Повернення в Гречинці через... Лондон

Пан Кристофер з Лондона розворушив сонні Гречинці. «Він сказав про свої наміри на сході громадян села: відтворити родовий маєток і зробити якийсь бізнес. Пообіцяв, що невдовзі повернеться з пропозиціями», — розповідає сільський голова Володимир Попович. Він і сам перебуває в полоні вражень від зустрічі з 58-річним Кристофером, онуком Людомира Мерзвінського по лінії своєї матусі Марії, який мав землі у Гречинцях і сусідніх Чехах і Сьомаках. У 1918-му Людомир Мерзвінський був змушений залишити все і виїхати з сім’єю до Варшави. Наймолодшій у сім’ї Марії Мерзвінській (у заміжжі — Калінській) тоді було два роки. Росла-підростала разом iз найстаршим братом Стефаном, сестрами Ганною та Цецилією...

На краю Гречинець, де старі верби над ставком, — довжелезна зруйнована будівля. Ні вікон, ні дверей. На підлозі — штукатурка, розбита цегла. Місцями розібрані стіни. Поламані сходи. Дубові балки на горищі.

— Бачите, сокирою тесані, час їх не бере, — говорить про балки сільський голова Володимир Попович. — Подекуди будівлю підмурували — коли ще тут були клуб, бібліотека й комора. Ця, новіша, цегла розсипалася на порох, а та, давня, з якої змуровано, — міцна, як камінь. Вогнетривка. Вміли колись і будівельний матеріал виробляти, і будувати — ще у XVIII столітті.

Сільський голова не заважав онукові Людомира Мерзвінського ходити по місцях, де набував статків його рід. Поживою ж для тих роздумів було почуте від наймолодшої доньки Людомира Мерзвінського — рідної матусі, а також дядьків, тіток: дорогі картини, килими на стінах, порцеляна на столі, дубові меблі... Пани запрошували музик — слухали віолончель і скрипку. Зустрічали гостей, самі відправлялися каретою в гості до сусідів. Либонь, переживали й драматичні моменти — в краях ходив із своєю селянською ватагою Устим Кармелюк.

Навпроти будинку — льох, де зберігалися харчі до панського столу. Уже нічого не залишилося від стайні. Здичавів сад. «Он там, де гребля, бовваніють руїни водяного млина. Це вже в нові часи рознесли й підпалили об’єкт. Пам’ятаю, що на жорнах можна було прочитати — Катеринослав, 1827 рік... До речі, старожили розповідають, що тоді від Гречинець до села Сьомаки був підземний переїзд», — розповідає сільський голова Володимир Попович.

На ділянку, на яку Кристофер складає свій план, є поки що незапитані паї. Пана ж цікавить родовий будинок і прилегла до нього територія, де садок: має намір вирощувати полуниці, суниці, смородину, городину... Йому потрібна довготермінова оренда — така, щоб років із 50 міг спокійно займатися виробництвом. Говорив, що звернеться до інституту, візьмуть для лабораторних аналізів проби грунтів. Наразі землі облогували...

— Він вирішив подивитись, як поставляться люди до нього самого й до його намірів. Одні — за, інші проти, — уточнює сільський голова. — А панський будинок — на балансі органу місцевого самоврядування. Його вартість — 126 тисяч гривень... Як будинок має й далі руйнуватися, то хай ліпше Кристофер його візьме. У селі знайдеться об’єкт, в який виручку спрямуємо. Хай відбудує за фотографіями, якщо збереглися десь в архівах. Може, це навіть і пам’ятка архітектури...

Що ж до пам’яті села, то вона сповнена суперечностей, затьмарена роками і класовим походженням тих, хто її зберігає. Переступаю поріг похиленої хатини. Образи на покуті. Долівка, велика піч, лавка, стіл, мисник. «На балці є дата. Засвітіть «лампочку Ілліча» і подивіться, якщо не вірите. 1858 рік!.. Ага, ще тоді ця хата поставлена», — врочисто мовить 84-річна Федора Коломієць.

— Я не пам’ятаю, а наші то розказували, що недобрий був пан. Говорили, що як гуси до ставка полетять, то вже не повернуться. Поки зайдеш, аби вигнати, то він уже всіх гусей перестріляв. У нього були такі, що перестріляють на воді. Брат його рідний програв у карти маєток у Сьомаках. З цієї причини йому щось із головою зробилося. І цей брат був біля пана Людомира Мерзвінського за лакея, — згадує Федора Коломієць колись почуте.

