Свята і будні
Ось і радіо винайшли, писав колись Ілля Ільф, а щастя нема. Згодом винайшли телебачення, комп’ютер, Інтернет і стільникові телефони, а щастя… Чи воно є? Червоною фарбою календар закликає 15 травня святкувати День науки. Не знаю, відколи це свято позначається в календарях, але не пам’ятаю, щоб я і мої колеги з цього приводу підіймали келихи з шампаном. Це погано, бо наука варта того, щоб хоч раз на рік подивитися на неї не через мікроскоп, а крізь бульбашки в грайливому напої. І цього урочистого дня не говоритимемо про катастрофічний стан української науки. Вона балансує біля межі, по той бік якої вчені-патріархи вже не матимуть учнів, а учні не матимуть учителів. За соціологічними опитуваннями сьогодні роботу вченого вважають престижною аж 0,6% українців. Повертаємося до коломийки, яку пам’ятаю мало не з пелюшок: «Эх, творятся чудеса// В радиомеханике! // На антеннах мужики // Вешают подштанники».
ЛЮДИНА І НАУКА
Славнозвісна книга рекордів Гіннесса документує найвищі досягнення Людини. Цікаво під таким кутом зору подивитися відразу на всіх живих істот. У слона хобот і чотири коліна. Крокодил плаче слиною. У носорога — не там ріг. У китів — дірка в голові, а статевий член за довжиною дорівнює третині тіла. Кажан має ультразвуковий локатор. У павича є симфопоетичний хвіст, а в їжака і дикобраза — голки. У кенгуру на животі інкубатор. У ящірки відростає відірваний хвіст. Каракатиця має мішечок з атраментом. Електричний скат винайшов акумулятор. У корови два шлунки. Кицька має довгасті зіниці, а кріт взагалі не потребує очей. Маленький світлячок у темряві запалює «бортові вогні», наче велетенський лайнер. У верблюда горб або й два, вівці зберігають свій провіант у курдюках. Здоровенний ведмідь на зиму лягає спати, як нікчемний ховрашок. Павук і шовкопряд мають ниткові фабрики. У павіана — мозоль на сідницях. Олениха доїться вершками. Бабка- одноденка живе без рота. У цвіркуна є скрипка, а в черепахи — пересувна хатка. Гадюка має ніс на язиці. У тхора — спецзасіб типу «черемуха». У моржа… і т.д. А чим уславив себе Homo sapiens? «Розум і мова», — відразу скажете ви. Це правильно, але й інтелект, і здатність не просто подавати звукові сигнали, а словом малювати абстракції є похідними від унікальної будови мозку. Кажучи спрощено, мізків маємо два. Перший — того типу, що й наші волохаті брати, і це є права півкуля мозку. Другий, виключно людський, — це ліва мозкова півкуля. Правий мозок опікується почуттями й образами, інтуїцією, бажаннями, здатністю бачити всеєдність світу без доказів, а відтак — вірою. Лівий мозок це мова, абстракції і створення аналітичної моделі Всесвіту після його розкручування на гвинтики і трубки. Права півкуля шаленіє від почуттів і поривається писати вірші, але слова для них шукає ліва півкуля. Знаходить не завжди; написано багато поганих віршів, хоча графомана збурюють ті ж почуття, що й генія. «Мысль изреченная есть ложь», — сказав класик; цей рядок вартісніший багатьох томів по психології і лінгвістиці.
За домінуванням однієї з половин мозку (які водночас і любляться, і гризуться між собою) людей можна поділити на два типи — Мислителі й Художники. Але це дуже спрощена класифікація — хоча б тому, що мислителі (аналітики, вчені) мало чого варті без інтуїції, а художники мають у голові раціоналіста- критика, який — слушно чи ні — втручається в їх творчість із черствими коментарями. А на загал саме комбінація двох начал людської душі робить цікавою і окрему людину, і співтовариство, і суспільство. Зібравши докупи доконаних мудреців-«лівопівкульників», матимемо дужу нудну компанію.
