Прогулянка без навушників

Коли вдається змішатися десь у замор’ї та загір’ї з юною і старою Європою, насичуючись енергетикою туристичного співтовариства, не забуваю про своє головне правило — вчасно зняти навушники або зовсім їх не надівати. І не тому що така всезнайка, інформація від кваліфікованих гідів, безумовно, цікава, але занурившись углиб, можу пропустити щось камерне, моє, і вислизне щось акварельне, може, не найголовніше, але, буває, якусь деталь пам’ятаєш все життя, а дати можна, погодьтеся, потім звірити з джерелами.

Головне, вискочити з формату шкільної оглядової екскурсії і відчути себе перехожим, який уловлює особливе передчуття несподіваної зустрічі. Ось і того дня, гуляючи в режимі — три пишемо, два запам’ятовуємо, зізналися собі — багатий лише той, чиї задоволення коштують дешево.

ВУЛИЦЯ ПУШКІНСЬКА БЕРЕ ПОЧАТОК ВІД ПРОРІЗНОЇ І ЗАКІНЧУЄТЬСЯ НА РОЗІ ПЛОЩІ ТА ВУЛИЦІ ЛЬВА ТОЛСТОГО, ЯКА КОЛИСЬ БУЛА НАЗВАНА НА ЧЕСТЬ ВИДАТНОГО КИЇВСЬКОГО ЛІКАРЯ ВОЛОДИМИРА КАРАВАЄВА

Отже, ми були доволі багатими — нас дивувала елегантна Пушкінська, і хотілося, відкинувши прагматичність, впустити плавно і неквапно фантазію — адже вулиця з ХIХ століття майже не змінилася, а для Києва це вже дивина. Тільки-но почала подумки приміряти вбрання того часу, хода вже змінилася, ніби в жіночних черевичках побігла в невідоме минуле, і ось уже погляд з-під модного колись капелюшка отак, знаєте, знизу догори, ще трохи — і, думаю, все б вийшло з віртуальним переодяганням, але репортерське око надовго не затуманюється ілюзіями, та й чуття вловило репліку руїн і стало зрозуміло — тут, у дворах, а вони на Пушкінській неймовірно багатошарові, власне по три-чотири в одному, вже побували нью-вельможі зі своєю бадьорою вседозволеністю, чіпким нахабством, і повною відсутністю роздумів — чи позначиться їх прихід на житті її мешканців. Інколи вулиця приносить задоволення лише перехожим-мандрівникам. Такі можуть протягом довгих хвилин зависати під, наприклад, балконом у формі квітки, при цьому, можливо, самі господарі балкона, давно звикли до цієї краси, зберігають на ньому капусту, або зачепитися за хвилеподібні еркери, закружляти блукаючим поглядом, переносячи його з одного чудового вікна на інше, але, побачивши, скажімо, якусь поранену прибудову, що живе своїм тихим життям, і лише упірнувши в лаз із рваними краями, дізнаємось, що це, як не дивно, квартира. Адже і номер у неї є. Щодуху притиснулася вона до однієї зі стін, що збереглися, і зависла, відчуваючи свою самотність, практично над прірвою сусіднього котловану. Дивно, але в цьому «ластівчиному гнізді» затишно горіло світло, і, можливо, який-небудь юний школяр сопів над уроками і зовсім не зрозумів би — чому тут можна жахатися, адже навіть цікаво — з вікна видно майже римські руїни, як у підручнику.

ТОМУ ЧИ НЕ НАЙКРАЩІ КИЇВСЬКІ БАНІ, ЩО МІСТИЛИСЯ НАПРИКІНЦІ  ПУШКІНСЬКОЇ З ПАРНОЇ СТОРОНИ, НАЗИВАЛИСЯ КАРАВАЇВСЬКИМИ. ХОЧА СПОРУДИВ ЇХ І БУВ ВЛАСНИКОМ НЕ МЕНШ ВІДОМИЙ І ШАНОВАНИЙ КИЯНИН ФРІДРИХ ГУСТАВОВИЧ МІХЕЛЬСОН

   Блукаємо і розмірковуємо, підтверджуючи думку один одного, якби була ця вулиця в руках лише київських однолюбів, ніколи б не оселилася тут недоладність, від якої позбавитися, як від випадкової покупки, дуже непросто. Якщо не прийняти позицію господаря, бути вічним прохачем... і навіть не встигнувши закінчити думку, буквально була перервана обуреним вигуком незнайомок, що проходили повз, а Лариса, одна з них, на правах старожила вулиці промовила: «Ви всі милуєтесь, розчулюєтесь, а ми вже дев’ять років боремося. Вони хочуть у дворі побудувати розважальні центри з виходом мало не на Хрещатик. І цього величезного, десятиліттями покинутого будинку, і в номерах 35-37. Вони всі чекають, коли розкішні будівлі самі зруйнуються». Хто ці «вони», жінки не уточнили, та ми і так знаємо — чергові найдорожчі для платників податків тіла впливових базік. У них прив’язка до київської місцевості, загострена до досконалості, вони миттєвим поглядом купця оглянуть втомлену кам’яну вуличну красу і легко подумки приберуть все зайве, а потім почнуть втілювати своє привласнення. Питання лише в тому, хто першим вчепиться в ідею, яка висить у повітрі. Біля будинків № 35-37 розговорилися з завзятим філателістом і, як він сам зауважив, людиною, що має свою думку, та дізналися дещо про будинки-близнюки, побудовані наприкінці ХIХ століття купцем першої гільдії Фрідріхом Міхельсоном — натуралізованим німцем, який закохався в Київ, а особливо у вулицю Пушкінську. Він, власне, тут і жив в особняку, до речі, не химерному і не переобтяженому зайвими рухами, властивими нинішньому несмаку.

