Революції: локомотиви історії чи відповідь на виклик?

Мій наступник на посаді заступника директора Інституту історії України, проф. Геннадій Боряк (я вже стомився пояснювати журналістам, що з минулого року не займаю цієї посади) попросив мене підготувати статтю про промислову революцію для енциклопедії. Одночасно проф. Ірина Колісник, яка веде в нашому інституті один з науково-теоретичних журналів, звернулася з проханням зробити нарис про революцію для тематичного випуску, який присвячено історії понять.

Працюючи над цими темами, постійно відчував взаємне протиріччя двох концепцій – марксистської і тойнбіанської. Чи треба нам дивитися на революції очима Карла Маркса? Чи потрібно, навпаки, відмовитися від глорифікації або таврування – залежно від політичних поглядів – усім відомого Марксового погляду на революції як локомотиви історії? Чи не варто перейти в іншу систему світоглядних координат? Пропоную скористатися для цього запровадженим в науку славетним англійським істориком Арнольдом Тойнбі поняттям «виклик-відповідь», яке пояснює динаміку історичного процесу.

Зі своїм міркуванням вирішив звернутися до читачів. «День» не стільки інформує про те, що трапилося, скільки аналізує, чому це трапилося. І, звичайно, першорядною увагою газети користується все те, що трапилося з усіма нами, включно з нашими батьками і дідами, від 1917 року. Надійшла вже 93-тя річниця комуністичної революції в Російській державі, до якої входила Україна. Марксова концепція революцій як локомотивів історії для всіх, хто народився в колишній Країні рад, зовсім не є теоретичною абстракцією.

1. Привид комунізму в нашому домі

Два десятиріччя минуло з того часу, як зазнала краху комуністична система господарювання і розпався Радянський Союз. «Суверен-комуністи», що прийшли до влади, наважилися тоді навіть заборонити на певний час Комуністичну партію України.

Є багато свідчень, які доводять, що ми розпорядилися своєю свободою вкрай нераціонально. Минуле все ще тримає нас у своїх костистих пазурах. Матеріалізованих ознак тоталітарної доби більше нема, але перетворена на звичку ідеологія ще не подолана в головах надто великої кількості людей. Політики завжди чутливі до настроїв електорату, і тому маємо те, що маємо: відсутність кардинальних реформ. Серед європейських посткомуністичних країн залишилося тільки дві, в яких комуністи впливають на хід подій: Молдова й Україна. Представники Комуністичної партії допущені до влади навіть у державних відомствах, які мають ідеологічний характер.

Відсутність реформ тяжко позначається на економічному розвитку. Це показали, наприклад, нещодавно оприлюднені розрахунки експертів авторитетного банку «Швейцарський кредит». За ними Україна перебуває на передостанньому – перед Молдовою – місці серед 40-ка європейських країн за рівнем особистого добробуту громадян.

За сотню років, починаючи з 1905-го, ми пережили немало революцій різного змісту, масштабу й глибини. Дві останні – оксамитова 2000 року і помаранчева 2004 року не принесли вагомих наслідків. Головним результатом оксамитової революції стало вигнання представників відродженої Компартії України з керівних посад у парламенті й припинення офіційного святкування більшовицького перевороту в листопаді 1917 року. Однак після помаранчевої революції комуністи здобули «золоту акцію» в парламенті внаслідок протиборства політичних сил і увійшли в урядову коаліцію. В результаті є зареєстрований проект про повторне визнання «Великої Жовтневої соціалістичної революції» державним святом. Привид комунізму не хоче покидати країну, яка постраждала від ленінсько-сталінської диктатури незрівнянно тяжче, ніж усі решта з нині існуючих посткомуністичних країн. Тому завжди актуальною є розмова про революції взагалі й комуністичну революцію зокрема.

2. Рушійна сила історії

Термін «революція» почав жити від 1543 року, з публікацією славнозвісної книги Миколи Коперніка «De revolutionibus orbium coelestium» (Про обертання небесних сфер). Він мав у середньовічній латині кілька значень, що збігалися, – обертання, поворот, переворот, перетворення. У науковому обігу утвердилася пара слів протилежного значення, якими позначалася динаміка розвитку: еволюція як поступовість і революція як раптове прискорення, стрибок, розрив поступовості. Революціями почали називати якісну заміну попереднього стану у розвиткові природи, суспільства, пізнання. Зміна династії в Англії у 1688–1689 рр. дістала назву «славної революції». Мабуть, це перший випадок застосування терміну «революція» для визначення події в житті суспільства. Для англійців ХVII ст. ця подія здавалася вкрай важливою, хоча ми сказали б, що вона не заслуговує на вагому оцінку.

У середньовічній Європі панувало провіденційне розуміння історії. Вважалося, що її рушійною силою є Провидіння, тобто воля Божа. У ХVIII ст. народилося Просвітництво, яке підірвало провіденціалізм. На переламі ХVIII і ХІХ ст. Велика Французька революція і наполеонівські війни остаточно довели, що історичні події – це справа рук людських. Однак питання про те, чим керуються люди у своїх діях, залишалося нерозв'язаним.

У першій половині ХІХ ст. в економіці західноєвропейських країн прискорилися модернізаційні процеси. Континент почав покриватися мережею фабрик, заводів і залізниць. Внаслідок цього набув самостійного значення клас, позбавлений будь-яких засобів виробництва, – пролетаріат. Аналізуючи зростання згуртованих робітничих колективів і постійно збільшуване напруження між ними та їхніми роботодавцями – капіталістами, основоположники марксизму дійшли висновку, що рушійною силою історії є боротьба класів. Напередодні європейських революцій 1848–1849 рр. Карл Маркс і Фрідріх Енгельс опублікували «Маніфест Комуністичної партії», в якому заявили, що комуністи поведуть робітничий клас на пролетарську революцію, яка ліквідує приватну власність й забезпечить побудову ладу, в якому кожна людина одержуватиме життєві блага за потребами. Аналізуючи перебіг революційних подій, що незабаром почалися, К. Маркс у праці «Класова боротьба у Франції» сформулював висновок, який став афористичним: «Революції – локомотиви історії».

Ідеологія революційного марксизму виявилася малопридатною для політичних сил тих країн, які у середині ХІХ ст. вже пройшли крізь горнило революцій. З одного боку, вони визнавали революції необхідними, якщо іншим способом не вдавалося усунути застарілі суспільні інститути. З другого боку, оскільки революційний катаклізм супроводжувався великими жертвами, перевага надавалася еволюційному розвитку. Привид комуністичної революції в Європі надовго впав в анабіоз.

На переламі ХІХ і ХХ ст. вислів К. Маркса про революції як локомотиви історії знову набув поширення, особливо у Східній Європі, де еволюційний характер розвитку лише нагнітав соціальну напругу. Тим часом у Західній Європі виявилися популярними ідеї соціального дарвінізму. Стало модним ототожнювати розвиток людства з біологічною еволюцією. З'явилися праці, в яких доводилося, що людство підпорядковане принципам природного добору, коли у боротьбі за існування виживають тільки пристосовані до оточуючого середовища біологічні види.