НАУКА І СУСПІЛЬСТВО
Після того, як служитель культу (жрець, священик) і вчений перестали бути однією персоною і відокремилися в спрямуванні своєї діяльності, стосунки між суспільством і наукою загострилися. Сьогодні антисцієнтизм (який ставить під сумнів можливість подолання суспільних проблем методами науки) живиться не релігією, а загрозами глобальної кризи. Смішно заперечувати роль науки у підвищенні добробуту і збільшенні тривалості життя в багатьох країнах. Але є незаперечним і паралельний техногенний «антипрогрес» — насамперед у царині екології. Проте залізобетонні сцієнтисти вважають сучасні технології та суцільну інформацію реальною передумовою всього, чого можна забажати на тверезу голову. Якщо, звичайно, не заважатимуть дурнуваті уряди та нерозумні співгромадяни… А проблема саме в цьому. Заміна недолугого прем’єра чи президента потужним комп’ютером допоможе позбутися багатьох прорахунків, але неодмінно спровокує нові печалі. Кажуть, що комп’ютер — це занадто, що треба поставити на чолі держав вчених. Може, й так, але це — утопія; в цьому сенсі сцієнтизм не відрізняється від комунізму. 240 років тому Вольтер писав д’Аламберу: «Настане день, коли біля керма стануть філософи. Наближається царство розуму». А дзуськи…Ейнштейн відмовився від посади президента Ізраїлю — і добре зробив: війну з палестинцями не можна виграти, спираючись на теорію відносності. Поведінку індивіда і соціуму часто визначають підсвідомі (ірраціональні, «антинаукові») мотивації. Наука може числом і цифрою описати посмішку Мони Лізи, але синтезувати світ, в якому бодай ще одна Ліза посміхалася б саме так, а не інакше, вчені не можуть і, хвалити Бога, не зможуть ніколи.
На загал публіку цікавлять насамперед ті досягнення, які вже завтра матеріалізуються в товари чи послуги. В цьому сенсі наука виправдовує сподівання. Водночас своєрідним проявом антисцієнтизму є віра в чудеса (зокрема «цілительство»), переселення душ (реінкарнацію), спіритизм, парапсихологію, яснобачення, телекінез, полтергейст («барабашку»), снігову людину, контактерів (що спілкуються з Космосом), літаючі тарілки, лохнесське чудовисько тощо. Прогрес науки не зменшує (якщо не збільшує) популярність такого мотлоху; видаються відповідні часописи, читаються лекції, відбуваються конгреси… На мою думку це, загалом, явище позитивне. Справжній науці воно не шкодить (як не заважали їй прикмети про чорного кота чи порожні відра), а для певного типу людей, які за будь-яких часів почуваються бунтівниками, стає приводом для створення маргінальних груп, набагато прийнятніших, ніж об’єднання расистів, наркоманів, сатаністів чи просто бандитів. Справді небезпечним є лише те, що стосується «цілительства» (бо тут йдеться про гроші, здоров’я, життя і смерть). Але це окрема тема, і я сподіваюся повернутися до неї на шпальтах «Дня».
Принципово важливим для суспільства стають проблеми «біологічної етики», які грунтуються не на хибному поцінуваннi можливостей науки, а на її дійсних сутностях. Коли людський зародок стає Людиною? Чи припустимі аборти? Генна інженерія, трансплантація органів, клонування клітин і організмів, генетично модифіковані продукти, штучне запліднення, сурогатне материнство, евтаназія… Щодо більшості цих проблем суспільство (а не вчені) має прийняти резолюції. Заборона ніколи не вирішує етичних проблем. Як свідчить історія, в науці БУДЕ ЗРОБЛЕНЕ все, що МОЖЕ БУТИ зроблене. Відтак треба думати про регламентації, а не про заборону (хоча остання може бути застосована тимчасово, до прийняття остаточних рішень).
НАУКА І РЕЛІГІЯ
Київські студенти-медики моєї генерації пам’ятають, що колись низка теоретичних кафедр медінституту займала приміщення на Пушкінській вулиці, навпроти Театру російської драми. Одного травневого ранку приблизно п’ятдесят років тому на каштани, що зацвіли вздовж вулиці, випав пухнастий сніг. Стало холодно, але за півгодини засвітило сонце, сніг розтанув, а весна повернулася до Києва. Двірником медінститутського будинку працював чолов’яга років під шістдесят. Студентам він був цікавий тим, що знав латину і німецьку мову, а на шиї носив хрестик. Усім цим, здається, пишався і охоче приставав на розмови з молоддю, — зрештою, не дуже змістовні. Мені він здавався трохи фальшивим, а хрестик (на мій тодішній світогляд) був ознакою чогось доісторичного. Так сталося, що того дня я, когось чи чогось чекаючи між «парами», тинявся в дворику. Знавець німецької та латини сидів на переверненій посудині, в яку збирав сміття, їв булку з салом і запивав молоком. Помітивши, що його трапеза мене дивує, двірник підморгнув:
— Nihil humanum mihi alienum! — «Ніщо людське мені не чуже», — міг би сказати і я, але сала з молоком ніколи не їв. — Der Mensch ist was er isst, вірно?
