Правда патріота

Олена Степова нещодавно приїхала до столиці з Свердловська Луганської області. Я скажу прямо: вона — жінка-герой. І на такі слова є свої причини. А чому, то читач дізнається із бесіди нижче. Моє спілкування з Оленою ці півроку було віртуальним, і так сталося, що безпосередньо зустрілися ми в Києві, згадуючи про те, що, можливо, варто було б забути назавжди. Олена багато чого зробила для України і для Донбасу, особливо для його жителів, і, незважаючи на те, що прийнято сприймати Донбас як регіон із проросійськими настроями і «совковою» ментальністю, вона знаходила з ними спільну мову. По всьому видно, що це та якість, яку називають людяністю й якої зараз вкрай не вистачає українцям на своїй землі. Адже перша зброя Кремля — це наш розбрат усередині країни. Маю надію, що декому це інтерв’ю дасть відповіді на певні питання, зокрема щодо причин того, що трапилось на Донбасі.

6 грудня 2014 о 14.00 в Музеї української ікони «Духовні скарби України» Олена Степова запрошує на зустріч і презентацію своєї книжки «Все будет Украина, или Степные истории из зоны АТО». «Приміщення на 350 людей, — говорить Олена. — Вхід безкоштовний. Буде книжка. Приносьте листи людям Донбасу! Листи дітям Донбасу! Стареньким! Я обіцяла привезти! Вони чекають!»

***

— Олено, як тобі відчуття після проведеного часу в глибині зони АТО?

— Я ще сама толком не розібралася в тому, що відбувається. Адже я в Києві рідко буваю. Я живу тут у селі, а в селі тихо. Великі міста — це не моє. Я приїхала до Харкова, йшла вулицею з дівчатами, дивлюся на годинник — шоста година. У мене паніка — час комендантської години, а ми на вулиці. Ось така неадекватна реакція. Тиша дуже незвичайна. Пташки співають. І раптом дитина прибігає в захваті: «Мамо, нарешті! Стріляють!» Виявляється, мисливець вистрелив у лісі.

— Це вже потреба в адреналіні.

— Так, тихо тут якось. Звичайно, реакція на все змінилася після всіх цих подій. Узяти ту саму реакцію на військових. Я не помічаю, а довкола мені говорять, що у мене одразу ж змінюється погляд і стає жорстким, як сканер. Ну, правильно, мені треба за секунду визначити рід військ, до якої банди він належить. І тут, коли я бачу наших військових, мозок все одно фільтрує автоматично, сприймає підозріло. Визначити: куди йде, небезпеку і можливу концентрацію військ у місті.

— Як ти думаєш, що допомогло там вижити?

— Уміння балансувати. У цьому допоміг мій чоловік, тому що у мене від початку була реакція жіноча. А у нього — без паніки, жорсткий, холодний розрахунок. Зараз же мені тут складно адаптуватися, тому що тут усі розслаблені. Музика грає, гуляють спокійно, а у мене постійне напруження. Залишилась потреба до сканування людей — постійна обробка інформації: хто, навіщо, чому, на чиєму боці. Все це ще не зникло, все це ще всередині. Це — як відчуття голоду. Якщо ти відчув, що таке голод, то страх його тебе переслідуватиме завжди.

— Можливо, в нашій ситуації це й корисно. Тобі не здається, що столиця надто розслабилась?

— Так. Тут немає відчуття війни. Навіть у Харкові. Перша літня жінка, яку ми зустріли в метро, побачивши нас, визнала в нас переселенців і давай голосити, які ми бідолашні і яка проклята Україна, що розпочала війну. Нічого собі до Харкова потрапили! Перший зустрічний — «вата». Дуже дивно все це. Буває, зустрічаємося тут із людьми, яких раніше ніколи живцем не бачила, а знаєш їх лише за певним типом повідомлень, якими ми спілкувалися майже півроку. Довкола «МакДональдс», дарують дітям кульки, а ти розумієш, що ти з цими людьми зараз пригадуєш про «двохсоті», БМП, БТР, «Гради», про дуже страшні речі. Згадуєш про те, як стояли поряд із тобою «Іскандери», і ти фотографувався на їхньому тлі. Виходить, що ти розмовляєш із ними про війну, як про буденну річ, яка тебе особливо не хвилює.

— Як діти пережили всю цю історію?

— Діти звикли, що мама у них революціонер. Вони взагалі звикли багато до чого. Це не перші для них революції, не вперше, коли вони бігли з дому, коли виховувалися в режимі конспірації: не підходити, не спілкуватися, паролі, явки. Моя сім’я дуже багато пережила до цього. Ми перейшли в цю війну з іншої війни.