У середині ХХ ст. А.Тойнбі представив рушійну силу історії у вигляді концепту «виклик-відповідь». Він стверджував, що людські спільноти постійно зустрічаються з викликами: погіршенням природних умов, агресією сусідів, консерватизмом соціально-політичних інститутів тощо. Спільноти, які здатні відповісти на виклик, продовжують жити, а решта розчиняється в історичній пітьмі.

Концепт А.Тойнбі має форму безликої закономірності, схожої на механізм природного добору. У цьому якраз і полягає його сила. Він представляє історичний прогрес як наслідок дій людської спільноти, що знаходить у собі силу визначити небезпеку і знайти спосіб її знешкодження. Відповідно історичний регрес представляється як наслідок бездіяльності спільнот, що не знаходять адекватної відповіді на виклики історії.

Класова боротьба і революція як її крайній вияв мають своє місце і в тойнбіанській моделі світобудови, але не визнаються рушійною силою історії. Революція – це лише один з варіантів відповіді на виклик. Поряд з нею існують інші варіанти: реформа, стагнація тощо. Рушійна сила історії – це взаємодія виклику й відповіді.

3. Як структурувати історичний процес?

Щоб визначити місце революцій в історичному процесі, його треба структурувати. Плин часу не повторюється, і тому існує спокуса поставитися до сукупності подій і явищ як до цілісності.

Найбільш поширеною є Марксова періодизація – за суспільно-економічними формаціями. У «Німецькій ідеології», написаній разом з Ф. Енгельсом в 1845–1846 рр., Маркс поділив минуле людства за формами власності – від племінної до комуністичної. У праці «До критики політичної економії» (1859 рік) він уперше дав розгорнуте визначення суспільно-економічної формації як сукупності (базису) продуктивних сил і виробничих відносин, на яку накладається відповідна надбудова. До продуктивних сил Маркс зарахував предмети і засоби праці (засоби виробництва), а також саму людину з її вміннями та знаннями як виробника матеріальних благ. Під виробничими відносинами розумілися відносини між людьми з приводу власності на засоби виробництва, а також відносини за розподілом, обміном і споживанням матеріальних благ. До надбудови було віднесено форми і властивості, які структурували суспільство: державу та її установи, ідеологічні, політичні, культурні, релігійні й інші організації, суспільну свідомість (включно з національними почуттями та історичною пам'яттю).

У Радянському Союзі формаційний підхід до минулого закріпився у спрощеному й вульгаризованому вигляді. В центрі всесвітньої історії було поставлено Європу, а в центрі європейської – Росію. Тривалість формацій стали датувати з точністю до однієї доби. Для історії Азії, яка не вписувалася в рамки рабовласництва або феодалізму, класики марксизму винайшли окрему формацію – азійський спосіб виробництва. Через те, що він досить точно описував закономірності саме російської історії, йому не знайшлося місця у формаційній п'ятичленці. Керманичі Кремля навіть у добу глибокої системної кризи ленінсько-сталінського ладу бажали представити історію своєї країни як магістральний шлях в розвиткові людства. Згадаємо емблему Московської олімпіади 1980 року, але не оперезаного кільцями симпатичного Мишку, а офіційну – п'ять кілець-континентів, з яких виростав стилізований профіль Спаської вежі Кремля.

У пострадянську добу в нас набув популярності інший спосіб структурування історичного процесу – за цивілізаціями. Якщо К. Маркс і Ф. Енгельс поклали в основу періодизації ступінь розвинутості ринкових відносин, то А. Тойнбі застосував для визначення ступенів суспільного розвитку, які принципово розрізнялися характером матеріальної і духовної культури, комбінацію ключових показників – не менше десятка. Так сформувалося поняття цивілізації. Він розрізнив в історії людства спочатку 21, а потім 13 цивілізацій, частина яких існувала паралельно, а інші виростали з попередніх. На відміну від концепту «виклик-відповідь», який А. Тойнбі обґрунтовано вважав рушійною силою історії, теорія цивілізацій не ототожнюється з безликою закономірністю, що проявляється завжди. Виокремлення цивілізацій є суб'єктивною дією. Через це їхня кількість варіюється залежно від підходів різних дослідників і навіть одного дослідника в різні часи.

Чи варто завжди періодизувати історичний процес як цілісність? Якщо підійти до нього без гамівної сорочки формацій або цивілізацій, то ми краще зрозуміли б розквіт демократії в Афінах V ст. до Різдва Христового або рабовласництво на Міссісіпі у середині ХІХ ст. Історичний процес можна представити у вигляді потоку невпинно змінюваних подій і явищ. У такому випадку його доцільно вивчати не тільки впоперек – за епохами, але й вздовж – за тематичними вимірами. Існує з півдесятка тематичних вимірів, з якими має справу історик – технічний, економічний, політичний, етносоціальний і просторовий. Не варто окремо виділяти культурний вимір. Матеріальна культура входить в технічний вимір історичного процесу, а наука як органічна частина культурного процесу розподіляється за своїми галузями по всіх перелічених вимірах. Здобутки духовної культури – заповіді Біблії, філософія Аристотеля, картини Рафаеля, музика Моцарта і т.п. є надбанням людства на всі часи.

Струмені історичного потоку тісно пов'язуються між собою, внаслідок чого об'єктивно існують такі поняття, як епоха і лад. Тим не менш, у кожного з них своя динаміка розвитку, яка може набути еволюційний або революційний характер. Технічний вимір поділений на три етапи: варто виділити доіндустріальне (аграрне), індустріальне і постіндустріальне суспільства. Економічний вимір характеризується передусім ступенем розвитку товарно-грошових відносин і ринку, а політичний – рухом від традиційного до громадянського суспільства. Етнічну й соціальну характеристики історичного процесу доцільно розглядати як цілісний вимір. Етнічне походження і соціальний статус – це одночасно існуючі характеристики кожної людини. Тривалий шлях еволюції людства від первісної орди до громадянського суспільства завершується появою етнонаціональних спільнот – політичних націй в рамках національних або федеративних держав. Просторовий вимір пов'язаний з переміщенням населення (колонізаційні процеси й міграції).

4. Виробничі революції

Техніка й економіка матеріального виробництва зливаються в єдине ціле частіше, ніж інші виміри історичного процесу. В цій площині історії людства можна виділити три фундаментальні виробничі революції та велику кількість таких, які пов'язані з проривами на окремих ділянках науково-технічного прогресу.

Першу виробничу революцію англійський археолог Гордон Чайлд виокремив і охарактеризував 1949 року як неолітичну. На його думку, головним її змістом був перехід від привласнюючого господарства (мисливство, збиральництво, риболовля) до відтворюючого (землеробство, тваринництво). Відтворююче господарство знаменувало собою появу суспільства: людина виокремилася з тваринного світу, первісна орда поступилася місцем родоплемінним колективам.

