СТРАШНА СИЛА

Ні, що не говори, а це треба вміти. Треба вміти бути таким митцем, як Владислав Шерешевський (1964 року народження, живе й працює в Києві, закінчив РХСШ та Київський художній, одружений). Тобто спокійно і планомірно займатися малярством. Тобто настільки випадати з цим малярством із часу. А до речі, який нині час? Ніякий, сер! Час тягнеться ланцюжком мальовничих слідів, іноді проштампованих ювілейними датами та іншою нісенітницею історії. Зазори між слідами, між кроками різних культурних левіафанів малопомітні, але вони є. І це не горезвісні «білі плями історії» (історія, нагадую, безглузда). Це просто обличчя, пейзажі, мелодії, аромати, ще не виявлені, подібно до додаткових вимірів, які зберігаються десь всередині видимого світу. Не намальовані.

Шерешевський знаходить такі затерті, приховані скарби повсякденності, здуває з них пил. І їхній час, час цих дивних героїв, стає раптом актуальнішим — дотепнішим — нашого, ніякого, часу. Взагалі у Владислава часто виходять немислимі речі. Бути, наприклад, веселим і сумним одночасно. Писати серед розгулу абстракції та постмодерну традиційний живопис, одиночні та групові портрети, натюрморти. Без всякого обмеження вдаватися до колірного гедонізму, не боятися «зробити красиво» — і виходить дійсно гарно, ще й як виходить.

Виставку у Карася назвали дуже точно — «Краса по-шерешевськи». Тому що це дійсно краса, позначена ні на що не схожим авторством, краса смішних — на вигляд і меланхолійних — за сутністю — персонажів.

Персонажі Шерешевського чудові — не помітити їх не можна. З ними хочеться товаришувати. Хочеться товаришувати з «Командою» з семи чи восьми сміховинних малорослих шкетів, одягнутих у якесь фантастичне лахміття часів чи не Австро-Угорської імперії. Або з «Родиною палітурника», яка займається родинним бізнесом дуже відповідально і, в той же час, бавлячись, по-дитячому, як на старовинному дагеротипі. Товаришуєш — бо запам’ятовуєш, надовго і з усмішкою. Так запам’ятовується «Симпозіум» — добродії та добродійки, які не сумуючи проводять час в окремому кабінеті шикарного (відповідне слово!) готелю. Товариство, з усього видно, дуже приємне, захоплене одним вихором барв-настроїв. Гідної імпресіоністів сили цей вихор досягає у «Весні на Зарічній вулиці» — буквально дуже весняній, легкій картині, де кожен з багатьох персонажів спрямований у загальному русі до іншого і, в той же час, глибоко індивідуальний.

Є в усьому цьому щось глибоко київське — якщо пам’ятати, що столиця наша була і дуже довго ще залишиться провінційним губернським містом із відповідними світлинами в кокетливих рамочках, пишно вбраним людом напідпитку в свята і шикарними виїздами столоначальників. Але це лише на перший погляд. Країна Шерешевського — це не ностальгічний Київ, якого ми ніколи й не втрачали. Це — власне малярство, той світ, який сам твориться на полотні, про який так багато хто любить розмірковувати, але куди тим же багатьом вхід заборонено.

Всі ці дорослі, які з дитячим самозабуттям відзначають незнане вічне свято, й дітлахи, які мудро дивляться на глядача, і зовсім небачений «Саме той» з довгим білим хвостом і в чорних окулярах, а є ще приголомшуючий «Брат Пушкін», який роздвоївся, і «Вова Путін у школі» — тубільці далекого і теплого космосу. Вони, мабуть, ніколи не були на Землі, на нашій історичній батьківщині, а якщо й бувають — то лише, щоб зробити яку-небудь добру справу, чи, у найгіршому разі, необразливо й смішно побешкетувати.

Ось утнуть вони яку-небудь витівку, а Шерешевський — раз! — підстереже й намалює. Таким чином це пустотливе й добре творіння з нами й залишиться.

Так, все ж таки краса — страшна сила!