— Уточни, про яку війну ти говориш?

— Тієї війни Україна не бачила і багато в чому не знала. Є війна, яка розпочалася на Донбасі з приходу російських військ, сепаратизму, так званого ополчення. А була війна, коли Партія регіонів і місцева влада переслідували інакодумців. За спроби попорпатися в бюджеті, куди діваються 15 мільйонів, які прийшли з державного бюджету, здійснити ревізію бюджету міста. Запитати, як виконуватимуться загальнодержавні програми на місцевому рівні. Я займалася такою діяльністю, що для мене ця війна стала етапом іншої війни. Просто на тій війні не стріляли, але мене вивозили в багажнику. Терор був, але без автоматів. Це було за Януковича. Я займалась громадською роботою, і коли я поставила запитання щодо дуже великих коштів, отриманих і розбазарених у місті місцевою владою, то почалися проблеми. Я піднімала питання вкладення Ахметовим у місто коштів, питання концесійних договорів, екологічні програми. Але на певному етапі, коли міська влада була впіймана за руку на крадіжці бюджетних грошей, коли компанії ДТЕК були змушені витрачати величезні кошти на латання дірок. Ми жили війною, небезпекою. Погрожували мені, погрожували дітям. Мене постійно переховували, тому до мене в дім постійно вдиралися якісь найняті люди.

— Це запитання видасться дивним, але коли для тебе було більше небезпеки — тоді чи зараз?

— Чесно — не знаю. Тоді ми воювали зі структурами. Мене допитувало СБУ, допитувала прокуратура. На мене намагалися завести кримінальні справи. Я сиділа на допитах по 12 годин, і я, не витримавши, сказала їм, що зараз наберу номер, і сюди приїдуть журналісти. Тоді це була влада, а зараз це бандити з автоматами. Але ти знаєш, коли тебе пресує влада, люди в погонах, то ти беззахисний абсолютно, і тебе може врятувати лише одне — публічність. Вони цього бояться. З людьми з автоматами інакше. І тут важливий розподіл: люди з автоматами місцеві і приїжджі. Коли ти стоїш перед своїми людьми, яких ти захищала все життя, ти заради них старалася, допомагала добиватися пенсій, знаєш їхні сім’ї, їхні хвороби. Ти разом із ними жила в цьому місті, вболівала за це місто, і ось стоїш зараз перед ними, а вони з автоматами, тому що зайняли іншу позицію, і все-таки в цій позиції є бажання зробити місто кращим. Так, вони помиляються, вони зайняли проросійську позицію, але вони розмовляють із тобою про те, що колись вони доб’ються свого, зроблять місто чистим, без олігархів. Така каша з нав’язаних символів і особистого сприйняття міста. Їх не боїшся. При цьому я з ними виходила на конфлікт, я з ними сперечалася, і ми навіть знаходили точки дотику. А ось прийшлі з Росії — військові і козаки, їх я боялася. Їх бояться всі, навіть самі місцеві ополченці. Цим прийшлим все одно, кого вбивати.

— А кого зараз більше?