Найважливішу роль у розвитку людської цивілізації, яка з'явилася під упливом неолітичної революції, відіграла поява приватної власності на природні ресурси та засоби виробництва. У спільнотах з більш розвинутою соціальною структурою почалися державотворчі процеси, внаслідок чого вони діставали перевагу перед іншими у боротьбі за територію з її природними ресурсами. В кінцевому підсумку неолітична революція ознаменувалася появою письменності й переходом до технологій обробки металів.

Друга виробнича революція народилася в Англії, починаючи з 60-х рр. ХVІІІ ст., і характеризувалася переходом від мануфактурного (тобто заснованого на ручній праці) виробництва до великої машинної індустрії. Термін «промислова революція» запроваджено у 30-ті рр. ХІХ ст. видатним французьким економістом Жеромом Адольфом Бланкі. Він набув поширення після публікації під такою назвою книги англійського історика Тойнбі (батька усім відомого Арнольда Тойнбі).

Промислова революція являла собою процес, що характеризувався винаходом спочатку робочої машини, далі – парової машини для приведення до руху робочих машин і, нарешті, робочої машини для виготовлення інших робочих машин (що означало появу машинобудування як галузі промисловості). Невипадково вона розпочалася у ткацькому виробництві: одяг завжди був найпершою повсякденною потребою людини. Англійський ткач Джеймс Харгрівс 1765 року винайшов механічну прядку, яка в 20 разів збільшувала продуктивність праці. 1769 року Ричард Аркрайт винайшов прядильну ватермашину безперервної дії, а 1775 року на базі обох винаходів Семюель Кромптон сконструював прядильну мюль-машину. Велика Британія почала постачати дешеві та якісні тканини в усі країни світу.

Парова машина для приведення в дію робочих машин дозволила розміщувати виробництво в будь-якому місці, а не тільки біля річок і каналів. 1769 року, тобто одночасно з винаходом Р. Аркрайта працівник з університету Глазго Джеймс Ватт взяв патент на паровий двигун оригінальної конструкції (від 1711 року був відомий паровий насос з циліндром і поршнем Томаса Ньюкомена, але він виявився непрактичним). Після багатьох удосконалень Ватт 1784 року запатентував парову машину подвійної дії, яка символізувала собою вік пари, що починався. Вдячне людство назвало одну з фізичних величин іменем винахідника.

Винахід Ватта допоміг здійснити революцію в транспортних засобах. 1802 року громадянин США Роберт Фултон побудував в Парижі човен з паровим двигуном. Він же 1807 року виготовив перший пароплав, спущений на воду в Гудзоні, а в 30-х рр. ХІХ ст. вже працювала трансатлантична пароплавна лінія. В реорганізації суходільних засобів перевезень ключову роль відіграло паровозобудування. Найбільш вдалі моделі протягом 1812–1829 рр. конструював англійський механік Георг Стефенсон. Його паротяг був використаний на першій в світі залізниці загального користування Стоктон–Дарлінгтон 1825 року. 1830 року Стефенсон завершив побудову залізниці Манчестер–Ліверпуль, після чого на Європейському континенті розгорнулося інтенсивне залізничне будівництво.

Поява машинобудування була пов’язана з винаходом у 1798–1800 рр. токарного верстата. У ХVІІІ ст. машини виготовлялися вручну, і тому навіть однотипні зразки відрізнялися один від одного. Англійський механік Генрі Модслі довів, що на його токарному верстаті можна цілком точно нарізувати гвинти та гайки. Технічна стандартизація, яка з'явилася одночасно з верстатом Модслі, дозволила налагодити виробництво машин машинами.

Перехід від мануфактурної до машинної стадії виробництва завершився в Англії наприкінці 20-х рр. ХІХ ст. Велика машинна індустрія одразу почала витісняти мануфактурне виробництво у промисловості та в інших галузях економіки. З деяким запізненням індустріалізація почалася і на Європейському континенті. Аграрне суспільство, яке панувало від часів неолітичної революції, в лічені десятиліття переросло під упливом промислової революції в індустріальне суспільство.

Щоб зміцнити військову могутність своєї імперії, Петро І успішно застосував політику навздогінної модернізації, прокладаючи шляхи сполучення, споруджуючи підприємства мануфактурного типу за західноєвропейськими зразками. Після поразки у Кримській війні 1853–1856 рр. імператор Олександр ІІ змушений був революціонізувати цю політику, щоб протистояти суперникам у військовому плані. Реформи 1860–1870-х рр. стали своєрідною «революцією згори», яка допомогла російському уряду модернізувати країну без заміни самодержавного режиму.

Слід зробити однозначний висновок з приводу дискусій про хронологічні рамки промислової революції в Росії, які точаться десятиліттями. Нема підстав датувати її початок 30-ми рр. ХІХ ст., посилаючись на створені до скасування кріпосництва підприємства фабрично-заводського типу чи навіть цілі галузі промисловості (зокрема, в Україні – цукрову або суконну). Спорудження фабрик і заводів, так само як будівництво казенних мануфактур у першій чверті ХVIII ст., з наступною передачею їх у приватні руки відбувалося в рамках політики навздогінної модернізації. Держава відіграла провідну роль і у створенні залізничної мережі вже після скасування кріпосного права. Для будівництва первинної мережі була обрана своєрідна система фінансування: заснування приватних товариств, концесіонерами яких ставали впливові в імперському адміністративному апараті чиновники з наступним розміщенням на міжнародних фінансових ринках облігаційного капіталу. Такі облігації користувалися попитом, тому що їхня доходність гарантувалася царською казною.

Поширена думка про те, що фінансовим джерелом для промислової революції в Англії був визиск колоніальних народів. Заперечувати важливість колоніальних ресурсів у прискореному розвитку країн-метрополій не можна. Але промислова революція була успішною і в країнах, які не мали колоній, але не спостерігалася в Іспанії та Португалії, які вивезли з своїх колоній стільки коштів, що обвалили європейський ринок дорогоцінних металів (революція цін ХVI ст.). Лауреат Нобелівської премії з економіки (1972) Джон Хікс вважав, що чинниками промислової революції були такі: а) формування інститутів, які захищали приватну власність і контрактні зобов’язання; б) високий рівень розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі; в) формування ринку землі; г) широке застосування найманої праці і неможливість використання у великих масштабах примусової праці.

За Хіксом, промислова революція відбулася б і без винаходів Кромптона і Аркрайта. Умови для неї склалися тоді, коли основний капітал почав переміщуватися з узбіччя в центр бізнесової діяльності. Характеризуючи як кустарно-ремісниче, так і мануфактурне виробництво, вчений підкреслював, що під економічним кутом зору між звичайним торгівцем і виробником продукції на ринок, який працює руками, нема різниці: їхній капітал є переважно оборотним. Машинна промисловість, навпаки, характеризувалася різким переважанням основного капіталу. Вкладені в неї кошти на тривалий час вилучалися з обороту. Поповнити їх міг фінансовий ринок, який у ХVІІІ ст. вже існував в Європі.

