«Підпільниця» Сніжана

Сніжана стоїть у стійлі тихо. Визначаючи свій статус, худобина відповідно й поводиться. Господиня Ніна Левкова змушена утримувати корову Сніжанку на нелегальному становищі. Не може жінка змиритися з тим, що відбувається серед людей і тварин. Дослухається Ніна до квітневих вітрів, що несуть у село з навколишніх полів і луків запахи трави, й тяжко зітхає: не пожене корову пастися у череді. Сніжана — підпільниця...

А корова — як лялечка. Хоч на виставку з нею їдь — не соромно буде. Радує власницю високими надоями. «Рекордистка!» — запевняє Ніна Левкова. Тому, мовляв, і спіткала її ця лиха доля... «Завтра буде рік, як почався великий гармидер. Було ясно та, як кажуть, ніщо не віщувало біди. Коли раптом зупиняється біля нашої хати машина, з неї виходить заготівельник і каже: «Віддайте, Левкова, вашу корову, бо вона лейкозна!» Як, запитую, лейкозна, коли вона — здорова? Звідки знаєш? Лише криво всміхається: «Лейкозна!» Відправила зайду туди, куди Макар телят не ганяв».

Одначе той за вказаною адресою не відбув. А — під інші подвір’я села Дашківці Віньковецького району на Хмельниччині. «25 корів віддали заготівельникові односельці. Схопив на налигача худобину в хліву самотньої беззахисної жінки й тягне. Нещасна у ґвалт: «Що ж це робиться? Грабіж серед білого дня! Куди, іроде, останню надію тягнеш?!» Кинув їй 500 гривень, наче відчіпне, і повіз...»

Ніна Левкова не є беззахисною. В неї чоловік Володимир Левков, мама, дочка, син у Хмельницькому приймакує... Відстояла Сніжану перед заготівельником. Одначе з ветеринарами їй тяжче боротися. З району їдуть, вимагають, аби Левкова здала Сніжану на м’ясо, бо та буцімто — носій вірусу, що поширюється різними шляхами. А вони, ветеринари, — на чатах усього людства. Коли вже їхні усні вимоги не дали результату, заходилися приписи робити, постанови писати: у череду — зась, молоко не здавати!..

«Не йняли віри, що Сніжана — лейкозна. Й не було на те ради. Після якогось візиту ветеринарів нашу 77-річну матусю Садлій Генефу Петрівну інсульт ухопив — калікою стала», — побивається Ніна Левкова.

Які ж в неї підстави — не вірити фахівцям? А навіщо їм, фахівцям, оголошувати худобу лейкозною, якщо вона — здорова? «Це почалося ще у 2001 році. Тоді у Дашківцях і в інших селах почули про той лейкоз. Буцімто аналізи показують, що худоба масово вражена цією хворобою і треба її збувати негайно. Заготівельник і ветеринар попід ручки ходили від хати до хати, вилучали найкращу худобу за копійки. Тоді ж, у 2001 роцi, оголосили лейкозною і нашу Груню», — згадує селянка.

Вона, Ніна Левкова, категорично відкинула той вирок, оголошений Груні. І щоб порятувати дорогу корову від ножа, відправила Груню за сотню кілометрів від Дашковець. У Хмельницький, на вулицю Філіпова. До свого сина. «Там вона й по цей день доїться. Ось Грунін паспорт — ветеринарно- санітарний. Пишуть, що здорова. У Дашківцях, бачите, був отакий діагноз, а у Хмельницькому — інший. Бо корова «перейшла» з прізвища Левкова на прізвище Сава. Так і врятувалася від погибелі», — пояснює.

А нині треба рятувати Сніжану. Повторні аналізи, зроблені на вимогу власниці, бажаного результату не дали. «Без направлення від району возила кров на аналіз в область. Корова здорова, але ж результат на руки не дають. Дайте, вимагають, направлення. Взяла — й уже корова хвора. У лабораторії чомусь заздалегідь знають, що в Левкова має бути хвора худоба», — обурюється Ніна.

Вона не має жодного наміру відступати. Всі у цій дружній роботящій сім’ї душею прикипіли до Сніжани. З одного боку, про це вже багато мовлено й написано: корова — то не тільки молоко і гній для удобрення присадибної ділянки. Насамперед це жива істота, що свою натуру має. З другого боку, корова сьогодні — чи не один-єдиний засіб виробництва. Молоко та продукти з нього — то повсякденний харч сім’ї. Так звані рештки (що самі не з’їли) — приймальникам. Є на що хліба купити. Ще й свині у хліву від корови дещо перепаде...

Усі трудові будні родини киплять довкола корови. Траву на сіно посіяти, доглядати, скосити, валки перекинути, заскиртувати. Докласти зусиль, щоб аж до нового врожаю вистачило. А ще — нагодувати, видоїти, гній вигорнути, подбати, аби знайшлося в неї телятко та щоб не пропало, росло здорове... «Хто живе у селі, тому це все відомо», — вважає Ніна. Говорить, що пішов її Володимир на «біржу праці», одержав наряд на обрізку дерев і саду. Відправився до саду, невдовзі повернувся: крім нього, ніхто не прийшов, то ж самому робити?!

