Похід в кіно – коротка мандрівка до раю

ІСТОРІЯ ЧЕТВЕРТА

За кілька місяців, у грудні, гряде 125-літній ювілей світового кіно. Кінематограф народився 1895 року, у той день і вечір різдвяних свят, коли брати Огюст і Луї Люм’єри влаштували перший кіносеанс у Парижі, на бульварі Капуцинок, у Гранд-кафе.

ПЕРШІ ПОХОДИ В КІНО БУЛИ НЕБЕЗПЕЧНИМИ...

Так, небезпечними — випадків несподіваних пожеж (кіноплівка була горючою і легко загоралась) траплялось у перше кінодесятиліття чимало. Кінематограф був одним із символів технічного прогресу людства і прогресу узагалі, одначе ж і символом тривог, пов’язаних з новітніми перемінами.

Ну а серед екранних образів тривоги лідирував залізничний потяг і паровоз як його персональне втілення. В історії лишився промовистий епізод з катастрофою потягу під час його прибуття на один із вокзалів Парижа. Його єдиною жертвою стала жінка, Марі-Остен Агіллар,  продавчиня газет у кіоску, що стояв на вокзальному пероні. Поранення отримали працівники паровозної бригади...

Це сталося  22 жовтня 1895 року. Здавалось би, пасажири потягу (їх було 131 особа, у вісьмох пасажирських вагонах, а ще і три поштових), який розігнався на спуску до Західного (нині Монпарнас) вокзалу всупереч інструкції і на швидкості в’їхав на перон, не мали шансів залишитись серед живих. Однак донизу упав, і то «акуратно», лише паровоз, за ним потягнулись  два порожні поштові вагони, усі пасажири залишились цілісінькими. А от бідолашна Марі, що тихенько собі в’язала якусь кофтинку, опинилась під паровозом.

Залишалось два місяці до знаменитого кіносеансу у Гран-кафе на бульварі Капуцинок. Серед коротких фільмів, що склали його програму, не було знаменитої стрічки «Прибуття потягу на станцію Ла-Сьйота» (це прибережне місто) — Люм’єри зняли його десь на початку 1896-го. Кажуть, перші глядачі фільму, дуже налякані, вибігали із залу, побачивши, як на них мчить, із глибини екрану, паровозна громадина...

Фото катастрофи 22 жовтня напевно що бачили Люм’єри — звідтоді ці фотографії узагалі стали суперзнаменитими. Можливо це вплинуло на їхнє рішення зняти те саме «Прибуття потягу». З тих пір залізниця, залізничні колії, потяги стали чи не найуживанішим, чи не найпопулярнішим матеріалом для фото — і кінозйомок, рушієм та учасником багатьох кінематографічних історій.

Ну, а тиха продавчиня Марі на паризькому вокзалі є для мене уособленням першої кіноглядачки. А залізничний вокзал — першим кінотеатром. Бо ж уявіть собі, сидить та Марі у своєму кіоску, в’яже якусь кофтину і спозирає за навколишнім рухом, а власне рухомою картинкою, яка і є, власне, кіно. І в центрі тієї картинки — поїзди, що прибувають і прибувають собі. Та раптом один такий потяг на шаленій і вочевидь не контрольованій швидкості в’їжджає на перон, сходить з колії і змітає газетний кіоск разом з першою кіноглядачкою...

«УЧОРА Я ПОБУВАВ У ЦАРСТВІ ТІНЕЙ...»

За якихось півроку потому інший кіноглядач, знаменитий тоді письменник Максим Горький, побував на кіносеансі, влаштованим посеред Нижегородської ярмарки. Сеанс тоді складався з кількох десятків коротких, до однієї хвилини фільмів (кожен з них являв собою зйомку якоїсь події з однієї статичної точки).  Одним із побачених фільмів був уже згадуваний «Прибуття потягу на вокзал Ла-Сьйота».