Третя виробнича революція відбувається в наші дні. Всі погоджуються, що викликаний нею технологічний прорив є найглибшим з усіх відомих людству. Ознаки цієї революції почали проявлятися з середини ХХ ст. Оскільки вона невіддільна від наукових досягнень, які не мають тенденції до згасання, передбачити строки її завершення неможливо. Подібно промисловій революції, яка перетворила аграрне суспільство на індустріальне, третя революція трансформує індустріальне суспільство в суспільство нової якості, якому політологи ще не підібрали власного імені і тому називають постіндустріальним.

У рамках третьої революції відбуваються прориви на окремих ділянках, які теж заслуговують назву революцій. Зокрема, зеленою революцією називають застосування нових технологій із вирощування зернових культур. Інформаційною революцією називають створення принципово нових електронних засобів управління, зв’язку та інформації.

5. Марксистська класифікація революцій

Виробничі революції перебували поза зором К. Маркса. До створеної ним картини промислової революції немарксисти не мали особливих претензій, але сам він називав цю революцію промисловим переворотом.

Марксова кваліфікація революцій визначалася вченням про класову боротьбу як рушійну силу історії. Теорія суспільно-економічних формацій була придумана для того, щоб показати, як боротьба рабів і рабовласників, кріпосних селян і феодалів, пролетаріату та буржуазії змінює обличчя суспільства. Наступна формація вважалася більш прогресивною, ніж попередня. Досі пам’ятаю своє студентське здивування, коли університетський викладач доводив нам «необходимость самовластья и прелести кнута». Мовляв, кріпосницьку епоху обов’язково треба було пережити…

З темного минулого у світле майбутнє людей перевозили «локомотиви історії». Марксистська теорія революцій була по-своєму логічною: зміна формацій, породжена невідповідністю продуктивних сил характеру виробничих відносин, супроводжувалася соціальною революцією, а протиріччя між базисом і надбудовою всередині однієї формації розв’язувалися політичною революцією.

Нема сенсу критикувати основоположників марксизму за те, як вони поділили історичний процес на епохи. Критики стали б схожі на хлопця, який не міг збагнути, звідки людям стали відомі назви зірок і планет. Однак можна помітити докорінну різницю між марксистською і тойнбіанською «нарізкою» епох. А. Тойнбі виступав як реєстратор, знаходячи спільні риси в минулому різних країн, після чого об’єднував схожі країни в одну цивілізацію. К. Маркс виступав як романтик, який вважав, що пануючою рисою в історичному процесі є прогрес, а не регрес. Так, уся попередня історія людства підтверджує цю тезу – поки що, бо ми не знаємо майбутнього. Втім, свій романтизм Маркс поширював з минулого на майбутнє, коли заявляв, що позбавлений власності пролетаріат у ході революції експропріює буржуазію, перетворить її власність на загальнонародну і побудує суспільство, в якому кожна людина споживатиме матеріальні й культурні блага за потребами. Комунізм – такою була кінцева мета Марксової «нарізки» епох. Це означає, що він був не реєстратором , а пророком.

Зроблю відступ, який не віддаляється від теми, але торкається мене особисто. Власне не тільки мене, але майже всього мого покоління. Маючи 32 роки стажу перебування в КПРС, я б хотів залишатися прихильником ідей, в яких мене виховали. «Моральний кодекс будівника комунізму» – це документ, під яким варто поставити підпис порядній людині. Кожний може набрати цю назву у пошуковій системі інтернету і пересвідчитися, що всі його положення мають свій буквальний відповідник в текстах Біблії, хоч священна книга для комуністів була забороненою.

Але 55-річний досвід творчого засвоєння історичної науки переконує в тому, що націоналізація засобів виробництва не означає переходу їх у розпорядження нації, так само як усуспільнення («обоществление») цих засобів не означає, що вони перейдуть у власність суспільства. Нація, що виступає в іншому вимірі, як суспільство, являє собою, на відміну від держави або партії, безструктурну сукупність людей. Володіти, користуватися й розпоряджатися власністю від її імені можуть тільки ті сукупності, які мають ієрархізовану структуру. Але в такому разі конфіскована власність не стає загальнонародною, а залишається приватною – у розпорядженні представників структур, які перебувають на вершині побудованої ними ієрархії.

Можна уявити собі суспільство, в якому всі матеріальні й культурні блага належать усім. У такому разі зникають соціальні перетинки між людьми. Було б добре жити в такому суспільстві, і я хотів би залишитися таким комуністом, яким був три десятиліття. Та як історик я розумію, що суспільство, в якому все належить усім, здатне функціонувати лише за умов, які визріють через сотні або тисячі років.

К. Маркса не слід критикувати й за те, що він подав ідею пролетарської революції, яка мала привести до перемоги комунізму. В даному разі йшлося не про революції, які відбулися, а про ту, що мала відбутися. Хто знає, як мала виглядати майбутня комуністична революція? Але знайшлися нетерплячі, які заявили: «Мы рождены, чтоб сказку сделать былью!». Вони зробили так, що привид цієї казки не відпускає нас через два десятиріччя після того, як зникла реалізована за допомогою терору утопія.

Відмовляючись від теорії формацій, ми повинні відмовитися й від поділу революцій на соціальні та політичні, однак маємо проаналізувати комуністичну революцію. Будучи реалізованою утопією, вона не схожа на попередні, і аналізувати її треба окремо від решти.

6. Буржуазні революції

Ми не знаємо, скільки продовжувалася неолітична революція, але її тривалість треба визначати століттями. Промислова революція разом з наступною індустріалізацією зайняла багато десятиріч. Змінюючи фундаментальні основи буття на стику технічного й економічного вимірів історичного процесу, вони радикально впливали на інші виміри, створюючи цілісне суспільство: перша з них – аграрне, а друга – індустріальне.

Соціально-політичні революції непорівнянно коротші, хоч деякі з них супроводжувалися пізніше менш радикальними, суто політичними катаклізмами, які мали корегуючий характер або були відповіддю на контрреволюцію. Чи можна їх класифікувати за головним учасником? Спочатку треба задуматися над іншим питанням: чи проходять революції крізь всю історію людства?

У праці «Про рабство і свободу людини» Микола Бердяєв категорично стверджував, що революції бували в усі часи. Проте історія заперечує цей висновок великого філософа. У Давньому Єгипті або в Китаї ми знаходимо кілька свідчень про ватажків селянських повстань, які стали монархами, але якісних змін у життя суспільства не внесли. У середньовічній Європі селянські війни закінчувалися поразками. Втім, неможливо собі уявити, щоб така війна у випадку перемоги щось змінила в суспільстві.