— Із кінця липня ситуація змінилась кардинально. Зараз приїжджих набагато більше. З наших залишилися тільки «зеки», яких випущено за амністією, і ті, хто піднявся не за позицію, не за ідею, а залишились в ополченні з метою наживи. Перша хвиля ополчення, скажімо так, яка мала позицію, їх або не залишилося в живих, або вони пішли в партизани і воюють проти прийшлих «російських гостей». Хто із кинутих у м’ясорубку вижив, вони зараз виступають найзавзятішими борцями проти козаків, проти цієї шушари, яка прийшла на їхню землю. Вони зрозуміли, що їм підмінили поняття, за які вони воювали. Спочатку всі ці протести виглядали наївно. Ходили регіонально-комуністичні бабусі і завивали про «Русский мир» і про те, що Путін нас врятує. Скликались навіть мітинги. Все це мало приваблювало людей, тому що такі мітинги не були конструктивними. На насущні запитання ніхто не міг відповісти. Тоді почалось наступне, і я думаю, що тут працювали дуже хороші психологи. Місто реально не розхитувалось. Ну, не було в місті високого проросійського настрою. І ось на підприємствах почали збиратися мітинги, і директор шахти спересердя розповідає: «Хлопці, ви для мене герої! Слава шахтарській праці! Всім — по грамоті. Оплески! Приставити до нагород! Видати премії! Я для вас купив порося і два ящики горілки! Люблю всіх! Але є така біда, хлопці. Подивіться, що діється в Києві — майдан, хунта, до влади рвуться бандити. Ми, звичайно, розуміємо, що там і люди, які не можуть знайти роботу. Вони там на западенщині жебраки, босі, а ми багаті, сильні. Але ж вони що хочуть?! Вони хочуть забрати у нас шахти! Робочі місця! Вони хочуть прийти до нас сюди. Вони хочуть закрити наші шахти. Коломойський створює бригади для того, щоб вони сюди йшли і вбивали, захоплювали підприємства. Хлопці, мені вас шкода, я ж душею горю за цю шахту! Ех! Але є один вихід. Який? Давайте створимо загони самооборони. Ми готові за це заплатити. Треба охороняти підприємство». Так було створено перші загони самооборони шахт. Їх було створено на місцевих проблемах, на бажанні захистити свою землю від уявних «бандерівців». «Хлопці» виходили зі зміни і йшли на ці блокпости, охороняли місто від якогось «Правого сектору», який так і не зміг доїхати. І потім на тлі цього з’явилися вкидання проросійських течій. Ось приклад. Крутили вони місто, розхитували — не виходило. І тоді сталась історія з пам’ятником Леніну, який нібито хочуть замінувати заїжджі «правосєки». Всі поїхали рятувати пам’ятник Леніну і знайшли там якусь масу людей, одягнених у камуфляж, які пили в центрі міста горілку і, даруйте, справляли нужду на цей пам’ятник. У нас ніколи ніхто такого не робив. Шахтарі, звісно, народ теж питущий, але не до такої ж міри. Тому ці приїжджі були сильно биті. Причому всім, що траплялося під руки. У камуфляжі, п’яні, поглумилися над Леніним — точний образ «правосєка», який нав’язували. Отож їх вигнали з міста. Шахтарі святкували перемогу. Вони перемогли «правосєків»! Як потім виявилось, це були козаки. Вони виїхали в Ровеньки, там осіли. Через пару тижнів до нас приїхали вже тверезі козаки виступати на мітинг і говорять: «Ми ваші захисники, ми приїхали захищати ваш пам’ятник Леніну, який хотіли замінувати «правосєки». А ваші «правосєки» нас побили!». Стоять «правосєки» і скаржаться «правосєкам» на те, як їх били «правосєки».

— Трагікомедія.

— Потім усе це нагніталося. Дуже багато чого робилося міськими ЗМІ, Луганською обласною телекомпанією... «У зв’язку з мільярдними боргами України уряд вирішив скасувати пенсії і соціальні виплати», — такі посилання подавалися через газети. Що стосується офіційної інформації, то вона публікувалася дуже дрібним шрифтом: «У Києві голод, уряд продав усе зерно за кордон, уряд розробляє програму вилучення органів у людей без їхньої згоди». Уявляєте заголовки? Факти перекручувалися, насаджувалися, вгвинчувалися. А що таке маленьке шахтарське селище? Це якщо зараз у Києві вийде подібна стаття, то може статися всяке. Нам же таку інформацію надавали упродовж усього Майдану. За це нікого не карали, ніхто не проводив перевірки, тому що у нас свобода слова. «На Майдані наколоте п’яне бидло, яке ґвалтує і вбиває. Половину Києва спалили покришками. Навіщо нам цей Майдан?» Тобто «регіонали» відпрацьовували свою програму на повну. В результаті нерозуміння Майдану у мене були дуже яскраві сутички з представникам ополчення, в результаті яких мені вдалося вийти з честю і живою з однієї причини: коли ми починали сперечатися, ми всі доходили до того, що місто має розвиватися, в місті не повинно бути корупції. Місцева влада корумпована, ДТЕК час гнати поганою мітлою, Ахметов — злодій, тобто у результаті говорили про одне й те саме. Єдине я говорила, що саме за це і стояв Майдан, а вони говорили, що Майдан стояв за те, щоб відібрати у нас шахти. Дуже важко було ламати стереотипи, ламати мислення. «То що, — говорили ополченці, — вони там теж стояли проти олігархів?» Проти мене були газетні аргументи. Броня з телевізійних навіювань. Проте, коли згадували про Януковича, коли розбирали детально його дії, зокрема й щодо шахтарів, про те, як вони були ним невдоволені, люди починали чесати потилиці і розуміти. Тож виходить, ми з ними воюємо за одне? То навіщо ж вони в нас стріляють? Каша! Каша в головах! Хлопці, а навіщо ви в них стріляєте? Тому що вони на нас напали! Хто на вас нападав? Хто захопив СБУ? Хто привіз зброю на хурі? Ну, як хто? Росіяни нам допомагали! Вони нам дали зброю! У головах хаос. Хворобливий хаос. І ось зараз мені телефонував шахтар, який говорить, що раніше бригада у нього була 50 на 50: хто — за Росію, хто — за Україну. Зараз, говорить він, до тих, хто був за Україну, додалося ще 30%. І ти знаєш, говорять, що якщо «укри», «нацики» увійдуть, то ми знаємо, де ополченські схрони, і перейдемо на бік наших «укрів». Ми їх швидко розіб’ємо. Ось так. Це говорить шахтар. Мене ще порадував Антрацит, де ополченці перестріляли козаків. Я знаю, що саме ополченці зараз передають дуже багато інформації про розташування козачих військ, про схрони зі зброєю. Ці схрони переховуються і вже передаються партизанським загонам. Зростає дуже сильний протестний рух. Але при цьому у людей залишається каша в голові. Деколи це просто жахливо спостерігати, коли людина говорить, що не розуміє, чому з ними воює Україна. Фраза «Ми просто хотіли, щоб ЛНР було у складі України» — каша! У людей немає інформаційної підтримки з України. Цілими днями вони чують «Раша-ТВ». Місто розбите на жорсткі клани. Немає єдності. За цей час нас страшенно налякали, ми боїмося сказати одне одному слово підтримки.