«Учора я побував в царстві тіней, — так описував свої враження Горький. — І раптом щось клацає, все зникає і на екрані з’являється залізничний потяг. Він мчиться стрілою просто на вас — бережіться! Здається, що ось-ось він ринеться в пітьму, у якій ви сидите, і перетворить вас у рваний мішок шкіри, повний зім’ятого м’яса і роздроблених кісток, і зруйнує, перетворить на уламки й пил і цю споруду, де так багато вина, жінок, музики й пороку».

Письменник, на відміну від парижанки Марі, лишився живим і неушкодженим, одначе ж відчуття жаху од внутрікадрового руху було надзвичайно сильним. Аж ніяк не випадковим є те, що режисер Мартін Скорсезе у своєму фільмі «Х’юго / Hugo» (2011), на наших теренах відомого ще під назвою «Хранитель часу», локалізує основні події стрічки, що відтворює перші кроки кінематографа,  саме на вокзалі.

Там, на вокзалі, власне, й живе герой картини, підліток Х’юго, якому вдається — немов вправному археологу — викликати духів початку кіно, насамперед Жоржа Мельєса, що започаткував другу кінематографічну гілку. Першу народили Люм’єри, її сутність у показі життя таким, яким воно у всій своїй фотографічній реальності і повноті. А от на другій гілці, Мельєсівській, розміщується кіно фантазійне, кіно мрій, без яких не може прожити жодна тобі людина. «давайте помріємо разом зі мною!» — вигукує Мельєс (Бен Кінгслі) у фільмі Скорсезе.

Одначе ж є й інша символіка — люм’єрівське «Прибуття потягу...» уперше, на початку 1896 року, показали в кінотеатрі, найменням якого було «Едем», себто Рай. Кінотеатр, який тоді ще так і не називали, належав товаришеві батька Люм’єрів Раулю Галло...

Отже, Кінопотяг прибув до Едему, до райського первісного саду, де, як надто відомо всім, перебували правічні Адам і Єва. Значення слова Едем потрактовується ще і як «насолода». Словом, усі знаки і символи  зібрались докупи.

Кінотеатр «Едем» проіснував рівно сто років, у 1995-му його закрили. Щоби відкрити через вісімнадцять літ, у 2013-му. Кінематографічний Рай неубієнний, потяги мають прибувати до нього за власним кінематографічним графіком.

БЕЗ ГАЛЬМ

З тих пір поїзди заселяють екранний часо-простір з дивовижною інтенсивністю. Власне це один із засобів олюднення технічного монстра. У першу чергу це стосується паровоза.

Моє власне дитинство — це так само вокзал, неповторний запах шпал, навіть вокзальний буфет. Бабуся брала нас із братом за руки і вела на той вокзал. В буфеті купувались «подушечки» — карамельки з повидловою начинкою і ми, жуючи ті «подушечки», прогулювались пероном, в очікуванні прибуття потягу. Про Люм’єрів тоді я не чув ще нічого, одначе ж двигтіння земної тверді, сукупно з вильотом пару і гудком, справляли незабутнє враження — до перону прибувала не машина, а якесь міфічне живе створіння.

Через роки я побачив подібну картинку у фільмі «З нудьги / Скуки ради» (1968) українського режисера Артура Войтецького. За оповіданням Максима Горького, того давнього описувача жаху, який спіткав його під час кіносеансу.

Посеред степу залізнична станція, через яку проїздить за добу аж один потяг. Відтак його прибуття є чи не єдиною розрадою, а відтак і розвагою невеликого гурту людей, що тут живуть і працюють. Це вже обряд — зустрічі потягу, який тихо вповзає у вокзальний мікрокосмос, привозячи ауру далекого, незвіданого, багато в чому фантазійного життя.  Жодного зовнішнього носія страху вже тут не спостережено, усе змікшувалось до глядацького споглядання за чужим життям. Жах тут в іншому — у самому собі, в душах от сих спостерігачів життя з однієї статично-мертвотної точки.