НА ЦИХ ФОТО ДОБРЕ ВИДНО ВУЛИЦЮ ПУШКІНСЬКУ НА ПЕРЕТИНІ З ПЛОЩЕЮ ТОЛСТОГО. НА ЗНІМКУ, ЗРОБЛЕНОМУ З ЛІТАКА У 60-Х РОКАХ МИНУЛОГО СТОЛІТТЯ, ЩЕ СТОЯТЬ КАРАВАЇВСЬКІ БАНІ. ВИДНО БАНІ Й НА ФОТО 1986 РОКУ.

Цікаво, що було у нього дев’ять синів і три дочки, і енергія цієї людини, схоже, була невичерпною, оскільки за своє життя побудував у Києві багато будинків — від готелів до прибуткових, від магазинів до шкіл, мав цегельний завод і навіть Караваєви лазні, що розташовувалися на розі Пушкінської і нинішньої площі Толстого, — теж його ідея і втілення. До речі, його сучасники відразу помітили, що лазні вирізнялися особливою чистотою, відмінним обслуговуванням і в діапазоні — від трьох рублів для багатих до 7 копійок для бідних. У дворі будинку, де ми розговорилися, доживають, можливо, найрозкішніші будинки Міхельсона, в усякому разі, найбільш відвідувані київськими любителями старовини. На фасаді ще видно дивну букву М, як докір від головного власника за те, що вмирають ці будинки вже років 20, і, як стверджує Анатолій, їх ще в 90-і продали за копійки якомусь сьогоднішньому гаманцю. Фантазійне мереживо деталей, приголомшуючі вигини вікон, які, схоже, так і помруть красивими, є сусідами зруйнованого дитячого садочка, на якому ще бешкетують наївні мозаїчні сюжети з уже далеких 60-х. Тут давно живуть лише нічийні собаки, яких підгодовують такі ентузіасти, як наш співрозмовник. Двох щенят, до речі, він забрав до свого будинку під Києвом.

НА ЗНІМКУ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ В УСІЙ КРАСІ ПРЕДСТАВЛЕНО БУДИНОК, СПОРУДЖЕНИЙ 1901 РОКУ. І ХОЧ ЗБЕРІГСЯ ВІН ДО СЬОГОДНІ НЕ ТАК УЖЕ Й ПОГАНО, АЛЕ У ПЕРВОЗДАННОМУ ВИГЛЯДІ, ПОГОДЬТЕСЯ, БУВ КРАЩИМ...

Пам’ять у старожилів Пушкінської добра, і деякі ще додають, що коли знесли у 1980-их Караваєви лазні, звільнивши жваве місце для чергового банку, втратив роботу і відомий тут майстер Льоня, якому можна було принести що завгодно, і він ніколи не дивувався з прохання клієнта тих часів тотального дефіциту: з чоловічих брюк зробити жіночі, з плаща для дорослого — курточку для підлітка, зі спідниці — шорти... І все це за скромну плату, і всім здавалося, що працює майстер по 24 години на добу, його так і прозвали — Льоня Караваєвський.

«БЛЕСК И НИЩЕТА»  ОДНІЄЇ З НАЙКРАСИВІШИХ ВУЛИЦЬ КИЄВА. ПУШКІНСЬКУ ОМИНУЛИ ВОЄННІ ЛИХОЛІТТЯ, АЛЕ ВОНА СЬОГОДНІ ПОТЕРПАЄ ВІД ПОЖАДЛИВОСТІ  ТА НЕВІГЛАСТВА ТЕПЕРІШНІХ НУВОРІШІВ...

Зараз, зауважу, з переробками краще до швачок і не звертатися — можна втратити свідомість, почувши ціну, яку вони запрошують за дріб’язкову послугу. З Льоні вони б просто посміялися — ми так, як наші батьки, жити не хочемо. Зовні вбрана бездоганно (зауважу заради справедливості), вулиця часом приголомшує і аристократичністю дворів, і відразу стає зрозумілим — живуть тут не вкрай ледачі, що марно чекають бонусів, а розуміють — свій простір варто брати і під свою опіку. У дворі № 21 так тихо, чисто і красиво, навіть вірші про кохання хтось написав на чистому пеньку, і вловлюєш — не лише до жінки, а, швидше, до життя і задоволення, яке можна від нього отримати.

ЗАДВІРКИ ПУШКІНСЬКОЇ ВУЛИЦІ

Інтрига задвірок завжди дарує нібито незаплановане задоволення, і розумієш, що навіть подорожувати не виїжджаючи з міста — це щастя. І зовсім неважливо — в навушниках чи без.

Хочете знову і знову відшукувати соковиті куточки, які створюють і відчуття моменту, і допомагають пропилососити себе вчасно? Тоді чекаю за новим поворотом, адже хочу того ж.