Просто українці
Дует Кличко — Пономарьов став не стільки музичною, скільки патріотичною подією року, що минув
Але ті, хто зачарований його співом, скоріше за все, не знають іншого Олександра — емоційного патріота, який готовий створити піар-агенцію, що створить позитивний імідж України за кордоном, амбіційного продюсера, який планує розширювати ринок українського шоу-бізнесу в бік Європи, і... відданого сім'янина, для якого головне — люба донечка.
ДО ПИТАННЯ ПРО САМООЦІНКУ
— Відбираючи пісні для свого репертуару, ви, мабуть, замислювалися про вдачу українського народу.
— Я не добираю пісні, частіше за все, пишу сам. І, звичайно, замислююся над тим, які ідеї вони несуть. Я українець і народився в Україні, тому наші народні пісні вбирав із молоком матері. Вони — мелодійні, сумні чи веселі, але завжди — особливі. Мабуть, саме цю особливість я намагаюся вкласти в свої мелодії, донести до свого слухача.
Українці — дуже працелюбні люди, страшенно талановиті, з величезним потенціалом. Але... бракує самоповаги. Хотілося б, щоб ми менше звертали увагу на «зовнішній блиск» інших країн. Адже здорово сказав Шевченко, що ми дивимося на чуже, проте «Нема на світі України, немає другого Дніпра»…
Для того щоб нас поважали сторонні люди, іноземці, ми насамперед повинні поважати самі себе.
— Чи вважаєте ви актуальною мовну проблему?
— Безперечно! Це одна із глобальних наших проблем. Знов повертаюся до питання про самооцінку. Розмовляти й вивчати можна різні мови, але рідну мову зобов'язаний знати кожен. Я не уявляю собі німця, який плює на німецьку мову. А у нас так: хтось взагалі вважає україномовних людей жлобами чи селюками, а хтось розмовляє відверто диким суржиком. Отже, ми реально не цінуємо ані себе, ані свєї мови, ані свєї культури. Як же нас можуть поважати інші?
— Як ви вважаєте, наскільки істотну роль у нашiй країні відіграє інтелігенція?
— Нашу інтелігенцію дуже довго й наполегливо викорінювали, тому зараз, на мій погляд, вона тільки-но розвивається. Я сподіваюся, що молоді паростки інтелігенції, які проростають зараз, не рубатимуть, не ламатимуть і не поливатимуть скипидаром.
— А чи можна її ототожнювати з елітою?
— На жаль, зараз не вся інтелігенція в еліті і далеко не вся еліта — інтелігентні люди…
І моє ставлення до українських «верхів» двоїсте. Адже у верхах є люди, які знають що, як і для кого вони роблять. А для інших головне — гроші. Ця різниця зокрема.
— Як сприймають Україну та українців за кордоном?
— Хоча приймають наших за кордоном начебто нормально, але інформація про країну, на жаль, в основному негативна. Річ у тім, що про Україну за кордоном знають, в основному, те, що нас не прикрашає: корупцію, високий рівень суїциду чи Чорнобильську катастрофу. Зате всі щиро дивуються, що Клички — українці. Більшість вважає, що вони з Німеччини.
— Як ми могли б поліпшити наш національний імідж?
— Коли я приїхав із конкурсу Євробачення, першою думкою було створити піар-агенцію, яка б рекламувала саме Україну. Те, що ми маловідомі у світі, — це державна проблема, й вирішувати її потрібно на державному рівні. Я дуже хотів би, щоб усі дізналися про наш Дніпро, про Карпати, про Київ — матір міст руських, місто, яке сьогодні дійсно гідне стати європейською столицею. Київ — культурний та історичний центр такого масштабу, про який має довідатися весь світ.
Гадаю, що час розширювати й ринок українського шоу-бізнесу в бік Заходу.
— Що ще може запропонувати Україна світові?
— Обов'язково потрібні лідери. Люди, які б підносили імідж, престиж країни: чудові брати Клички, Андрій Шевченко, мій однофамілець шахіст Пономарьов… Їх знають, люблять. Вони — обличчя країни. Чим більше буде таких людей, тим більше шануватимуть й Україну.
— До речі, а ви вважаєте себе типовим українцем?
— Я — просто українець. І цим все сказано!
ВІЧНА МУЗИКА ТА ВІЧНІ ЦІННОСТІ
— Усіх зворушило виконання Гімну України в День незалежності дуетом Кличко—Пономарьов. Як народилася ця ідея? Чи складно було вмовити Віталія на такий крок?
— Втілити в життя цю ідею запропонував мені саме він. Спочатку була думка просто заспівати що-небудь дуетом, а потім це переросло в бажання заспівати гімн. Ось ми й заспівали!
— Останнім часом ви стали виконувати романси. Мабуть, ви розраховуєте на освічену публіку?
— Насправді романси я співаю все життя, маю намір співати їх і в старості, якщо буде на те Божа воля. А зараз я почав співати класику, по-перше, тому, що довгий час вчився цього й хотів би реалізувати себе в цьому напрямкові. І розраховую я не на елітну публіку, а на всіх, хто слухає й відчуває музику серцем.
— Мабуть, для вас романси — це своєрідне повернення в юність: під час концерту на роялі лежали пошарпані ноти, які збереглися зі студентських часів, акомпанувала ваша консерваторська викладачка.
— Річ зовсім не в цьому, романси — це вічна музика. Вона зачаровує людину незалежно від віку. А ноти ці дійсно залишилися зі студентських років. Для мене це своєрідний життєвий кайф, якого мені не хотілося б позбутися. Це щось своє, дуже рідне й тепле.
— Наскільки вдалим був цей рік для вас?
— Він ще не закінчився, але одне можу сказати з певністю: він був важким і плідним. Я довго пам'ятатиму 2003-й рік.
— Поділіться, яким чином ви себе підбадьорюєте під час кризових моментів?
— Пишу музику! Це — найкращий засіб!
У всіх людей бувають успіхи й невдачі. Це — справа часу. І я ніколи не поділяю людей на «щасливчиків» чи «невдах». Моя ж таємниця успіху — завзятість і чесність щодо друзів.
— Наскільки, по-вашому, важливо людині мати надійний тил — своїх близьких? Чи відбулася б ваша кар'єра без родинної підтримки?
— Завжди складно говорити про те, що було б, якби… Я не знаю, яким би я був, але кар'єра моя, скоріше за все, склалася б вдало, незалежно від усього іншого. А зараз я дуже щасливий, що все склалося саме так. Моє життя — це моє життя, моя родина — це моя родина. Адже найсильніші зміни в моєму житті сталися після народження дочки. Я став набагато серйознішим і відповідальнішим, по-іншому подивився на життя.
— Яке місце у вашому житті посідають родинні радощі?
— Перше!