А у 1920-ті потяг усе ще сприймався в контексті вселенських  історичних катастроф. Пригадаймо фільм «Арсенал» (1929) Олександра Довженка, знаменитий епізод залізничної катастрофи. Поїзд з солдатами доїжджає до передмістя Києва, Пост-Волинського, і зупиняється: машиніст відмовляється їхати далі — уклін, а гальма зіпсуті. Потому поїзд усе ж рушає, на свою погибіль. Хоча солдати  ні про що не підозрюють. Тиргикає солдатська гармошка. Миготять мимо хати й дерева, поля й переліски. Додому, швидше додому!

А біля паровозного керма сперечаються: як здійснити гальмування без гальм? Та ніяк. Грає та сама гармошка в руках якогось типа анархічної подоби: в кудлатій шапці, насупленого... Грають інші у карти... Гра на краю, на межі. Сонамбули, не відають, що творять. Одначе поволі доходить до свідомості, і  перші солдатики летять під укіс з вагонів — рятуються од неминучої смерті. Виразні ракурси, зняті камерою Данила Демуцького.

І все — потяг зліплюється в одну потворну залізячину, в котрій змоловся не один солдат, який подумки вже був удома. Як у страшному сні  падає гармошка згори, тяжко зітхнувши наостанок: гру закінчено. Конвульсія чиєїсь вже мертвої руки — в риму з фронтовим епізодом. Загинули всі. Крім одного. З-під уламків піднімається головний герой стрічки Тиміш Стоян, цілий-цілісінький. Подивився на все те, і повідомив нам, глядачам: «Буду машиністом»... Себто поведу історичний потяг сам. На те ж він і більшовик — більше може, аніж хтось там пересічно-убогий.

Залізнична катастрофа є наслідком завороженості персонажів, що рухаються назустріч невідворотній смерті. Цей сомнамбулічний стан добре вловлювався Довженком (не без впливу німецького експресіонізму, який виткав особливі мистецькі сіті задля подібних уловів). Власне, катастрофа поїзда є знаком пробудження. Прагнення перейти у новий стан, досі неусвідомлене, набуває нових рис: у постаті Тимоша. Затим, у наступному Довженковому фільмі, «Земля», буде ще один в»їзд героя в населений пункт — цього разу на тракторі. Ще один інструмент підкорювання часу і простору.

БРАТ... НЕ МЕНШИЙ, АЛЕ Й НЕ БІЛЬШИЙ

З історичним матеріалом працює і знаменитий комічний актор Бастер Кітон у своєму фільмі «Генерал» (або «Паровоз «Генерал», 1926, режисери Бастер Кітон, Клайд Брукман). Комік грає роль залізничника Джонні, він, як і Довженкові герої, опиняється в епіцентрі громадянської війни, тільки у США. В армію його не беруть, наказують працювати й далі машиністом. От тільки кохана дівчина Анабель вирішує, що Джонні є боягузом й відтак «косить» від військової служби.

Аж тут у парубка з’являється можливість довести, що все не так. Армійці військ Півночі викрадають потяг і Джонні на своєму паровозі на ймення «Генерал» кидається навздогін. Карколомні і дуже смішні пригоди спіткають хлопця, який лишається незворушним і непорушним в самому епіцентрі всеамериканського роздраю.

По ходу дій Джонні  викрадає Анабель, що втрапила у полон. Маленька людина перемагає великих потужних персонажів і великі й потужні закономірності історичного поступу. За допомогою паровозу, який по суті справи олюднюється і стає таким собі машинним братом. Сьогодні такий фільм назвали б «патріотичною комедією».

Електровозам, що прийшли на зміну парозним машинам, пощастило в кіно трохи менше. То вже інша епоха, інші символи і сюжетні ходи. А паровози продовжують рухатись екранами усього світу — в старому кіно, новому кіно. Вмикаю екран, «Бумбараш» (1971) Миколи Рашеєва. Паровоз знову тягне вагони із солдатиками Першої світової, один із них наспівує центральний фільмовий мотив: «Наплявать, наплявать, надоело воевать...».

Та ніц, ще повоюємо.