— Який стан справ з освітою у Свердловську?

— 1 вересня деякі вчителі прийшли у вишиванках. Це хіба сепаратисти? Так, їх директор пресонув, вони розрахувалися й пішли. Але у вересні вони працювали не за ЛНР, а для дітей. Коли моя дочка приходила до школи, до неї зверталися не інакше як «привіт, нацик», «привіт, бандитка», «привіт, укропка». Дитина відповідала: «Привіт, новороси». Вчителі тоді зверталися до дітей, що у нас немає «бандерівців» і «укропів» — є люди. Вчителі знижували градус напруги серед дітей. Коли вчителі розрахувалися, то моя дитина перестала ходити до школи. Директор якось сказав їй: «Мати твоя нацистка і з тебе нацистку виховала». Дитина відповідала: «Я не нацистка, я націоналістка. Слава Україні!». Отримувала двійку і приходила додому сяюча.

— У цій війні ми щось здобули?

— Багато хто зрозумів, що у них є Батьківщина. До цього для багатьох їхньою Батьківщиною була квартира. Для декого — Радянських Союз.

— Є популярна фраза: «Самі винні». Чи винен Донбас у цій біді?

— У чому винна моя кума, яка виховує дитину без чоловіка? У чому винен мій кум, який їхав під обстрілом на шахту воду викачувати, тому що шахту затопило? Для них шахта — це сім’я, це Батьківщина. Вони на пенсії, а все одно поїхали шахту рятувати. При цьому весь youtube заповнений виступами Олександра Тимошенка — голови адміністрації Антрацитівського району, мера Красного Луча, мера Ровеньків, мера Свердловська і їхніх заступників, депутатів міської ради з КПУ, народного депутата України від Партії регіонів Коваля, який жалував козаків, говорив, що «русскій мір» нас врятує. Директор нашої школи проводив «референдум», вигнав усіх проукраїнських вчителів. Коли був той «референдум», мер Свердловська сидів в одному коридорі з ополченцями, прапор України спустили над містом. Злочинів вистачає. Але чому ж винні всі жителі Донбасу, а ті службовці, які допустили це і навіть сприяли, на них немає жодної кримінальної справи? Чому вони роз’їхались по Україні й отримують там зарплати і пільги? На злочини справжніх злочинців просто заплющили очі. Чому ж звинувачують тих, хто не став виїжджати і прямо говорить: «Це наша земля! Якщо вбивають, то нехай убивають тут». У них немає політичних поглядів, але це не патріотизм?

— Немає відчуття, що центральна влада веде щодо Донбасу неправильну політику?

— Не зрозуміло, як ставиться Київ до Донбасу. Наша земля чи не наша земля? Ці принизливі постанови про невиплату пенсій тим, хто не став переселенцем. Будьмо відвертими — ця довідка коштує 300 гривень. Директор нашої школи з’їздив до Харкова, отримав там довідку і нормально у себе отримує пенсію. Це зможе зробити покинута, нещасна бабця? Навіщо ми взагалі ображаємо людей фразою «пенсійний туризм»? Виходить так, що сепаратисти, у яких руки не по лікоть, а по горло в крові, вільно пересуваються Україною, а інші — прості громадяни, жителі Донбасу — зводять кінці з кінцями, безпорадні і безправні. Україна тільки зараз стає Україною. Ми дуже багато втратили і багато переосмислили. Донбас уже ніколи не буде таким, як раніше. І ось що тепер робити і як із цим жити далі? Як жити з тими людьми, які з травня плювали тобі в спину і лупили прикладами, а тепер вони говорять: «Рятуй нас, ми втомилися воювати».