Шарм на виліт
У цей зимовий день здався мені Андріївський спуск якимось насупленим, хворобливим. Передвесінню не вдається не те що покарнавалити, але навіть трохи пококетувати. Ніби зима, побувавши на дуже дорогому за прейскурантом омолоджуючому курорті, успішно увібрала в себе всі процедури, які і захищатимуть, і збережуть: ботокс — в небо, лазер — в лід, якийсь рестилайн — в снігові складки, латекс — в замети, кислоту, ні, солоноту — під ноги. І ось вона, вічна молодуха, приготувалася жити-поживати та настрій в інших забирати.
Та все ж в одному зима не винна. Андріївський ще влітку здався після останньої реконструкції якимось неодягненим або переодягненим, примарафеченим, ніби і не усвідомили причетні: перед ними — не VIP-об’єкт, їх може бути і багато, а вулиця з накладом в один екземпляр. З такою на «вась-вась» не можна, її спочатку вже було помилувано часом за особливу красу, а від ремонту потрібно, мабуть, лише зміцнення інженерно-комунального здоров’я та лікування доволі руйнівних автографів часу. Зима оголювала те, що і влітку впізнавалося, та хотілося вірити: це вимушено, дотягнуть, повернуть всі акценти. Халати-обманки, одягнені на безліч фасадів, покликаних імітувати на якийсь час європейську свіжість, затрималися, і зима погралася з ними в холодно-гаряче: всюди звисають порвані клапті, створюючи не тільки відчуття занедбаності. Вітер, граючи з деяким в’яненням і претензією, змушує фальшфасади начебто корчити дивні гримаси. Відчуваю, що Андріївський образився: як же ви так зі мною, а говорили, що любите.
Влітку, висловлюючи своє враження, була дуже обережна. Не хотілося робити поспішних висновків, адже, погодьтеся, і власне помешкання після ремонту, що тільки-но закінчився, хочеться показувати лише через певний час, коли зникне деяка відчуженість, скоцюрбленість, одним словом, коли згладиться відчуття невпевненості й усе стане на свої місця — літнє бойове забарвлення обов’язково заспокоять, вигул сумнівних, вимушених вбрань на будинках не законсервують, зайву косметику, неначе під вічну засмагу, змиють — адже Андріївський в цьому не має потреби. Єство його — у вінтажній колекційності, де потрібний ідеальний стан не старого лахміття, а антикваріату.
Раптово спливло в пам’яті одне осіннє враження, до того ж зовсім не міське. Воно пронизало мене одкровенням тонкого смаку незнайомого землероба. Він свідомо подарував всім, хто проїздив повз розорану чорну блискучу землю, що і сама по собі делікатес для ока, цю картинку на пам’ять: посеред величної пишності просторів, що все відпочивають, стояв самотній соняшник, так графічно чітко, що здавався скульптурою. Якась молодецька селянська елегантність невідомого естета підказала залишити такого красеня, не зіпсувавши його величезну голову в короні пелюсток з вічним ідеально продуманим малюнком щільно укладених насіннячок, не прикрашаючи його величезний торс, знаєте, інакше і не скажеш.
Коли вийшла з машини, щоб з ним сфотографуватися, здивувалася — просто гігант. Набагато вищий за мене зростом, він одразу так стильно, без метушні нахилив свою пухнасту голову мені на плече, обдавши гарячим сонячним ароматом. Ми обнялися і завмерли на мить, знаючи, що більше не побачимося. Як дбайливо і ласкаво обійшовся господар з красою, хоча, впевнена, його, звичайно, відтворять в наступному потомстві, адже це не вулиця. Ми ж і надалі будемо звично, повернувшись із заморських подорожей, оспівувати чужу красу, так легко втрачаючи шарм своєї інтриги, за якою приходять і приїжджають сюди люди. Як же не хочеться, щоб надовго оселився тут по-європейськи прилизаний стандарт, який допомагає в побуті, але приглушає красу пішої прогулянки улюбленим узвозом, коли жадаєш відчути таїнство іншого часу, захопитися особливим очікуванням зустрічі з чимось, чого ще не пізнав. Андріївському не потрібні ні зайва богемність, ні пристойна універсальність, він і сам володіє унікальною якістю — самоочищатися, зберігаючи природну вишуканість. Виходить, дуже багато що так і залишилося в листі очікування, літні враження, як єство, яке спливає з віком, підтвердилося взимку.
Уламки міських вражень завжди пістрявіють, але не завжди лягають відразу, слідуючи стильності відомої клаптевої техніки, та все ж тканина настрою потихеньку, наче сама собою, складається з усього. У вестибюлі метро чоловік забув, що куполоподібне склепіння надмірно підсилює звук, і виходить, що він кричить в трубку так, що всі вловлюють його заклопотаність: «Розумієш, — засмучувався він, — у мене одна проблема розбилася на дві. Тепер вони з двох боків мене щипають. Це «індик» і Міккі Маус». Що він мав на увазі, не знаю, але, мимохідь пробігаючи, подумала з упевненістю: у тій або іншій мірі це розмова про гроші. Їх-то плекати доводиться щодня і тим, у кого вони є, в такій же мірі, мабуть, і тим, у кого їх немає.
В одному рівневому київському магазині вразив мене своїм чітким і грамотним замовленням як для його 19, а на вигляд парубкові було саме стільки, покупець. Стояв він біля акваріума з водою, близькою за складом до океанічної, і замовляв устриці, які мешкали там, зберігаючи свою свіжість. Вже він-то напевно знав, як вибрати найкращі види, і не запинаючись жонглював назвами, які і багатьом гурманам ще невідомі. Звичайно, перераховував він французькі «белон», «фін де клер» й ірландську «муарген». Знаєте, ділився він з консультантом, який шанобливо слухав, імовірно, постійного покупця: «білі перли», «царська», «жилардо», «кадере», які узяв минулого разу, були чудові. Може, якби парубок був зрілим чоловіком, зовсім і не здивувалася б — самодостатність гаманця все пояснила б. Хлопчисько, як для такої дорогої покупки, де вже встиг заробити? Втім, моя яка справа, смачного йому, схоже, у нього ловиться рибка велика і маленька. Правда, може, він і сам — чиясь рибка, єхидно подумала, не стрималася все-таки.
Тоді вирішила долучитися і по-своєму — дізнатися хоч трохи з особистого життя устриць. Мені охоче розповіли, що, наприклад, мальок «муарген» з’являється на світ у Франції, але потім його перевозять до Ірландії, де той харчується іншим планктоном, і саме тому смак виходить іншим. Однак буває і навпаки, народжену в Ірландії устрицю вирощують у французьких водах. Виявляється, 80 відсотків устриць поміщають в гирла річок, щоб зменшити вміст солі в кінцевому продукті: одна устриця за добу пропускає через себе 80 літрів води. До речі, згідно з легендою, «царську» (майже повністю опріснену) вирощували для російських царів, які не розуміли вираженого морського присмаку. Ще мені пояснили, що грамотні знавці пропонованого ніжного товару, купуючи, обов’язково оглядають і простукують раковину. Глухого звуку бути не повинно. І додали, вірніше уточнили: устриця — продукт делікатний і вимагає до себе відповідного ставлення.
Чи тільки вона? Пригадала Андріївський.
