Рига — місто миру

Чарівна дівчина Мілда, яка позувала для латвійського скульптора, стала національним символом Латвії. Майстер Карліс Зале створив монумент — жінку, яка тримає три зірки над своєю головою (нині це пам’ятник Свободі) — 1935 року. Цей витвір мистецтва має ім’я звичайної жінки. Цікаво, що коли постало питання, кого зобразити на латвійських євро, місцеві обрали саме її — Мілду, яка є символом свободи. Європейські ЗМІ писали: «Мілда нарешті повернулась у Європу». А про що думали тоді самі латиші і якою сьогодні бачать Латвію?

ГРОШІ ТА ІНТЕГРАЦІЯ

Офіційне відкриття Риги як культурної столиці Європи відбулось 17—19 січня 2014 року. Захід висвітлювали сотні журналістів, як місцевих, так і іноземних. Латвія готувалась до цього протягом двох років, а до деяких подій, як-от відкриття нової будівлі Національної бібліотеки — цілих 48 (нагадаємо, «День» уже писав про це у № 7 від 17 січня).

До Латвії прикута велика увага. Як до країни, колишньої радянської республіки, яка нещодавно стала країною-членом ЄС, і з 1 січня повноцінно інтегрувалась у євроспільноту, замінивши національну валюту валютою Союзу. На ліквідацію лата, який називали однією з найбільш сильних та стабільних грошових валют, виділили два тижні. За цей час їх і позбулись. Мої численні спроби знайти екс-національну монету не мали успіху. Попри те, що цінники у магазинах все ще мають дубльовану ціну, все «заполонило» євро.

Молодий латиш Ільяс (24-річний хлопець із Риги, який останнім часом по півроку жив у Німеччині та Норвегії) пояснив мені це так: мовляв, чого було берегти монети, краще одразу перейти і не затягувати надовго.

Із другого боку, соціологічні дослідження свідчать, що близько 60% латишів не сприймають нову грошову одиницю. Виходить, це неправда?

На це запитання мені відповіла 70-річна росіянка, за освітою архітектор, яка з семи років мешкає у Ризі. «Скажімо так: перехід з рублів на латвійський лат і згодом на лат був значно важчим, ніж зараз», — коментує Лариса.

Студентка відділу міжнародної економіки Ризького університету Ірина зазначає: «Особливої різниці немає. Єдине, що трошки нижчими є цифри. Адже один лат дорівнював близько півтора євро». «Наші люди ніколи не вийдуть на вулицю протестувати проти того, що їм не подобається. Максимум годину постоять із плакатами під міністерством», — додає вона.

На думку Ільяса, латиші спокійні та помірковані, як і належить бути північним народам. Проте тут ще є один момент — повноцінна інтеграція у Європу і скасування «радянщини». За його словами, дуже багато людей, котрі живуть у Ризі і відчувають себе росіянами, не сприймають ані тверджень про російську окупацію, ані нічого латвійського. Вони, за його словами, навіть мови повноцінно вивчити не можуть. Натомість латиші щосили намагаються позбутись і відкинути те, що залишилось із радянських часів. Їхні спогади ще свіжі, і їм досі болить. Недарма один із найбільших та найпомітніших музеїв столиці Риги — Музей окупації, який свідчить про «режим» та диктатуру, встановлену радянською владою під час захоплення Латвії.

«Якщо запитати в росіянина, який народився в Латвії, чи була окупація, він плюне вам в обличчя і скаже, що такого не було», — тим часом каже Ільяс.

«Нам набагато ближча Європа, ніж Росія. Ми завжди будемо йти туди, а не захочемо повертатися назад», — продовжує він.

Можливо, латиші швидко позбулися своїх грошей, щоб швидше відійти від «радянського», «азіатського», «болісного»?

МИСТЕЦТВО ТА АРХІТЕКТУРА

Зрештою, справа не тільки в грошах. Латвія завжди була на «лінії вогню» всіх масштабних воєн. Перша світова війна, сторіччя якої припадає на цей рік, пройшлась по Латвії сокирою.

Як розповідає Дайна Аузіня, керівник по роботі з зібраннями Латвійського національного художнього музею, Перша світова війна дуже сильно позначилась на національному мистецтві. Саме вона «народила» велику кількість модерністів, якими сьогодні пишається Латвія. Коли Дайна шукала експонати для виставки, присвяченої 1914 року, то помітила, що війна залишила такий слід лише в національному мистецтві Латвії. За її словами, це пов’язано з тим, що саме тут проходила лінія фронту, багато митців ішли воювати, і саме там з них поставали художники-громадяни, митці-історики. У своїх картинах вони, як ніхто інший, документували події та людей того періоду.