«Чому ж Сніжану підпільницею називають?» — допитують у Левкової.

Відповідає: «Бо аж у Хмельницькому переховувалася від отих зарізяк. І сьогодні — у підпіллі».

Темної ночі, коли Дашківці дивилися різні сни, Сніжану «посадили» у кузов вантажного автомобіля й повезли. Кажуть, що худоба, коли її кудись везуть, наче передчуває свій близький кінець. А що саме передчувала Сніжана, безсловесна худобина? Невже щось протилежне?.. Дорога була далекою... І потім, коли звикла до іншого стійла, до інших рук, до краєвидів вулиці Філіпова у передмісті Хмельницькому, либонь дивилась сни. Не такі, звісно ж, як ото людям сняться. Про те, що нерви доймають і худобу, давно вже наука повідомила. І застерегла людей, аби не завдали їй, худобі, стресів безпричинно.

«Від травня до вересня 2004-го жила собі наша підпільниця в обласному центрі. Коли вже про неї забули в районі ті, хто нагострив ножі, повернули Сніжану назад, у Дашківці», — розповідає Левкова.

«Маємо дані лабораторних досліджень. Хвора Сніжана на лейкоз», — переконує начальник Віньковецької райветлікарні Олександр Вознюк. І вважає, що одна їй дорога — на бойню.

Натомість Ніна та її односельці, яких таки змусили продати худобу, як лейкозну, переконані в іншому. Повертаючись до «історії питання», вгадують якусь змову. Чому, запитують, ота хвороба взялася косити корів якось зненацька? Шукаючи відповіді на це гостре запитання, дивляться у бік ферм, де колись були «храми» худоби, а тепер вітри гуляють порожніми будівлями. Заготівельник, наче голодний вовк, ганяється селами у пошуках здобичі. Хто ж знічев’я віддасть йому корову, що доїться?.. От, мовляв, і вигадали цей лейкоз на бідолашні людські голови.

Дашківці говорять про якийсь «відкат», уречевлений гривнями. Село має на те свої залізні аргументи. Чому власник одержує інформацію від нього, заготівельника, про те, що корова хвора? Чому за цю корову платить копійки?..

«Лейкозна худоба йде за тією ж ціною, що й здорова», — визнає Олександр Вознюк.

То де ж просвітницька робота з боку ветеринарної служби? І взагалі, до чого вона, ця робота, зводиться в окремо взятому питанні про лейкоз худоби? Угноюється грунт, на якому сіються великі підозри щодо їхнього істинного призначення. І не тільки в окремо взятих Дашківцях. Ще — в Осташках, Коржівцях, інших селах. Як кажуть, від краю й до краю — про те, що воно, либонь, не те і не туди йде. Звертаються в різні інстанції, вступають в переговори з лаборантами, сумніваються, говорять про якусь зловісну схему — та впираються у глуху стіну, вимуровану старою системою.

Саме у ній, системі, що сіяла зневіру і розбрат серед односельців, вгадала Ніна Левкова причину своїх поневірянь із Сніжаною. Знайшла ветеринарні підручники, посібники та вже ніби знає усе про той лейкоз. Набувши самотужки відповідних знань, щоразу з тривогою і надією йде до своєї корови, шукає оті вказані ознаки хвороби. І поки що не знаходить...

«Ці ознаки можуть дуже довго не виявлятися», — пояснює Олександр Вознюк. Відтак розповідає про нові успіхи райветслужби у боротьбі з лейкозом, що розгорнулася по всьому фронту.

Результат? Сотні голів зданої худоби. В районі. У краї — тисячі... Якби йшли до власників раніше, ніж заготівельники-аматори, то, може, все би складалося інакше на вищезгаданому фронті? Не одна Сніжана перебуває на нелегальному становищі. Щось таки треба змінити у ветеринарній роботі, аби на угноєному ґрунті проросла віра замість невіри. І ще, мабуть, треба звернути увагу на того заготівельника, якого чомусь впритул не бачить ні податковий інспектор, ні хтось інший.

Отак вважає Ніна Левкова. Й не тільки вона, до речі. У селах, що безлюднішають iз кожним днем, дивляться у бік спорожнілих ферм. У таких роздумах про життя-буття чекала на осінь 2004-го Ніна Левкова. Відтак «із перших днів виступила найпалкішим агітатором за Ющенка». Дашківці відають їй належне за сумлінно виконану роботу. «Ніна зуміла переконати село, що настала пора для рішучих змін. І на майдані Незалежності у Києві була. Більше тижня там, у наметі... Віддана справі, революційна вона, Ніна», — говорить про Левкову сусідка Валентина Вознюк. Вона ще не забула про свою особисту кривду: «Мою корову назвали лейкозною, за безцінь віддали заготівельникові».

У Дашківцях — постреволюційний період. Проглядаються певні зміни: окремі селяни говорять те, що й думають. Одначе Сніжана продовжує перебувати у статусі «підпільниці». Ветеринарам поки що не вдається переконати власницю, що її корова таки лейкозна... І чи переконають?..