Останню мудрість («людина є тим, що вона їсть») я чув від нього не вперше і запідозрив, що поліглот має в репертуарі обмежену кількість реплік. Вдягнувши синій халат, двірник став човгати мітлою по асфальту, але зупинився і сказав щиро:
— Сегодня постный день, а я наелся скоромного… грех! — перехрестився на вікна кафедри фармакології і додав фразу, яка варта того, щоб її запам’ятати. — БОГА ИЛИ НЕТ, ИЛИ НЕТ НИЧЕГО, КРОМЕ БОГА.
Короткий уривок із щоденника Л.Толстого, де йдеться про зустріч з І.Мечніковим у травні 1909 р. Перший запис: «Мечников приятен и как будто широк». Але — через ніч, наступного дня — тональність змінилася: «Мечников оказался очень легкомысленный человек — АРЕЛИГИОЗНЫЙ. О науке ничего, кроме веры в то состояние науки, оправдание которого я требовал. О религии умолчание, очевидно, отрицание того, что считается религией и нежелание понять, что такое религия. Старая эстетичность гегелевско-гетевско-тургеневская». Цим фрагментом можна було б почати ще одну статтю про місце науки в суспільстві. Обмежуся коротким коментарем. Чи мусив у чомусь виправдовувати науку один із блискучих фундаторів її медико-біологічної галузі Мечников? Чи насправді хотів зрозуміти свого співбесідника Толстой? Ні, не хотів, бо все, що міг сказати арелігіозний вчений-нобелівець, наперед вважав неприйнятним. Трохи мені це прикро: про своє ставлення до Толстого не писатиму, воно зрозуміле, але й Мечнікова я люблю (маю на увазі особистість, а не прізвище на обкладинці книг). Щоб бути відвертим, скажу й про свою арелігіозність, і про цілковите сприйняття гегелівсько-гетевсько-тургенєвської «естетичності» (хоча в наші дні для її характеристики можна скористатися й іншими іменами). А ще через ніч Толстой записує: «Очень ясно, живо понял, странно сказать, в первый раз, что БОГА ИЛИ НЕТ, ИЛИ НЕТ НИЧЕГО, КРОМЕ БОГА». Не знаю, чи двірник з Пушкінської дійшов до цього сам, чи прочитав у графа.
Хочу засвідчити відразу до наукових кампаній по спростуванню віри. Але водночас вважаю комічними ілюстровані книжечки, які видаються у Ватикані і стверджують Бога, заперечуючи Дарвіна. Ось логіка авторів: «Дарвінізм пояснює не все, тому не пояснює нічого. Біблія не пояснює нічого, відтак пояснює все». Бог є любов, а вона не може бути ні доведена, ні спростована розумом. Вразила мене шаноблива розмова двох санітарок про Діву Марію, випадково почута в інститутському коридорі. Підкреслюю — розмова була шанобливою, але ж ось що сказала одна старша пані іншій: «Марія заміжня не була, Ісуса вона нагуляла… Намучилася, сердешна». Гадаю, що яснополянський граф, не схильний до ортодоксії, розчулився б до сліз. Наука та Віра — два шляхи до Абсолюту. Перевагою Віри (і водночас її ганджем) є директивність: Абсолют проголошено, не треба більше нічого шукати. Недоліком Науки (і водночас найбільшою втіхою для її служителів) є нескінченість пошуку: Абсолюту нема, але яка ж то розкіш — стежка до нього! Росяниста, квітуча, засіяна послідом сатани і протипіхотними мінами… Гадаю, що служителям і Віри, і Науки не варто втручатися в чужі справи. Папа Іван Павло II від імені Церкви вибачився за її чини щодо Галілея. Шкода, що з природних причин не може вибачитися за свою «анти- Біблію» більшовик і академік М.Губельман (Ярославський). «Ловити» Писання на суперечностях в розповіді про Ісуса Христа — те саме, що з такої причини забракувати «Іліаду» чи «Одіссею». Якщо йдеться про нас, лікарів, то, за великим рахунком, разом із церквою робимо одну справу. Я з приємністю згадую ділове співробітництво зі святими отцями при проведенні двох конференцій «Медицина і релігія». Сподіваюся знайти спонсорів і для проведення третьої.
Зі святом вас, пані та панове!