Традиційне суспільство в соціально-політичній системі координат хронологічно відповідало аграрному суспільству в іншій, техніко-економічній системі. Воно було консервативним, жодні політичні катаклізми не могли перетворити підданих верховного правителя на громадян. Політичний катаклізм міг змінити тільки верховного правителя, а не його підданих. Щоб перетворитися на громадян, вихідці з усіх соціальних верств мали стати економічно та політично вільними від людини або людей, які перебували на вершині влади. Іншими словами, вони повинні були самі обирати собі верховного правителя або обмежувати його владу за допомогою законів, обов’язкових для всіх.

Влада верховного правителя у традиційному суспільстві випливала з факту володіння найголовнішим матеріальним ресурсом – землею. Він віддавав землю у користування людям, які уособлювали державу й військо (часто разом з селянами, які працювали на цій землі). Але його влада не поширювалася на товарний обмін через те, що будь-яка ринкова угода є вільною дією, в якій беруть участь покупець і продавець. Товарно-грошовими відносинами не можна було володіти, як землею. Верховний правитель мусив забезпечувати законність і порядок, яких вимагав безликий ринок, щоб мати змогу користуватися грошима – тим ресурсом, без якого його влада ставала примарною.

Разом з ринком з'явився торговельно-промисловий клас, який формувався з різних станів традиційного суспільства. Представники двох привілейованих станів у Франції поставилися до нього як до третього стану – «всі інші». Однак усередині «всіх інших» визрівала буржуазія, яка була вже не станом традиційного, а класом індустріального суспільства. Вона вступала в діалог з представниками влади. У неї вистачало ресурсів, щоб перетворити стихійний бунт на революцію, яка змінювала на її користь політичний устрій.

Першою буржуазною революцією була Восьмидесятирічна війна (1568–1648), як її називають в голландській історіографії. Вона спалахнула у промислово розвинутих Нідерландах, які входили в Іспанську імперію Габсбургів. 17 північних провінцій Нідерландів у ході повстання завоювали незалежність і перетворилися на Голландську республіку. Успіху революції сприяли активна участь населення у боротьбі з іспанцями, союз купецько-патриціанської олігархії з кальвіністським духовенством та місцевим дворянством, міграція людей і капіталів з Південних Нідерландів в Голландію. Голландська республіка стала могутньою морською державою і створила колоніальну імперію.

20 років (1640–1660) тривала Англійська революція, супроводжувана громадянськими війнами. Інтереси сільських дворян, які зайнялися підприємництвом і комерцією (джентрі), фермерів капіталістичного типу і власників мануфактур прийшли в гостру суперечність з королівським абсолютизмом, феодальним дворянством і англіканською церквою. Хоч після багатьох драматичних подій, включаючи страту короля Карла І, відбулася реставрація Стюартів, цій династії довелося дозволити продаж землі й визнати свободу совісті. Коли династія перестала влаштовувати англійську буржуазію, остання здійснила корегуючу революцію, яку назвала «славною».

Майже три десятиріччя тривала Українська революція (1648–1676). Після об'єднання в Любліні 1569 року Польського королівства і Великого князівства Литовського у федеративну Річ Посполиту вся Україна стала володінням польської шляхти. Польські та полонізовані українські феодали розбудували фільваркове господарство з метою продажу великих мас хліба на європейських ринках. Щоб примусити селян працювати у фільварках, пани та магнати почали їх закріпачувати. Ватажку козацького повстання на Запоріжжі Богдану Хмельницькому вдалося перетворити свій виступ на масштабну селянську війну, укласти союз з кримським ханом і в боротьбі з військами польського короля розбудувати Козацьку державу.

Крах польського землеволодіння покозачив майже все українське селянство. Після цього селянська війна згасла. Додатковою причиною втрати потенціалу визвольної війни став розкол у таборі борців за незалежність внаслідок старання козацької старшини здобути у власність землі з селянами. Гетьману довелось шукати союзників за межами України. Однак допомога з боку Росії обернулася васальною залежністю та руйнуванням тих контурів національної державності, які вже сформувалися.

Крах Української революції мав одну глибинну причину: Східна Європа відставала від Західної на 100–150 років. Склалася дивна ситуація, коли товарно-грошові відносини на території Речі Посполитої розвивалися не в надрах «третього стану», а серед шляхти й магнатів за участі цілком залежних від них єврейських фінансових кіл. Козаки внесли елемент організованості в національно-визвольну війну, якого не було у попередніх європейських селянських війнах. Але вони не спромоглися зробити невідворотним процес формування національної державності, тому що самі формувалися як стан феодального суспільства, а не як економічно самостійний клас капіталістичного суспільства.

Українська революція випадає з ряду буржуазних революцій, проте залишається революцією, в якій тісно переплелися соціальні, національно-визвольні й релігійні складові. В тій частині України, яка відійшла до Російської держави, відновилися суспільні відносини, властиві для традиційного суспільства, але в кріпосницькій, а не феодальній оболонці. Царська держава почала поступово перетравлювати український гетьманат політично і піддалася перетравлюванню з його боку в культурній площині. Але для самого гетьманату відновлення соціальних відносин традиційного суспільства було органічним процесом. Різниця з дореволюційним станом полягала тільки в тому, що селян з благословення царів почали закріпачувати російські поміщики й козацька старшина.

Американська революція 1775–1783 рр. була війною за незалежність, подібною до Нідерландської революції XVI ст. Різниця полягала в тому, що голландці воювали з імперією, а американські колоністи – з власною країною-метрополією. В ході війни формувався внутрішній устрій першої в світі демократичної республіки нового часу, базований на політичних ідеалах епохи Просвітництва. Відстоювання у війні громадянських свобод і необмеженого права на приватну власність згуртувало колоністів, які бажали бути господарями у своєму домі, а не підданими англійського короля. Закріплення здобутої перемоги федеральною конституцією 1787 року і Біллем про права послужило вихідним пунктом для формування громадянського суспільства.

За багатьма параметрами Американська революція виявилася взірцевою. Їй властиві толерантність переможців до переможених, використання виключно політичних засобів для розв’язання внутрішніх проблем, небажання лідерів революції зосереджувати в своїх руках усю повноту влади. Однак нова держава зберегла інститут рабства, який дістався їй від колоніальних часів, і послідовно витісняла аборигенне населення континенту з його місць проживання, не зупиняючись навіть перед діями, які мали характер геноциду.