Чи правда то була? Хто ж знає... Одначе тут-таки Федора не уникає протиріч:

— Розповідали, що й добрий був. Він знав, хто бідує. Бувало, каже до тієї, яка бідує: йди до комори, набери паші чи чогось іншого у хустку. Ні, не дуже скупий був... Тато наші мали чотири десятини поля. А сім’я велика — вісім душ, і коли вже у коморі нічого не було, то тато йшли до пана. Давав, що тато просили. Потім, говорив, відпрацюєте. Наші і на буряки ходили, і жати у жнива...

Літня Федора Коломієць уже давно думає про вічне: «Я ж стара, скоро вмирати буду». То й не бажає брати гріх на свою душу: «В Мерзвінського землі було багато — Грабівщина, Сьомаківщина, Булаївщина (урочища. — М. В. ), сад. У кріпачках були нашої мами баба. Хотиною звали, а дід — Панас. Ото баба Хотина розповідали мамі, що пані дає прясти, то вимагали, щоб тоненько напряли на полотно. Щоб через наперсток просунулося. Ні, не нитка, а полотно... А як зайшла сюди та влада, то втік пан. Чи його нагнали?.. Хто мав своє поле, то йому байдуже. А той, хто не мав свого поля, не хотів пана... Брали все — вози, карети, коні, худобу, меблі, картини, посуд... Тато наші у тому участі не взяли, не бігли грабувати маєток. Говорили, що коли пан повернеться, то бити буде... Потім уже колгосп усе забрав...».

І продовжує невтомні пошуки істини:

— Авжеж, що пан добрий був. За нього не було так, як за тих... Хто не йшов у колгосп, то геть усе забирали. Навіть із стаканчика висипали все. Ганялися за нами. Вивозили зерно десь туди, у Деражню. Воно там пропадало, а люди вмирали з голоду. Це я добре пам’ятаю. Тоді ходила у комнезамах одна: вона мала четверо дітей без батька. Нагуляла...

— Згадував Кристофер, що йому матуся розповідала: пан Людомир Мерзвінський, її батько, помер у Варшаві у жахливих злиднях, — мовить сільський голова Володимир Попович.

Весь час доймала Людомира туга за минулим. Звісно ж, у Гречинцях йому велося ліпше, ніж у Варшаві. Одначе з якого ж то дива потрібні глухі Гречинці його онукові — панові Кристоферу з Лондона? Він приїхав удруге до цього села. «А вперше до нашого села пан Кристофер прибув разом із своєю матусею Марією 1993 року», — згадав Володимир Попович.

Пані Марія розповідала, що бажання побувати у місцях, де народилася, ніколи не залишало її. Аж тоді, коли впала залізна завіса, трапилася така добра нагода. Випадково у Лондоні познайомилася з молодою жінкою на ім’я Наташа, яка разом із своїм чоловіком приїхала до Лондона на роботу за контрактом. Виявилося, що ця молода жінка — з Гречинець! То й відправилася Марія разом із сином у далеку омріяну дорогу. Зупинилися у батьків Наташі — подружжя Карачунів.

Розповідала панова дочка про те, як складалося її життя: у 1934 році стали на рушничок Марія Мерзвінська і Норберт Калінський, який служив у міністерстві зв’язку Польщі. Коли почалася Друга світова війна, їхній дочці Терезі було чотири роки. Окупанти розлучили сім’ю: мати з донькою опинилися у Заксенхаузені, а Норберт — в іншому концтаборі. Їм судилося вижити. Тоді ж, коли американці звільнили в’язнів, брат Норберта служив у польському війську, яке на той час дислокувалося в Італії. Він і покликав сім’ю до тієї країни. А вже 1946 року Калінські переїхали до Лондона...

— Прощаючись, пані Марія говорила про свої враження: не серед чужих побувала. А Кристофер повертався до Лондона із документальним фільмом про Гречинці. На 40 хвилин. У кадрах, розповідав, — люди, природа, й те, що залишилося від маєтку його діда Людомира... Він же свого часу на телебаченні працював... Я собі так гадаю, що виконає свій задум — облаштує справи у нашому селі, — складає оптимістичні прогнози Володимир Попович.