Свято уваги

Два міста Луганської області – Сватове і Сєверодонецьк, довелось мені відвідати в складі групи артистів, які в черговий раз приїхали до зони АТО, щоб підтримати своїм співом, спілкуванням та подарунками бійців. Цей тур називається «Підтримаємо своїх» і в його назві розкривається мета таких поїздок на неспокійні терени нашої країни. Колектив артистів складався із відомої співачки Анастасії Приходько, Тоні Матвієнко, Ейри та гурту Рей-бенд.

Перше місто – Сватове – ніколи не було під владою бойовиків, друге – Сєверодонецьк – звільнене ще влітку. Хто краще всього передасть настрої регіону? Пересічні мешканці, військові ЗСУ, добровольці чи може міліція? В Сватовому господар готелю зранку напік для нас пирогів. Коли дівчина з нашої групи в Сєверодонецькому супермаркеті українською мовою звернулась до своєї подруги, то місцеві «гопники», що стояли поруч, перекривились, як від заброділого кисляка. З іншого боку, в тому ж Сєверодонецьку існує вже легендарна «тьотя Таня», яка відзначилась не тільки всілякою допомогою українським військовим, але й історією, коли вона телефонувала «своїм» за дивною порадою. Вся справа в тому, що у неї в буремний час окупації в кав’ярні сиділи три сепаратисти і вона готова була з ними покінчити власноруч. Єдине що її зупиняло – це як вивезти тіла. Для вирішення цього питання вона і зверталась до військових, які чемно порадили їй не втручатись в чоловічу справу. Колись я приводив приклад Лисичанського підприємця, який повідомив ЗСУ координати власної СТО для того, щоб ті нанесли по його майну удар, бо там засіли проросійські бандити. Ось така мішанина, в якій можливо і не варто дуже розбиратись. Треба діяти.

Губернатор Луганщини Геннадій Москаль якось пообіцяв винищити ЛНР повністю. Повністю. І мені не здаються його слова популістськими. Треба знати біографію Москаля і його роль в зачистці Криму від бандформувань. Як підказав один із «радників» Луганського кримінального авторитету 90-х років – існує принцип газонокосилки. Ніхто не буде палити всю скирту. Голови будуть косити методично і поступово. Одна за одною. Ми можемо помітити, що президент лише раз попросив Москаля «не панікувати». Президенту треба було якось зберегти обличчя у відповідь на критику губернатора. Сам же губернатор явно не звертає увагу на такі «догани». І не тому що він ігнорує президента. Зовсім навпаки. Переконаний, він виконує його наказ – косити газон. А в такій справі всі засоби можливі. Те, що представник президентської влади спокійно дозволяє собі на камеру не тільки нецензурні вислови, але й фактично погрози чиновникам, це підтверджує. Мушу зазначити, мало у кого така поведінка викликає невдоволення. Зовсім навпаки. Тут – на сході – існує спрага за рішучими і ясними кроками, нехай навіть в формі хоч різких, але загальнодоступних методів.

Сватівський мер Євген Рибалка говорить відверто – Геннадія Москаля в Сватовому майже не бачать. «До нас Москаль майже не їздить – говорить Євген Вікторович, - у нього і там питань достатньо. Тут все нормально і мирно. Єдине про що я його попросив, так це забрати чиновників, бо заважали працювати».

Як в Сватовому так і в Сєверодонецьку зали, де відбувались виступи артистів, були переповнені. Шукали навіть додаткові стільці. Жодного непорозуміння. Більш того, безліч зворушливих випадків, які б в мирний час можливо або не відбулись, або мали б зовсім інше навантаження. 

В Сватовому ми також мали честь відвідати солдатів в шпиталі разом із «музой каратєлєй», як її назвали особливо занепокоєні долею «хлопчиків в трусиках» росіяни, українською співачкою Анастасією Приходько. Зрозуміло, що концерти в місцевих Будинках культури для військових і місцевих волонтерів річ приємна і надихаюча. Але артисти на цьому не зупиняються. Вони ідуть на контакт з військовими, спілкуються з ними. Скажу більше того, артисти навіть мали можливість ввечері поспілкуватись з військовими в неформальній обстановці в кав’ярні. Але то згодом. Спочатку був шпиталь.

Сватово стало надійним тилом. Тут не просто шпиталь, тут ціла база з власним вертолітним майданчиком, який використовується для термінового прибуття поранених. Звичайно, до тяжко поранених нас не пустили. Інші ж отримали і подарунки, і дитячі малюнки, і звичайно спеціально для них був влаштований міні-концерт на замовлення прямо в палатах.