Велика Французька революція (1789–1799) відбувалася в часи, коли на Європейському континенті почали проявлятися перші ознаки промислової революції. Пануючий у Франції феодальний устрій призвів до банкрутства держави і змусив Людовика XVI звернутися за фінансовою допомогою до торговельно-буржуазних кіл. Однак представники буржуазії не бажали далі миритися з абсолютною владою короля і відведеним для них статусом непривілейованого «третього стану». Скликані королем уперше за 175 років Генеральні штати конституювалися у червні 1789 року як Національні збори, а через три тижні – як Установчі збори, покликані встановити новий політичний устрій. 26 серпня 1789 року Установчі збори проголосили «Декларацію прав людини і громадянина», яка відкривала шляхи до перетворення традиційного суспільства на громадянське. Цей документ став преамбулою Конституції 1791 року, яка зробила Францію конституційною монархією. Подальший хід подій приввів до зосередження в Конвенті законодавчої влади. Конвент знищив феодальні права і привілеї, передав селянам всі общинні та емігрантські землі, домігся страти короля, створив революційну армію і розпочав війну з коаліцією європейських держав, яка ставила за мету придушення революції. В ході війни блискучі перемоги здобув генерал Наполеон Бонапарт, що дозволило йому звільнитися з-під опіки уряду, встановити у листопаді 1799 року свою диктатуру і оголосити себе імператором.

Агресивні війни імператорської Франції тривали 15 років і справили величезний вплив на Європейський континент. Поразка Наполеона призвела до реставрації Бурбонів. Вони нічого не забули і нічого не навчилися, отже були зметені революцією 1830 року.

Революції середини ХІХ ст. у Франції, Австрійській імперії, німецьких та італійських державах показали, що робітничі колективи в умовах індустріального суспільства, що народжувалося, ставали самостійним чинником політичної боротьби. Однак ці революції залишалися, як і попередні, буржуазними. Користуючись зростаючою політичною вагою, буржуазія у другій половині ХІХ ст. застосувала державні важелі для зниження соціальної напруги в суспільстві. Гостре протистояння з пролетаріатом, яке знайшло відбиття в безкомпромісних формулюваннях «Маніфесту Комуністичної партії», поступово пом’якшувалося. Суспільство залишалося традиційним, але в ньому з'явилися істотні елементи демократії (аж до загального виборчого права в Прусії та Великій Британії).

Вивчаючи систему господарювання і соціально-політичний устрій, який здобув назву капіталізму, К. Маркс у своїй основній праці «Капітал» зробив фундаментальний висновок: «Суспільство не може ні перескочити через природні фази розвитку, ні скасувати їх декретами» (Твори, т.23, с.12). Ф. Енгельс в одній із перших своїх книг – «Становище робітничого класу в Англії» стверджував, що соціальна криза може бути розв’язана тільки революційним насильством, але через 40 років у передмові до нового видання зробив знаменне видання: «Я навмисне не викреслив з тексту багатьох провіщень, в тому числі близькості соціальної революції в Англії, на яке я зважився під впливом своєї юнацької запальності»« (Твори, т.22, с.314).

Західноєвропейські комуністи, які поділяли погляди К. Маркса та Ф. Енгельса, переконалися, що краще рухатися в напрямі узгодження інтересів праці та капіталу, аніж знищувати капітал, який був рівноправним з робочою силою агентом виробничого процесу. Виступаючи в Амстердамі у вересні 1872 року, К. Маркс визнав: «Ми не заперечуємо, що є такі країни, як Америка, Англія, і коли б я краще знав ваші установлення, то, можливо, додав би до них і Голландію, в яких робітники можуть добитися своєї мети мирним шляхом» (Твори, т.18, с.151).

1891 року німецька соціал-демократія прийняла Ерфуртську програму. Вона проголошувала кінцевою метою марксистів усуспільнення засобів виробництва і заміну анархії ринку централізованим розподілом продукції, тобто встановлення комунізму. Однак ця кінцева мета мусила досягатися шляхом реформ, а не революцій, як передбачав «Маніфест Комуністичної партії». Марксисти поділили комунізм на дві фази (комунізм виробництва і комунізм споживання), використовуючи для назви першої популярний термін «соціалізм». Оскільки капіталізм мав «перетекти» в комунізм шляхом демократичних реформ, термін «соціалізм» вийшов на передній план, а термін «комунізм» опинився в затінку. Марксисти стали називати себе соціал-демократами. Політичний вибір соціал-демократів знайшов узагальнююче визначення в афористичному висловлюванні найближчого співробітника Ф. Енгельса Едуарда Бернштейна: «Те, що звикли називати кінцевою метою соціалізму, є для мене ніщо, а рух – це все».

7. «Навздогінні» революції

В 60–70-х роках ХIХ ст. царський уряд в рамках «навздогінної» політики здійснив соціальну міні-революцію без порушення політичного режиму. «Підгодована» царизмом буржуазія не спромоглася виробити в собі потрібної революційності, а тому імперський організм загнивав, аж поки врешті 1905 року нарив прорвало. Гегемоном революції 1905–1907 рр. став ще незрілий промисловий пролетаріат, і царський режим спромігся вгамувати його з найменшими для себе втратами. Недалекоглядний Микола ІІ заспокоївся, не розуміючи того, що самодержавний спосіб правління на початку ХХ ст. став анахронізмом. Через десять років революція повторилася в ситуації світової війни, і цього разу для краху династії вистачило тижня.

Якщо першу революцію в Росії можна назвати пролетарською, то 1917 року проти царя об'єдналися всі – буржуазія, пролетаріат і одягнуті в солдатські шинелі селяни. Кого можна назвати її гегемоном?

Революційний рух в євразійській імперії розвивався не за К. Марксом, тобто в міру зростання чисельності і суспільної ваги робітничого класу. До селян К. Маркс ставився презирливо, порівнюючи їх з лантухом картоплі: розв’язати лантух – і картопля розсиплеться. Він мав рацію, але в розстановку соціально-класових сил внесла свої корективи світова війна. Солдатська маса стала в основному селянською: по-перше, селянською була сама країна, по-друге, кваліфіковані робітники не підлягали мобілізації. Самі того не бажаючи, правлячі кола імперії об'єднали розпорошених селян у великі колективи – поротно і побатальйонно, а на додаток вклали їм у руки зброю. Великі міста й передусім імперська столиця перетворилися на бази, де мобілізованих селян нашвидкуруч навчали, збивали у військові команди і посилали на передову. Перед новобранцями постала проблема: йти на передову чи залишатися у тиловому гарнізоні, бунтуючи проти властей. Вони не мали ні політичних, ні психологічних зв’язків з імперією, яка грабувала їхніх батьків під час селянської реформи 1861 року і продавала їхніх дідів разом з мисливськими собаками. Уперше, і саме в Росії, склалися об'єктивні умови для того, щоб селянська війна переросла в революцію.

У лютому 1914 р колишній міністр внутрішніх справ П. Дурново попередив Миколу ІІ, що майбутня війна з Німеччиною виявиться небезпечною, тому що у випадку невдач «социальная революция в самых крайних ее проявлениях у нас неизбежна, и Россия будет ввергнута в беспросветную анархию, исход которой не поддается даже представлению». У листопаді 1916 року у новій записці царю він все-таки представив те, що трапиться: «Затем выступила бы революционная толпа, коммуна, гибель династии, погромы имущественных классов».

