Підйом

Якби хтось запитав, чи є у київських сходів якісь особливі загальні прикмети, замислилася б, не знаю. Можливо, харизма в багатошаровості сільського і столичного, східного і західного, знервованого і ліричного, в їхній манері то підніматися, то спускатися, якось по-київськи обволікаючи все мультикультурне, класне місто своїми пропозиціями. «У ваших сходів є певний шарм загадковості, — сказав якось знайомий репортер із Берліна під час прогулянки Києвом, — але на відміну від європейських, скажімо, в Парижі, Римі, ваші сходи, нехай не видасться дивним, — не сексуальні. У нас всі гідні сходинки уподобала молодь, перетворивши їх на строкаті місця зустрічей, перекусів, кокетливих імпровізацій, прикрасивши все своїм сміхом, завзяттям, куражем. У вас же дуже цікаво спостерігати, як зашивається життя довкола сходів, по-іншому, ніж просто на вулицях, і в цьому чарівливість навколосходинкового простору».

БІЛЯ МОНУМЕНТА МАГДЕБУРЗЬКОМУ ПРАВУ ТА СХОДИ ПЕРЕД ТЕАТРОМ ЛЯЛЬОК

Огляділися довкола і ніби вперше побачили — як же активно клубочиться життя ось, скажімо, на вулиці Івана Франка. Тут колись, а якщо точніше — на стику ХIХ і ХХ століть, був яр, власне, і вулиця пролягла на місці засипаного яру, а потім сходи стали містком між залишками рову і стрімкою кручею. Зараз тут, біля сходів, приліпився ресторан, він неначе нависає над ними, а на якомусь п’ятачку, відвойованому в гори, веселий офіс із садком. Тут і перила вельми говіркі, читаю вигравіювані на їхньому металевому тілі послання всім перехожим, і настрій неначе піднімається від переконання, що вони, перила, пам’ятають усі теплі дотики і нагадують — часто не вистачає сил на один крок, який може виявитися найголовнішим. Помітивши, що я переписую вимазування, який немолодий чоловік у доброму гуморі пожартував — зазначте, що я тут проходив. До того ж поки безкоштовно, в тому ж дусі відповіла. Доброзичливість того ранку начебто укорінилась.

Злегка пригальмувавши біля замку зі шпилем на вулиці Ярославів Вал, не зупинитися просто не виходить, аж надто красивий, та й хтось сказав, що там ховаються цікаві сходи. Так от, постоявши біля закритих воріт, підглянула, як якась пані викликала, стукаючи в таємну кватирку, якогось Мишка. Вийшов дядько Мишко і, вловивши наш інтерес, відрубав уже стандартне: «Ви у свій будинок пускаєте сторонніх, це приватна власність. Будинок стоїть 117 років і ще стільки ж простоїть, якщо не набридатимуть такі, як ви. Тут лише ворота важать півтони, якщо не більше, і вони для вас закриті». Поки він все це виголошував, зазирнула у двір — якийсь захаращений майданчик, навіть нецікаво стало, і це при такому баронському фасаді. «Дядьку, ми мимохідь, не хвилюйтеся. Ми повісимо на ваших воротах табличку — обережно, злий дядько Мишко. Усі фотографуватимуться і сміятимуться».

Йдучи Андріївським узвозом, звернули увагу, що перила дивних сходів, що ведуть на гору, спотворені, виламані і валяються поруч у траві. Мабуть, якась випадкова тестостостеронова аудиторія просто так, задля забави, чванячись своєю завзятістю, змагалася в силі. Причому упевнена, що при цьому звично заздрячи упорядкованості й утрамбованості життя їхніх європейських ровесників. Якщо так спрагло руйнуватимемо, не розпрощаємося з бідністю.

Спускаючись внутрішніми покинутими сходами в парку «Володимирська гірка», перестрибуючи через відсутні прольоти, бурчимо — вже два шикарних будинки виросли внизу на Поштовій, третій на підході, а полагодити сходи грошей, мабуть, шкода. Думка читається легко: не хочете — не ходіть. І ось вже збігаємо до інших, що ведуть до пам’ятника Магдебурзькому праву. Давно тут не була, запам’яталися вони з того часу зруйнованими, щербатими, відштовхуючими бажання ними користуватися. На перших же сходинках ахнули — сходи всі білі, свіжі, з прикрашеними ліхтарями прольотами. Стоячи вгорі, навіть здалося, що опинилася на морському узбережжі — внизу виблискувала дніпровська вода і примостився дивний катерок. Коли б не дитяча звичка завжди рахувати сходинки (у прямому розумінні), отримала б об’ємніше враження, а так лише й записувала: вісім прольотів по 12 сходинок, три по дві, плюс ще 28 сходинок, а внизу — 26 і ще додати нижні дві. У результаті збилася з рахунку, однак неважливо — сходи ще в дорозі, вони ще не біля мети, й, упевнена, саме їх обживе молодь, додавши креативності і завзяття і, що дуже важливо, відпочивши, піде, забравши можливе сміття, аби знову повернутися в це роздолля всього білого і святкового.

Нехай аж надто квітчасто, але герой одного роману мав рацію, сказавши, що життя не свічка, а смолоскип, що горить, даний на якийсь час. І хочеться, аби він згорів як можна яскравіше, перш ніж кожен передасть його майбутнім поколінням.

Наш марш-кидок схопив і затримав у пам’яті звивисті, круті, ділові, суворі, маленькі і великі, кокетливі і смішні сходи. Якщо інколи дивитися під ноги, можна роздивитися дещо цікаве з їхнього особистого життя.

Ми ж зустрінемося за новим поворотом, не розгубивши цікавість.