Початки християнства в Русi-Українi (продовження - 3)
Нинішнього року виповнюється 1025 років із часу хрещення Русі. Як відомо, князь Володимир, «шукаючи віру» для своєї країни, 988 року обрав візантійське християнство. Це давало можливість прилучитися до високої візантійської культури, стати потугою на міжнародній арені, з якою б рахувалися інші держави. Вибір «візантійського вектора» був також пов’язаний із поширенням на Русі кирило-мефодіївської релігійної традиції, зрозумілої для русичів церковнослов’янської мови, якою користувалися в богослужінні й у сфері високої культури. В умовах існування сильної Русі-України ХІ—ХІІ стст. це сприяло творенню потужної руської цивілізації, яка в тій чи іншій формі продовжувала зберігатися аж до XVIII ст. Русь ХІ—ХІІ стст. в багатьох сферах випереджала латинський Захід. Інша річ, що подальший перебіг подій, пов’язаний із татарською та турецькою експансією в Європу, загальмував її розвиток і дав переваги Заходу.
Володимирове хрещення 988 р. стало важливою віхою в історії східноєвропейських земель, визначило їхній цивілізаційний вибір. Не дивно, що 1025-річний ювілей цієї події в Україні збираються святкувати на офіційному рівні. Але не лише в Україні, а й у Росії. Більше того, Патріарх Російської православної церкви Кирил заявив, що відзначення цього ювілею треба починати з Москви. І це при тому, що за часів Володимира міста Москви ще не існувало. Та й взагалі нинішні землі «корінної Росії» не мали стосунку до хрещення Русі 988 р. Християнство в той час утверджувалося на півдні Русі, тобто в межах нинішніх українських земель. Не помилимося, коли скажемо, що саме завдяки цим землям, де існували тривалі християнські традиції, ця релігія почала поширюватися на теренах Східної Європи.
(Раніше ми публікували три розділи дослідження: «Легенда про «вибір віри» князем Володимиром» («День» №101 від 13 червня 2013 р.), «Язичницький варіант «вибору віри» («День» №105 від 19 червня 2013 р.) та «Мусульманський варіант «вибору віри» («День» №107 — 108 від 21 — 22 червня 2013 р.). Сьогодні пропонуємо наступні, а повну версію — всі 11 розділів — читайте на сайті: incognita.day.kiev.ua.)
ЮДЕЙСЬКИЙ ВАРІАНТ «ВИБОРУ ВІРИ»
Євреї на українських землях, зокрема в Криму, відомі здавен. Деякі документи дають підстави вважати, що їхні громади існували в Боспорському царстві, а також у Херсонесі. З приходом у Крим хозар наприкінці VII — початку VIII стст. почався новий етап у житті місцевого єврейства.
Хозари створили потужну державу (каганат), яка, зокрема, охоплювала Крим, лівобережну Україну й, очевидно, Київ. Проіснувала вона з кінця VII ст. до початку ХІ ст. Соціальна верхівка Хозарського каганату в VIII ст. прийняла юдаїзм як державну релігію. Із середини Х ст. до нас дійшов написаний на івриті лист кагана Йосифа до єврея Хасдая ібн-Шафрута, придворного Кордовського халіфа, із якого можна зрозуміти, що хозарські правителі хоча й були тюркського походження, але сповідували юдаїзм. Каган гордо величав себе «володарем тогармським», підкреслюючи тим самим, що його влада поширюється на інші тюркські народи [Хонингсман Я.С., Найман А.Я. Евреи Украины (краткий очерк истории). — Ч. 1. — С. 6—8].
Євреї отримали значні привілеї в Хозарському каганаті. Вони мали свободу пересування й торгівлі на теренах цієї держави, безпечно користувалися річковими й сухопутними шляхами, могли зупинятися й жити у фортецях і опорних пунктах. Очевидно, єврейська громада Києва починає своє існування саме в хозарський період. У творі Костянтина Багрянородного «Про управління імперією» описується торговий шлях Дніпром. Зокрема, йдеться, що човни сходяться в фортеці Кіоава, що називається Самватос. А в часи Середньовіччя серед євреїв була поширена легенда, що десь на сході Європи є ріка Самбатіон, на берегах якої щасливо живуть євреї й яка по суботах зупиняє свою ходу. Не виключено, що назва Самватос-Самбатіон могла стосуватися євреїв, що жили в Києві. Із давньоруських літописних джерел є відомо, що тут існували квартали «Козари» й «Жидове», де мешкали юдеї, які вели торгівлю як з Хозарією, так і середземноморською Європою.
