Споруди, що проросли з минулого
Ось це бачив Майкл Джексон, коли стояв на величезному балконі гігантського Парламенту Румунії, де стою зараз я та дивлюся, як по тій червоній доріжці пробігають мурашки-люди до цієї будівлі, другої в світі за величиною після Пентагона... Ця червона доріжка лежить тут завжди, а не лише сьогодні. І не лише тоді, коли Майкл махав звідси, з-під небес, юним румунам. Цей Палац — одне з очевидних чудес світу, що, напевне, показують усім високоповажним гостям країни. Дівчина, яку я розпитувала про всю цю велич, сказала, що піраміда Хеопса менша за їхній Парламент, а он та штора (1шт) важить 250 кг. Так забажав Чаушеску, який так і не побачив це чудо, бо був страчений, він та його дружина так і не зійшли вниз цими гігантськими мармуровими сходами-близнюками, щоб разом вийти назустріч до гостей, чий візит планувався. То, мабуть, була перша показана по телебаченню публічна страта диктатора. Шок від побаченого давно пройшов та згодом успішно витіснився іншими публічними стратами диктаторів і ватажків, і людям, які вже звикли у цьому світі до розсмакованої по телевізору крові, вони не здавалися такими надто страшними. Навіть танцювали й тішилися. Собаці — собача смерть, або — отак, дітки, добро завжди перемагає зло.
Але це вже «побочка», а не думки. Хоча, постійно думалося про щось дивне при спогляданні цієї гігантської споруди в рожевому й білому мармурі, де є кришталі люстри, які за обсягом нагадують міжпланетний корабель, ручної роботи килими по кількасот квадратних метрів... Все тут — тільки румунське! Дерево, скло, камінь, мармур, вишивки, гаптування!.. Думалося про щось дивне, наприклад, як порівняти, смішне те нічиє фактично Межигір’я з тими золотими унітазами й заморськими світильниками, щось диктатори переводяться на пси... Наших не заб’ють — їх засміють колись до смерті, тицяючи пальцями в їхні прикольні безрідні палаци...
А ще сьогодні до нас виявили особливу повагу й повезли показати Національну бібліотеку, в яку самі румуни ще не ступали. Досі в Румунії Національної бібліотеки не було. Але тридцять років тому, уявіть, знову той самий Чаушеску побував у Ірані та Кореї, і, повернувшись, наказав будувати гігантську бібліотеку, щоб більше була, ніж у тих, що бачив, разом узятих. От вона й стояла гігантським кістяком після Чаушескової показової смерті, аж поки Румунія не взяла грант у Світового банку на 70 млн. євро й не добудувала її нещодавно, і от саме ми першими тут пройшлися сьогодні. За місяць із усіх сховищ країни сюди перевезли всі культурні багатства. Ту чисельність бібліотекарів, яку ця ще одна «піраміда Хеопса» потребує, — неможливо знайти, і грошей невідомо скільки треба на те, щоб все це утримувати... Але ось що було дивним трохи (Забулося все? Чи що?..) — сьогодні ніхто з тих, хто розповідав про дві споруди, що проросли з минулого, не сказав про Чаушеску нічого іншого, крім того, що це був його, по-нашому кажучи, проект... А був же сатрап... а вбили ж, як собаку...
І куди до його сатрапства нашим сатрапенятам з їхньою вертолітною посадкою в вирубаному парку, з поваленими історичними будинками, з декоративними стадіонами до Євро, з їхніми денщиками в суддівських мантіях...
Ні, зовсім не жаль минулих монстрів, по-чесному. (Так і люди тут кажуть — як запитати про це, дивуючись, чому вони це самі не кажуть. Але жаль жити сьогодні серед тих, хто думає, що багатство — це мільярд доларів або навіть мільярд мільярдів доларів! І думає, що, як він буде такий багатий на смітнику, на який перетворить отриману в своє управління державу, то не вмре. І що хтось його колись згадає і не хіхікне.
Дивне якесь вийшло порівняння. Але зрозумійте психодраму — я цілий день сиділа сьогодні у велетенській залі, де повинно насправді сидіти шістдесят місцевих великих комуністів-важняків, і шістдесят перший Він — Чаушеску, та того ніколи не сталося. А натомість сиділа я у цій залі, що тепер належить члену ЄС Румунії, разом із європейськими депутатами з Комітету культури, освіти й медіа ПАРЄ, ми протягом дня говорили про права людини у найважливіших для життя сферах — у культурі, освіті та медіа. І, зокрема, ухвалили: в резолюцію про управління вищою освітою внести заборону державам порушувати академічні свободи (по-нашому — не нав’язувати політику освіті, не звільняти з роботи й від навчання з політичних міркувань, не забороняти вченим поширювати встановлені факти, що не влаштовують владу). І при цьому всі говорили, що це стосується України. Нагадуючи, що для п’ятьох ректорів із Білорусії за колабораціонізм із владою вже закриті в’їзди в Європу.
І сидиш ти тут, на цьому золоті-сріблі, серед вишивок і мармурів, людина з країни, де знаходиться географічний центр Європи, й мусиш заздрити на всі ці бібліотеки, й відповідати, чи правда, що в тебе в Парламенті билися знову? А головне, як пояснити — за що?