ЛАТВІЯ ОБРАЛА ДЛЯ СЕБЕ СВОГО ГЕРОЯ — ЗВИЧАЙНУ ЖІНКУ, ЯКА НИНІ Є СИМВОЛОМ СВОБОДИ

До речі, виставка, яка відкрилась у Ризі до сторіччя Першої світової війни, попри те, що має велику мистецьку складову, не може називатись суто художньою.

Експозиція поділяється на три частини. Перша — «На руїнах імперії», де представлено витвори мистецтва, скульптури, декоративні речі, що були зруйновані чи залишились після Першої світової. Друга — «Стрілки» — довгий дерев’яний коридор, де розміщено фотографії загиблих під час війни. Це психологічна точка виставки, адже, проходячи повз ці портрети, ти розумієш, що жодної людини, зображеної на світлинах, уже немає. Всі вони загинули або під час війни, або вже після, і нічого, крім пам’яті, окрім цих світлин і цього «життєвого» коридору, вас не поєднує. Ця частина не відсилає вас назад в історію, а навпаки, змушує повернутись до реальності, зрозуміти, наскільки цінними є життя і громадянський обов’язок. Цю частину Латвійський Арсенал робив спільно з Історичним музеєм.

Третя частина — «Свідки». Тут зосереджено роботи латвійських модерністів та авангардистів, а також твори мистецтва сусідніх країн. Загалом в Арсеналі представлено роботи з 17 найбільш відомих художніх галерей та музеїв із 11 країн світу. Всі ці витвори мистецтва було зроблено в період з 1914 по 1924 рік. Доповнюють виставку картини сучасних латвійських художників — Еріка Божиса, Кріша Салманіса, Андріса Бреже, присвячені тому періоду.

Але, думаючи тут про війну, думаєш про мир.

«Чомусь про Першу світову війну говорять більше на Заході Європи. Може, це і зрозуміло, адже там люди пам’ятають про свої покоління, знають досконало, хто, де, коли воював. У нас ще свіжа пам’ять про Другу світову, тому, що вона була нещодавно. Але це не означає, що Перша була для нас менш важливою», — констатує пані Аузіня. За її словами, сучасні художники Латвії не дуже цікавляться цією тематикою, взагалі їм не властиве «копання» в соціально-політичних контекстах, вони швидше оберуть «мир» — описуючи власні емоції, переживання, спроби краще зрозуміти життя, аніж «війну» — боротьбу за соціальні права та створення політичних смислів.

Подібну думку висловила й пані посол Латвії, доктор Аргіта Даудзе. Вона розповіла, що коли чеська делегація побувала в музеї війни, то зазначила: «Це — не музей війни, це — музей миру».

Цікаво, що про «мир» свідчать і численні архітектурні пам’ятки Риги. Тут немає жодного монумента військовому чи політичному діячеві. Вулиці, площі, архітектурні споруди — все присвячено митцям — письменникам, художникам, науковцям і звичайним людям. На це не можна не звернути уваги, адже порівняно з Україною, де, хоч куди б ти пішов, завжди знайдеш ідеологічну символіку, — це здається чимось дивним та нереальним. Вони від самого початку відмовились від мілітаристських та ідеологічних ідей, і вважають це правильним рішенням. Представити сьогодні щось подібне в Україні — неможливо.

Варто також додати, що біля входу в Арсенал ви зможете побачити «великі голови» — це скульптури облич відомих європейських митців, які були зроблені латишами.

Історія національного мистецтва тут — історія всієї країни, і навпаки.

«У нас було так багато воєн. І Латвія завжди була посеред Європи та Азії. Завжди хтось хотів щось забрати. І мистецтво було фактором, який усе це намагався зберегти. Тому пам’ять для нас дуже важлива. Ми дуже любимо меморіальні музеї художників, артистів, музикантів. Чому? Бо, коли ми були у Радянському Союзі, це було засобом поширення нашої історії та культури, нашої державності. А тому багато таких музеїв. Кажучи про митців, ми завжди згадуємо національну спадщину», — зазначає Астріда Рогуле, куратор проекту Крістіана Балканського в Ризі «Архів серцебиття», музеєзнавець, мистецтвознавець, хранитель колекції сучасного мистецтва ЛНХМ.

ВІД ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ЗАЛИШИЛОСЬ НЕБАГАТО СПОГАДІВ. У РИЗІ ЗАЗНАЧАЮТЬ — ЦЕ ЧЕРЕЗ ТЕ, ЩО ВІДСУТНЯ ПАМ’ЯТЬ ПОКОЛІНЬ

Що ж стосується сучасної культури, то, як зазначають мистецтвознавці, її тут багато, і нею можна пишатись, але тут також є свої нюанси.

