Полегшити дорогу з пекла

Факт, з яким ми практично змирились, але від того він не стає менш ганебним — в міжнародних документах Україну ідентифіковано як країну, що є постачальницею жінок до країн Західної Європи, Азії та Америки. Причому проблему торгівлі людьми фахівці визнають такою, що становить загрозу національній безпеці нашої країни. Однак правоохоронці, які ведуть боротьбу із злочинами в цій сфері, визнають, що без активної участі небайдужих громадян сталого ефекту не досягнути.

На Житомирщині з 2000 року діє громадська організація «Жіночий інформаційно-консультативний центр», і за підсумками минулого року вона нагороджена Міжнародною організацією з міграції (МОМ) спеціальною відзнакою «За особливі заслуги у протидії торгівлі людьми в Україні» як найкраща недержавна структура в цій сфері. Її штаб-квартира і службові приміщення облаштовані в колишньому дитячому садочку в селищі Озерне, неподалік Житомира. Там ми і зустрілися з президентом центру Іриною Бабенко. Через нашу організацію, розповіла вона «Дню», за ці роки пройшло 130 потерпілих людей, які отримали допомогу. Успішно діє реінтеграційний центр «Євгенія», створений у 2005 році як спільний проект МОМ і названого центру, де 30 людей за допомогою певних психологічних і навчальних програм вже повернули у суспільство. Не без гордості вона представила безпосередньо РЦ «Євгенія», який розташований на другому поверсі та призначений для одночасного перебування 8 осіб — це чотири спальні кімнати, простора вітальня з телевізором, кухня, душова, гігієнічні кімнати. Всі (за рахунок закордонних благодійних організацій) гарно відремонтовані й умебльовані. Крім того, в цьому ж будинку є навчальні класи, тренажерний зал, інші спеціальні приміщення.

Ті, хто потребує допомоги, зі слів пані Бабенко, потрапляє в поле зору працівників центру через МОМ, українські правоохоронні та інші державні органи чи звертаються самі на «гарячу» телефонну лінію або через своїх знайомих. Найбільшу частину серед них (в різні періоди це 70—90%) склали ті, які потрапили в сексуальне рабство, тобто їх примушували займатися проституцією, і в основному це молоді жінки. Зараз спостерігається така тенденція: майбутніх жертв шукають в маленьких містечках, зазвичай вибирають неосвічених, необізнаних в житті, й таких, що перебувають у скрутних матеріальних умовах. Але останніми місяцями до центру потрапляли чоловіки, які потерпіли від работоргівлі й економічної експлуатації, в основному в Росії, а ще в Чехії. Було і 8 дітей, яких вивезли разом з мамами і використовували для жебрацтва у Польщі. Матерів завербували нібито для хатньої роботи, але потім саме діти стали знаряддям для шантажу — одну дитину, якій було лише 3 роки, тримали закритою, і мамі тільки тоді дозволяли її погодувати, коли вона приносила нажебрачені разом із старшою дитиною гроші. Іншу жінку, яка поїхала до Росії доглядати за інвалідом, примусили жебрачити разом із її підопічним. А одна дівчина-інвалід не захотіла до Будинку для людей похилого віку і намагалась на свою пенсію з кимось разом пожити. Та потрапила в небезпечні руки, в неї викрали інвалідні документи, продали циганам, щоб вона жебрачила. І їй майже рік шукали по всіх інстанціях відповідні документи, тепер відновили право на пенсію і дотацію. Вона закінчила курси комп’ютерної грамотності, секретарської справи, але, будучи інвалідом 1-ї групи, не має права працювати, отже, допомагає своїми вміннями у центрі.

Підопічним центру ніколи не нагадують про їхнє минуле, щоб не травмувати спогадами. Завдання інше: дати їм майбутнє — допомогти вилікуватися, набути професійних навичок, спрямувати на входження до суспільства. Потім вони самі починають вірити, що це було не з ними.

Методика реінтеграції (простіше кажучи, повернення до суспільства) така — на кілька перших місяців виділяється фінансова допомога у 100 доларів США на людину в місяць на особисті потреби (харчування, гігієнічні засоби). Паралельно проводяться консультації й виявлення потреб потерпілих людей, складається індивідуальний план, де позначаються питання відновлення фізичного і психічного здоров’я, професійного розвитку і взагалі розвитку як особистості — власних цінностей, якостей, бачення майбутнього життя. Тоді надаються додаткові кошти, і центр веде соціальний супровід такої людини. Програми реінтеграції тривають від одного місяця до року. Оптимальний період — 6 місяців. Крім того, проводиться професійне навчання, яке оплачується Міжнародною організацією з міграції або нашими центрами зайнятості. Найважчий момент в реінтеграції — працевлаштування, тому що люди, які пройшли через пекло рабства, можуть не відповідати умовам ринку праці. Зокрема, було вісім дівчат, які не мали свідоцтв про закінчення повної середньої школи, отже, у центрі вони займались з вчителями і екстерном складали іспити. Але є й інші приклади — одна молода дівчина виявила неабиякі здібності дизайнера одягу, зараз їй допомагають пройти курс необхідного навчання, хоча вона вже шиє на замовлення.

Всього у центрі п’ять штатних посад разом з керівником. Фінансування отримується майже виключно з різних міжнародних благодійних фондів. Пані Ірина вважає, що центри, де жінки, які потерпіли від торгівлі людьми чи насильства у сім’ї, можуть знайти на деякий час притулок і допомогу, насамперед в отриманні пристойних життєвих перспектив, мають бути. Але, на її думку, вони повинні фінансуватися державою, тому що громадським організаціям охопити весь необхідний обсяг роботи не по силах. Відповідні нормативні документи вже є, зокрема, про ліцензування соціальних послуг і залучення для їх надання громадських організацій, насамперед на конкурсній основі. Питання в іншому — щоб ці конкурси проводились чесно. У Міністерстві в справах сім’ї, молоді та спорту розробляють також певні підходи з розрахунком на поєднання бюджетних можливостей із спонсорською допомогою. А щоб громадські організації могли заробляти гроші, переконана президент центру, наша влада повинна створювати умови для розвитку на їхній базі соціальних підприємств.