Із середини Х ст. до нас дійшов писаний івритом т.зв. «Київський лист», який стосується фінансових справ. Зберігався він у Єгипті, в Каїрській синагозі. Лист є рекомендацією, виданою єврейською громадою Києва її представникові для пред’явлення в інших єврейських громадах з метою збору коштів для погашення боргу кредиторам-іновірцям. Цей лист заслуговує на особливу увагу. Адже то перша писемна пам’ятка з Києва, яка дійшла до нашого часу. Вона також однозначно свідчить, що в той час існувала єврейська громада в цьому місті. Лист був підписаний членами цієї громади. Серед імен, в основному, переважали єврейські імена. Але чимало було й хозарсько-тюркських імен. Серед тих, хто підписав цей документ, фігурує також Юда на прізвисько Северята. Дослідники допускають, що використання слов’янського імені може свідчити про те, що євреї Києва могли послуговуватися слов’янською мовою. На нашу думку, фігурування слов’янського прізвиська в «Київському листі» може бути й свідченням того, що якась частина руського, власне українського, населення приймала юдаїзм. Це опосередковано підтверджують деякі пізніші документи юридичного характеру. Так, наприклад, статут князя Ярослава Мудрого містив положення про відлучення від церкви християнина, якщо він проживає із «бусурманкою чи жидівкою». Інакше кажучи, йшов закономірний процес проникнення слов’янських елементів у єврейське середовище, як і проникнення єврейських — у слов’янське, що було зумовлено співжиттям народів на одній території.
Наприклад, М. Петров вважав, що новгородський єпископ Лука Жидята, який був приведений Ярославом Мудрим із Києва, був єврейського походження. На це вказує його прізвисько. Сучасник Луки Жидяти, митрополит київський Іларіон, у своєму «Слові про закон і благодать» дискутував із юдеями. А Феодосій Печерський часто ходив зі свого монастиря на релігійні диспути з київськими євреями. Він з ними дискутував про Христа, називаючи їх беззаконниками та віровідступниками.
Імовірно, в другій половині ХІ ст. на Русі з єврейської на церковнослов’янську було перекладено книжку «Йосиппон» — хроніку єврейського народу від часів Адама до взяття Єрусалима римлянами в 70 — 73 рр. н.е. Принаймні уривки з цього твору вміщено в «Повісті минулих літ» під 1110 р. Поширювалася на Русі різноманітна апокрифічна література, частина якої мала у своїй основі єврейські легенди (про Адама та Єву, Єноха, Авраама, Давида, Соломона та 12 біблійних патріархів). Чернець Києво-Печерської лаври Микола Затворник навіть постраждав за свій інтерес до Старого Заповіту й «жидівських книжок» — за ці діяння його осудили печерські ченці.
Зрештою, можна навести й інші факти, які, щоправда, стосуються пізніших часів, які засвідчують помітну присутність євреїв у житті Київської Русі. Немає сумніву, що вони тут, як і в Хазарії, активно займалися торгівлею. Маючи в руках значні капітали, євреї могли чинити вплив на суспільно-політичне, культурне та ідеологічне життя Давньоруської держави.
З огляду на все це й на те, що в Хозарському каганаті юдаїзм мав статус державної релігії, видається логічним те, що при виборі віри князя Володимира фігурує релігія євреїв. Вона тут мала сильні позиції та цілком могла претендувати на статус державної.
Уже йшлося про те, як у «Повісті минулих літ» була представлена можливість юдейського вибору. Мовляв, до Володимира приходили юдеї («жиди хозарські»), які намагалися переконати князя у правоті своєї віри. Спочатку Володимир поцікавився, який у них закон, тобто правила релігійного життя. Вони розповіли йому про обрізання, дотримання суботи і про заборону вживати в їжу деякі продукти, наприклад свинину. Після цього князь їх запитав: «То де єсть земля ваша?» Вони відповіли: «В Єрусалимі». Тоді він знову їх запитав: «А чи там вона єсть нині?» Євреї на це буцімто сказали: «Розгнівався Бог на предків наших, і розточив нас по землях за гріхи наші, і оддана була земля наша християнам...» Звісно, такого не могли казати проповідники юдаїзму. Володимир же буцімто сказавїм тоді: «То як ви інших учите, коли ви самі одкинуті Богом? Якби Бог любив вас, то не були б ви розкидані по чужих землях. Чи ви замишляєте, щоб і нам таке лихо прийняти?»
У літописі маємо ще один фрагмент, де ведеться своєрідна полеміка з іудеями. Це, власне, фрагмент із «Промови філософа», в якому християнський проповідник, розмовляючи з князем Володимиром, характеризує юдейську віру. Акцентується увага на тому, що євреї розп’яли Христа, за що той послав «на них римлян, вони городи їхні зруйнували, а самих розточили по землях, і пробувають вони в рабстві [по різних] землях».
Дуже сумнівно, що такий діалог насправді відбувся між Володимиром та юдеями. Це міфічна реконструкція, витворена християнським автором (чи авторами). І все ж, попри всю міфологічність цієї реконструкції, за нею стояли певні реалії — погляди, стереотипи. Юдеїв уже в ті давні часи традиційно уявляли такими, що розп’яли Ісуса Христа, дотримуються певних звичаїв (здійснюють обрізання, не їдять свинини й зайчатини, вшановують суботу). Однак чи не найважливішим моментом цього діалогу є думка, що буцімто Бог розгнівався на юдеїв і розкидав їх по чужих землях. «Безземельність» народу розглядається як одне з найбільших лих, вияв Божого гніву. Відповідно, земля трактується як чи не найбільша цінність. Отже, під цим кутом зору бачимо значущу грань світосприйняття типово землеробського народу, яким і були русичі-українці.