Російська революція спалахнула у березні 1917 року у Петрограді, дійшла апогею під час більшовицького перевороту в листопаді і зійшла нанівець з розгоном Всеросійських Установчих зборів у січні 1918 року. Учасниками її були не тільки політичні партії, але й самодіяльні організації, створювані робітничими колективами і військовими підрозділами – ради робітничих і солдатських депутатів. Склад рад, а на фронтах – солдатських комітетів був плинним, колективи могли у будь-який момент відкликати свого депутата і делегувати іншого. Ієрархічно побудованої радянської організації в країні не виникло. Радянський чинник в революції був анархічним і деструктивним.

Переможці поділили Російську революцію на дві: Лютневу буржуазно-демократичну і Жовтневу соціалістичну. Насправді це була одна революція, яка постійно змінювалася у своїх барвах. Характер її на різних етапах неможливо визначити тільки одним терміном: буржуазно-демократична, робітничо-селянська, радянська. Вона могла б характеризуватися як «соціалістична» тільки в тому значенні терміну «соціалізм», який визнавали більшовики – як першу фазу комунізму. Але самі більшовики в ході революції відмовилися від комуністичних гасел та взяли радянські: мир народам (замість перетворення імперіалістичної війни на громадянську), фабрики – робітникам (замість націоналізації фабрик), землю – селянам (замість націоналізації поміщицьких маєтків). З радянськими гаслами вони подолали усіх суперників і встановили свою диктатуру. Це означало, що революція на заключному етапі стала радянською, хоч більшовики ніколи її так не називали.

Головною ознакою Російської революції виявилося протистояння між багатими і бідними, привілейованими і знедоленими. Властиве всім революціям, воно стало абсолютним. В умовах триваючої війни це загрожувало паралічем державних інститутів і розпадом форм організованого життя.

По-друге, що випливало з першого, революція відзначалася небаченою згуртованістю політичних сил. Страх перед анархією об'єднав ліберальну демократію, представлену передусім партією кадетів, і революційну демократію, яка складалася з соціал-демократів (меншовиків) і соціал-революціонерів (есерів). Страх перед розпадом держави змусив сили контрреволюції підтримати ліберальну демократію і обмежити власну політичну активність. Пізніше і в якісно іншій ситуації ця активність проявилася у вигляді тривалої громадянської війни між білими і червоними.

По-третє, небувала гострота соціального протистояння виявилася живильним середовищем для гіпертрофованого зростання «партії нового типу» – більшовиків. Ця партія не мала за собою соціальних верств, які б могли підтримати її комуністичну доктрину. Однак завдяки гнучкій тактиці В. Леніна, який замаскував її під стихійний радянський екстремізм, більшовики оволоділи значною кількістю рад, перетворилися з їхньою допомогою на державну партію і зробили ради за допомогою ЧК безсилими додатками до своєї диктатури.

«Навздогінна» політика охоплює тільки техніко-економічну й меншою мірою – соціальну сферу. Як правило, політичний режим нездатний реформувати самого себе. Коли ситуація доходить до точки кипіння, на історичну арену виходить революція «навздогінного» типу. Російська революція з її унікальним феноменом рад якраз і була революцією «навздогінного» типу.

8. Національні революції

Кожна з революцій носить ім'я тієї країни, де відбулася, тобто вона є національна. Однак на назву національних революцій мають претендувати ті з них, які відбулися в багатонаціональних імперіях. Зокрема, революція 1848–1849 рр. в Австрійській імперії частіше розглядається як сукупність революцій, що відбулися в її різних провінціях. Угорська або Чеська революція мали свої особливості через те, що ці країни до утворення імперії самостійно розвивалися впродовж сотень років.

Коли в Росії зникла імперська вертикаль влади, країна почала розпадатися через те, що різні її частини були надто несхожі одна на одну. Ця суходільна багатонаціональна країна стала імперією задовго до офіційного проголошення нею 1721 року. Її територіальний приріст в південно-східному напрямі аж до Аляски і Каліфорнії мав яскраво виражений колоніальний характер. Однак учені і досі не прийшли до єдиної думки щодо того, чи були колоніями територіальні надбання Москви на заході і південному заході – Україна, Польща, Прибалтика, Фінляндія. Очевидно, становище цих провінцій щодо Москви було таким же, як становище провінцій Австрійської імперії щодо Відня. Чехію ніхто не вважає колонією, хоч її претензії на рівноправне з Австрією та Угорщиною становище в імперії Габсбургів не були реалізовані.

Становище України в імперії Романових ускладнювалося тим, що вона мала спільну з Великоросією багатовікову історію. Династія Рюриковичів народилася в Давній Русі з центром в Києві і тривалий час воювала з Великим князівством Литовським та Річчю Посполитою під гаслами «збирання земель руських». Панівні кола Росії впритул не бачили в українцях народ, відмінний від імперської нації, а тому переслідували українську інтелігенцію, яка відстоювала національні цінності.

Всенародний характер руху за національну державність, який розвинувся в Україні одразу після Лютневої революції, став великою несподіванкою не тільки для правлячих кіл демократичної Росії, але й для української інтелігенції, яка довго не могла відмовитися від гасла автономної України у складі єдиної федеративної держави. Щоправда, оцінка цієї нерішучості лідерів Української революції мусить бути зроблена з урахуванням того, що країна перебувала у стані війни.

Лідери УНР зустрілися з кількома викликами, на які вони не змогли гідно відповісти. По-перше, вони недооцінили можливостей Раднаркому, який почав відновлювати дореволюційні кордони під ідеологічним гаслом створення «незалежних» радянських республік. По-друге, вони понадіялися на українізовані підрозділи царської армії, які розсипалися після прийняття ІІ Всеросійським з’їздом рад Декрету про землю. По-третє, вони недооцінили руйнівну силу рад, утворених в губерніях з переважаючим українським населенням. Раднарком цілком реалістично розраховував на їхню підтримку, коли, на противагу Тимчасовому урядові, визнав кордони УНР, встановлені за етнографічним, а не історичним принципом, тобто з урахуванням південних та східних губерній, колонізованих переважно українцями напередодні і після приєднання держави Богдана Хмельницького до Російської держави.

Боротьба за утворення суверенної національної державності, яка становила основний зміст Української революції, не увінчалася успіхом. Але вона змусила вождів більшовиків, які встановили контроль над більшою частиною дореволюційної імперії, побудувати країну як співдружність формально незалежних, а з 1922 року – союзних республік.

9. КОМУНІСТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ

Жовтневий переворот 1917 року був більшовицьким у тому розумінні, що дав політичну владу більшовикам. Однак за своєю суттю це був радянський переворот. Перемогли ради, а разом з ними і на їхніх плечах до влади прийшла партія більшовиків.

