в «Дні» від 14 листопада цього року в рубриці «NOTA BENE!», властива не тільки, і, можливо, навіть не стільки політичній, скільки інтелектуальній еліті України.
Збоку це має такий вигляд: «Якщо в орбіті російської культури «синкретичних» інтелектуалів на кшталт С. С. Аверинцева, В. М. Топорова, Ю. М. Лотмана, С. С. Хоружого, Б. В. Раушенбаха або Г. Д. Гачева не так уже й мало, то на Україні варто ще пошукати» (А. Окара, «Независимая газета», 13.08.1998)». Можна було б списати цю презирливу оцінку інтелекту нації на особливість сприйняття українства тією самою «стороною», яке сприйняття має давні і стійкі традиції (наприклад, від Бєлінського: «Ох, эти мне хохлы! Ведь бараны — а либеральничают во имя галушек и вареников со свиным салом»), якби не холопське самоприниження частини українських (за місцем проживання) інтелектуалів. Приклад тому — одна пані, доктор філософських наук із Харкова, яка, виступаючи в Москві, висловилася так: «доти… поки у нас не з’являться свої Соловйови, свої Флоренські, свої Бердяєви, тобто не з’явиться насправді культурний прошарок, а не тільки та самозвана «еліта», яка невідомо звідки взялася і сама себе титулувала, нічого не привнісши в культурний багаж вітчизни і нічого не зробивши для морального авторитету нації». Якщо не з Росії — отже, «нізвідки»; якщо не титулована в Москві — отже, «самозванці»; а все, що не вкладається у виливницю «Соловйов», — несправжнє.
Філософія культури, а саме про філософські («синкретичні») погляди еліти йдеться, можлива лише як філософія національної культури і тільки так. Якщо філософ звертається до чужої культури, він автоматично перетворюється на культуролога, тобто на вченого, чия наука, на «відміну від філософії культури ставить своїм завданням емпіричне вивчення чужих культур (чужих по відношенню передусім до дослідника)» (цитую Вадима Межуєва — вельми відомого в культурологічних колах професора Інституту філософії РАН та «за сумісництвом» — мого наукового керівника в аспірантурі). Наука, попри всю до неї повагу, культурний прошарок нації не формує (особливо в нинішні часи), бо вчений за суттю своєю є глобалістом та інтернаціоналістом.
Тому вищезгадана пані, яка присвятила свою доповідь Соловйову, є або вченим-культурологом, або, що швидше — філософом російської культури і «синкретичною» інтелектуалкою, але — другого гатунку, оскільки перший знаходиться там, де йому і належить (на її думку!) знаходитися — в Росії.
Коли нашого Г. Сковороду іменують «українським Сократом», я можу це зрозуміти: греко-римська цивілізація була «дитинством» усієї західної цивілізації. Але з якого боку нас стосується Соловйов? Тільки з боку географічної півночі.
Як мені здається, хронічна вторинність самосвідомості нашої політичної еліти, що копіює чужі зразки політичної, соціальної і культурної поведінки, є явище похідне. Причина — в еліті інтелектуальній, значна частина якої ідентифікує себе (свідомо чи несвідомо) з культурою північного сусіда, культурою безсумнівно великою і могутньою, але для українця — апріорі чужою.
Нам не потрібно шукати «українського Аверинцева» і чекати появи «українського Соловйова». Тому що ми маємо свого Кримського! Я погоджуюся з редакцією: українська держава зобов’язана двома руками вхопитися за цього українця. До речі, а громадянам можна?