Взагалі за часів Володимира віра євреїв мала невеликі шанси стати державною релігією. По-перше, юдаїзм був панівною релігією ворожої до Русі Хозарії. І хоч князь Святослав завдав їй потужного удару, вона продовжувала існувати. Ставати союзником хозарів у Володимира не було жодного сенсу. Більше того, йому довелося воювати проти них. По-друге, євреї у сфері торгівлі були очевидними конкурентами варягів, на яких спирався Володимир. По-третє, юдаїзм був релігією торгівців-кочівників. Така релігія реально могла бути у кочових хозарів. Однак навряд чи її сприйняла б верхівка Київської Русі. Адже в житті останньої був сильний землеробський елемент.
Тому юдаїзм так і не став домінуючою релігією в Давній Русі, залишаючись релігією маргінальною та чужою, хоча, втім, не варто применшувати її вплив...
ЗАХІДНОХРИСТИЯНСЬКИЙ ВАРІАНТ «ВИБОРУ ВІРИ»
У легенді про «вибір віри» розглядається як один із можливих варіантів вибір на користь християнства західного (латинського) обряду. У своїй «Промові» філософ зауважує, що чув, ніби до князя Володимира приходили німці, які пропонували свою віру. Він визнає, що їхня віра мало відрізняється від віри «нашої», тобто православної. Відмінності стосуються лише обрядової сторони, а саме того, що німці служать на опрісноках. Це, звісно, трактується як відступ від правил віри.
Відносно толерантно ведуть мову про віру німців посли, які були послані князем Володимиром довідатися, яка віра є найкращою. У богослужінні в німців їх не задовольнило те, що вони не побачили там зовнішньої краси.
Таке ставлення до західних християн загалом відповідало тому стану відносин, які склалися між ними і східними християнами в ІХ—Х стст. Створення західної Священної Римської імперії, яка конкурувала з Візантійською імперією, прискорило дистанціювання західної та східної гілок християнства. У ІХ ст. між ними намічається дедалі більше розходжень, відбуваються серйозні конфлікти. Неможливим стає й проведення спільних вселенських соборів. Але, з іншого боку, до офіційного розриву між церквами тоді ще не дійшло.
Слов’яни в цій ситуації опинився ніби між двома християнськими світами — східним і західним. Не дивно, що вони часто балансували між Константинополем і Римом. Це можна простежити на прикладі діяльності Кирила й Мефодія та княгині Ольги.
Щодо князя Володимира, то якоїсь інформації про те, що він звертався до західних християн, немає. Очевидно, він просто не мав такої потреби. Він мав цілком ефективний засіб впливу на Візантію — військову силу. До того ж, Русь за часів Володимира була мало пов’язана із Західною Європою.
І все ж західні християни прагнули проникнути на Русь. А після того, як у середині ХІ ст. відбувся розкол у християнстві на західну і східну церкву, це проникнення викликало різко негативну реакцію з боку православних — що знайшло своє відображення в «Повісті минулих літ». Там, зокрема, оповідається про те, що коли Володимир хрестився в Корсуні, то священнослужителі дали йому напучення. Саме в цьому напученні маємо різкі випади проти католиків.
Так, наприклад, князеві кажуть: «Не приймай же учення від латинян, бо їхнє учення перекручене. Увійшовши-бо в церкву, вони не поклоняються іконам, а, стоячи, поклониться [кожен], і, поклонившись, напише хреста на землі, і цілує, і стане ногами просто на ньому; так що, лігши, цілує, а вставши — топче. А сього апостоли не заповідали...» Певно, немає потреби доводити, що тут свідомо спотворюються католицькі обряди, аби виставити їх у негативному світлі.
Також там ідеться й про те, що «по сьомім же соборі Петро Гугнивий з іншими, прийшовши в Рим, і престол захопивши, [і] перекрутивши віру, одкинувся од престолу єрусалимського, і олександрійського, і Цесарограда, і антіохійського. І збаламутили вони Італію всю, сіючи учення своє по-різному». Далі, аби скомпрометувати католиків, написано, ніби римляни не дотримуються однієї узгодженої віри, що деякі їхні священики мають по одній жінці, а деякі — до семи. Відповідно, лунає застереження князеві Володимиру: «Остерігайся ж їхнього учення! Прощають же вони гріхи за дар, що є гіршим за все. Бог нехай береже тебе, княже, од сього...»
Сумнівно, що такі різкі антикатолицькі висловлювання могли з’явитися за часів Володимира. Адже тоді християнство формально залишалося єдиним. Радше, то є відображення реалій пізнішої доби, коли християнство розділилося.
Наведені різкі висловлювання свідчать, що на Русі з боку православних існувало розуміння «західнохристиянської загрози». Щоправда, на той час західні впливи тут не були значними.