Після встановлення однопартійної диктатури більшовики «приватизували» Російську революцію: всі політичні сили, які не влаштовували їх, були оголошені контрреволюційними. Робітничі та солдатські колективи позбулися права щоденно міняти своїх депутатів у радах. Тепер вони повинні були дисципліновано голосувати за тих кандидатів, які їм рекомендували більшовицькі парткоми. Революція зійшла нанівець з розгоном Установчих зборів.

Поширення більшовицької диктатури із столиці на периферію зайняло кілька місяців. Навесні 1918 року партія більшовиків опанувала основну частину колишньої імперії і почала реалізацію своєї власної програми соціально-економічних перетворень, яка не мала нічого спільного з інтересами будь-яких соціальних верств. Подібних перетворень світ не бачив, але вони не були продовженням Російської революції. За методами реалізації ці перетворення були типовими «реформами зверху», яких було доволі в російській історії, починаючи з петровських часів.

Підручники з історії, які видавалися в Радянському Союзі, стверджували, що більшовики повною мірою реалізували гасла революційного народу. Справді, уряд В. Леніна припинив трирічну війну і уклав сепаратний мир з Німеччиною та її союзниками. Земля була поділена між селянами на зрівняльних засадах. Створені більшовиками збройні сили тричі за 1917–1919 рр. йшли походом на Україну, щоб утвердити в ній національну державність в радянській оболонці. Та все це – тільки подоба правди. Позбувшись імперіалістичної війни, народи Росії потрапили у вир громадянської. Віддавши землю селянам, більшовики після багаторічної підготовки перетворили їх на пролетаризовану робочу силу, прикріплену до колгоспних ланів своїм безпаспортним статусом і зобов’язану працювати на державу за порожні трудодні. Створивши нібито суверенні національні республіки, керівники більшовицької партії насправді побудували централізовану унітарну державу.

Комуністична революція більшовиків однаковою мірою була чужою для демократичного і радянського таборів у Російській революції. Здавалося, що перемогу на етапі Лютневої революції здобув блок партій ліберальної і соціалістичної демократії, який сформував уряд. Здавалося, що на етапі Жовтневої революції переможцем став радянський табір, який уособлювали багатомільйонні народні маси. Насправді народні маси виконували на обох етапах революції тільки чорну роботу. Перемогла невелика купка більшовицьких вождів, яка ретельно маскувала від народу і навіть від власної партії свої фантасмагоричні задуми. Породжений суто внутрішніми чинниками, російський радикалізм послужив сприятливим ґрунтом для поширення ленінізму, тобто того революційного марксизму, яким у легкій формі перехворіла Західна Європа до революцій 1848–1849 рр.

10. ПОСТКОМУНІСТИЧНІ РЕВОЛЮЦІЇ

Комуністична революція виходить за рамки нормального історичного процесу. Вона народжується не як результат попереднього розвитку, а як ідея в голові людини, яка керується найкращими намірами. Серед праць основоположників марксизму першою згадкою про «світле майбутнє» слід вважати промову 24-річного Ф. Енгельса в Ельберферді: «Комуністичний принцип є принципом майбутнього, за це говорить хід розвитку всіх цивілізованих націй, за це говорить швидко прогресуючий розклад усіх дотеперішніх соціальних установ, за це говорить людський здоровий розум і насамперед людське серце» (Твори, т.2, с.522). Ось з цього судження і проріс весь багаж позитивів і негативів, який супроводив комуністичне будівництво в десятках країн світу. Хай про позитиви розповість хтось із сучасної Компартії України, а про негативи вже сказано в «Чорній книзі комунізму», яка перекладена на десятки мов: 95 мільйонів жертв.

Важко сумніватися в тому, що політичний режим у форму диктатури і комуністичний (офіційно – соціалістичний) спосіб господарювання невіддільні один від одного. Однак невіддільність не заважає їм бути двома окремим явищами. Комуністичний спосіб господарювання міг бути реалізований лише за наявності диктатури, здатної на Голодомор і Великий терор. Проте диктатура радянського типу могла утверджувати все, що завгодно, навіть антикомуністичний, тобто капіталістичний спосіб господарювання (те, що спостерігаємо тепер в КНР). Коли комуністичний лад вичерпав внаслідок своєї економічної неефективності можливості багатого на природні ресурси Радянського Союзу, за лічені місяці пропало все: країна, партія, Рада економічної взаємодопомоги, Варшавський пакт.

Якщо розпадається імперія, то народжуються національні держави. Розпад СРСР перетворив союзні республіки на національні держави, але кожна з них опинилася на грані економічного колапсу і політичного хаосу. Для поколінь, які були народжені і виросли за комунізму, зміна життєвого укладу виявилася надзвичайно болючою. Зникла диктатура, люди стали вільними – але зникла і держава, яка повсякденно турбувалася про кожного і за кожного. Події 1989–1991 рр. слід розглядати як революцію, але це була революція розпаду. Нічого нового в житті не з'явилося, треба було все починати з чистого листа.

Щоб не допустити соціального вибуху, державні чиновники турбувалися про створення елементарних умов для виживання незахищених верств населення. Але в першу чергу всі вони, починаючи від президента, турбувалися про свій добробут. Тривалий період перебування української економіки в стані напівколапсу-напівхаосу пояснювався не стільки недосвідченістю, скільки злою волею колишньої номенклатури, яка гарячково міняла владу на власність. Вагома частка економіки країни була поділена між кількома кланами олігархів. Виникли могутні фінансово-промислові групи (ФПГ), які об’єднували технологічно пов’язані між собою підприємства і працюючі з ними банки.

Оцінюючи розпочаті з 1994 року ринкові реформи, слід взяти до уваги таке: ніхто не зміг би запропонувати раціонального способу приватизації заводів і фабрик, які впродовж трьох поколінь перебували в державній власності. Так само тільки пов’язані з державою потужні ФПГ, які утворилися на базі супермонополізованої неконкурентоспроможної економіки, мали шанс прорватися на світові ринки. Однак фактом залишається те, що монополістичні об'єднання забезпечували собі надприбутки завдяки зрощенню з представниками виконавчої і законодавчої влади.

Після 2000 року економічна ситуація в Україні стабілізувалася, а населення пристосувалося до «дикого капіталізму», якого не можна оминути під час переходу до ринкової економіки. Але цей перехід ніс в собі загрозу протестних революцій.

Помаранчева революція 2004 року – одна з них. Це соціальний вибух, який стався з приводу ситуації, пов’язаної з президентськими виборами. Але він мав справжньою причиною глибоке невдоволення українських громадян державою, в якій вони були змушені жити. Революція змусила високих чиновників бути популістами, але майже нічого не змінила в самій державі.

Коли популярна київська газета друкує на першій сторінці портрети державних чиновників з годинниками вартістю в 12 тисяч щомісячних пенсій, а 850 тисяч киян перебувають, як кажуть чиновники меншого рангу, за межею бідності, слід чекати нового соціального вибуху. Невже наші політики схожі на Бурбонів, які нічого не забули, але нічого не навчилися?