«Сучасне мистецтво у нас є. У нас є хороші майстри. І кожна виставка дуже важлива. Але чого в нас немає? У нас немає виставкового простору — музеїв, галерей тощо. А тому ми не можемо запросити важливих майстрів. Ми кажемо про те, що Рига — це культурна столиця Європи. Але як ми можемо нею бути, якщо в нас немає де виставляти митців?» — зазначає вона.

БІБЛІОТЕКА

Найпомітнішою подією відкриття Року Риги як культурної столиці Європи стало відкриття Національної бібліотеки. Попри сильні морози, люди приходили на вулицю і відстоювати своє право на «будування історії». Саме так зазначила студентка технічного вишу, яка із друзями взяла участь у ланцюгу «друзів книги». Із 12 години дня майже до п’ятої години вечора з корпусу старої бібліотеки до нової передавали книжки за допомогою «живого ланцюга» людей, в якому взяли участь 14 тисяч осіб. Книжки передавалися з рук в руки по ланцюжку і так перейшли до нового будинку — «Замку світла». Першою в новий корпус увійшла Біблія, а о 16.39 в бібліотеку увійшла остання книжка «Balаndnieki» Петеріса Упеніекса.

Жителі Риги не приховували своєї радості. Незважаючи на мороз у мінус десять (що відчувається як мінус п’ятнадцять), вони не йшли додому, а натомість танцювали та співали. Сюди приходили і діти, і матері, і студенти, і військові. Цей ланцюг, хоч як би пафосно це звучало, став символом єднання.

Тут також є багато інших моментів. Наприклад, сучасна архітектурна скляна споруда не дуже вписується в стару частину Риги. Або ж те, що бібліотека стане доступною для мешканців міста лише у серпні, коли завершиться повністю період інспекцій. Люди на це не звертають уваги. Натомість зазначають, що ходитимуть сюди щотижня, адже освіта має стояти на першому плані у формуванні державності. Цікаво, що навіть фінансове питання щодо ремонту старих та будівництва нової бібліотеки мешканців Риги не цікавить. Чи то вони довіряють владі у цьому питанні, чи то просто не зважають на ці проблеми.

Архітектор Лариса зазначає: «Бібліотека — це прекрасно. Але в Ризі близько сорока будівель потребують ремонту та реконструкції. І це лише в історичному центрі. Коли буде зроблено оновлення, невідомо». Правдивість цих слів легко перевірити, прогулявшись вуличками міста. Поряд зі старими історичними будівлями ви можете побачити аварійні будинки, завішені зеленою тканиною, до яких заборонено підходити.

Частково цій проблемі знайшли вирішення. Історичні будівлі почали ремонтувати і облаштовувати приміщення всередині для віп-клієнтів, але з вимогою зберегти історичну цінність будівель. Окрім звичайних будинків, такої переробки зазнав і корпус колишньої гіпсової фабрики Бема, який переобладнали в ексклюзивний житловий комплекс «MG». Ціна одного квадратного метра в таких об’єктах, за даними місцевих ЗМІ, може складати від 3,5 до 7 тисяч євро.

Латиші також говорять про свої погані дороги, відсутність роботи в невеличких містах (хоча варто зазначити, що їхні погані дороги — це не наші погані дороги), але вони висловлюють надію на те, що, будучи в Європі та виявляючи свою позицію, вони зможуть побудувати свою сучасну історію самі. Приклад того — звичайна жінка Мілда, яка стала символом свободи.

Коли у Ризі відбувались культурні заходи, у Києві люди вже другий місяць стояли на Майдані. Вони говорять, що сьогодні, окрім них, ніхто не створить історію. Різні видання писали про те, що Людина 2013 року — це збірний образ Майдану, який знову поставив суспільству актуальні питання. Чи піде Україна шляхом Латвії?

Для Риги 2014-й та 2015-й — це роки нових можливостей на офіційному рівні, на побутовому — це можливість продовжувати те, що вони почали робити ще сто років тому. Єдина відмінність сьогодні — вони точно знають, куди йдуть, ставлячи передусім на культуру, освіту та мистецтво.

Фотографії надано організацією RIGA2014

Дякуємо Посольству Латвії в Україні та пані послу Аргіті Даудзе за сприяння у підготовці цього матеріалу. «День» є ексклюзивним медіа-партнером проекту «Рига — культурна столиця Європи 2014 року».