Під вечір артистів відвідали добровольці і деякі військові медики, які поділились цікавими і зворушливими історіями. Кава і чай зближує людей, і як не за тістечками військовим поділитись наболілим з гостями. Один із добровольців виявився не останнім чиновником у себе в селі на Західній Україні. Полишив і бізнес, і кар’єру, пішовши до добровольчого батальйону. Цікаво те, що ніхто не знає де він зараз, навіть найближчі родичі. В серпні йому довелось бути під Іловайськом. Якось їх послали відбити ворога, що наближався. Коли ж розпочався бій, то виявилось, що супроти наших автоматників стоїть колона броньованих машин. Як так сталось – мова окремих бесід. В той момент перше, що спало на думку бійцю – зателефонувати дружині, яка переконана була і впевнена по цей день, що він десь в Харкові. Просто зателефонувати і почути голос людини, яка ще не знала, що можливо спілкується з чоловіком в останнє. Він вижив на відміну від багатьох інших. Пройшов курс лікування, реабілітації і... повернувся служити. Інший боєць – військовий лікар, полишив власну медичну практику і подався в медичну частину. Зараз він регулярно оперує бійців і зазначає – добровольцям ніхто не наказ. Є субординація, є спільне бачення ситуації, але серед них навіть не прийнято носити погони. Вони ні до чого. Бійці ж ЗСУ в свою чергу ображаються на те, що добровольцям допомагають волонтери, а регулярну армію держава просто кинула напризволяще. Відомі історії, коли керівництво відверто радить військовим звертатись до волонтерів. Це зовсім різні сфери принципів військової організації. Доброволець незалежний і воює за власним бажанням, власними переконаннями. На практиці відбувається цікавий симбіоз різних філософій – примусу і волі. Це ж торкається і загонів міліції. Що ж об’єднує їх всіх?

Військовий строковик на Лисичанському блокпосту, куди нас повезли після виступу в Сєверодонецьку, відповідає: «90 відсотків, хто перебуває тут, не хочуть, щоб хвиля безладу донеслась і до Києва». Військові розуміють, що на них лежить важлива місія – локалізувати болячку. А як щодо остаточного лікування? Міліціонер, луганчанин говорить: «Треба визначатись і діяти». Він нарікає на те, що Луганськ не звільнили ще в серпні. Сергій Мельничук, очільник батальйону «Айдар», який зараз є народним депутатом, в просторих залах Верховної Ради так нещодавно пояснював цю історію: «Нам потрібно було ще два дні. У нас не вистачило сил і увійшли росіяни. Саме тоді вони пішли на Іловайськ і Луганськ». Таке пояснення не нове. Те, що сили роздробили навколо Луганська і кільце застигло, було видно навіть ізольованим від інформації луганчанам. Дійсно, росіяни зіграли ключову роль в стратегічній перевазі ворога в серпні. Але з іншого боку, чи тоді були для нас дивиною обстріли росіянами наших територій зі своїх теренів? Такі обстріли відбувались постійно і дуже дошкуляли нашим прикордонним загонам. Чи може хтось не вірив в те, що росіяни можуть увійти в глибину території України? Але ж ми знаємо, що таке проникнення відбувалось до того регулярно тільки іншими порціями. Фактично хлопців спиною приставили до потенційного джерела вогню. Але ця тема має висвітлюватись в окремих ґрунтовних матеріалах.

Поки ж ми потрапили до бліндажів, де тендітна Анастасія Приходько почула постріли автомату. Робився простріл території. Вся справа в тому, що дуже близько від Лисичанського блокпосту знаходиться селище Біла гора, яке підконтрольне нашим військовим, але воно є, так би мовити, рубіжним. «Сєпари», як називають бандитів наші військові, регулярно роблять вилазки. Щоб ті не розслаблялись, помітивши таких лазутчиків, бійці періодично не прицільно прострілюють територію їх пересування, що значно зменшило подібні випадки.

Зустрівшись з військовими, артисти повертались до Києва. Віталій Пастух, який займається організацією цих турів, в автобусі поділився: «У мене вже кілька тисяч телефонів солдат. І от одного разу мені телефонує військовий, якого я звичайно не можу пам’ятати. Говорить: привіт, я просто телефоную сказати тобі, що я вже вдома. Це зворушливо. Дуже зворушливо. Я знаю, що вони нас чекають, бо ми несемо для них крихту тепла з рідної землі. Вони просять залишати на дитячих малюнках телефони, бо кожній дитині вони телефонують особисто і дякують за увагу».

На чиї гроші їздять артисти в такі тури? Віталій відповідає: «Буквально на днях мені скинули 15 тисяч на картку. Просто так. І я вам скажу, якби не мер Сватова, який організував нам і готель, і харчування, якби не мої добрі знайомі в Сєверодонецьку, то нам би і цих грошей не вистачило. Все тримається на добрій волі, на власній позиції, власному бажанні допомогти, зробити щось для захисту країни».

«Ви ж повинні пам’ятати, що ми думаємо про вас і ви нам потрібні. Ніколи цього не забувайте», - говорить Анастасія Приходько солдату, який нас супроводжує до Кремінної. Солдат цей отримує 2400 грн. в місяць і за весь вечір я не почув від нього і слова нарікань. Якась навіть сором’язливість відчувається в їх поведінці. Вони посміхаються, через деякий час вже інколи переходять на «ти», обнімаються, фотографуються і видно, як не вистачає їм такого свята. Простого свята уваги.