ТЕАТРАЛЬНИЙ РОМАН
У 1992 році у Марії Левитської трапився роман. Красивий, бурхливий, повний найрізноманітніших емоцій, почуттів і думок. І триває цей роман у різних варіаціях по сьогоднішній день. Триває прилюдно, на виднотi серед тисяч людей. Причому не тільки у нашому місті, але і в Польщі, Німеччині, Ізраїлі. Роман цей, до речі сказати, службовий, вірніше — професійний. У театрального художника Марії Сергіївни Левитської зв’язок із Національним академічним театром російської драми ім. Лесі Українки. І поки кінця йому, цьому зв’язку, слава Богу, не видно...
Першим плодом роману став спектакль «Молоді роки короля Людовіка ХIV», поставлений М.Рєзниковичем за мотивами творів А. Дюма. Безумовний хіт початку 90-х, що поєднував у собі професійну зрілість режисури й акторської майстерності В.Заклунної (Анна Австрійська), А.Пазенка (Капітан), Б.Вознюка (Мольєр), Т.Назарової (Шарлотта) плюс молодий порив та емоційна розкутість О.Кульчицької (Марія) й О.Треповського (Людовік). Але однією з головних переваг цього спектаклю була його заразлива зовнішня краса, створена талантом художника М.Левитської. Вперше за багато років, коли піднімалася завіса, хотілось аплодувати видовищу, яке відкрилося, хотілося вигукнути «Браво!» при появі кожного нового персонажа. Адже, за суттю, все просторове вирішення спектаклю вона звела до чотирьох величезних дверних арочних отворів, що займали у два ряди центральну частину сцени, з’єднавши їх угорі порталом і увінчавши колосальних розмірів капелюхами з пір’ям. Ця конструкція являла собою поєднання барокової закрученості та імперської монументальності, негайно відображаючи у свідомості глядача найбільш характерне у добі Людовіка ХIV. Додамо до цього буквально два предмети умеблювання тієї ж епохи: крісло короля та його робочий стіл. А в іншому вся величезна сцена Російської драми була віддана вільному виявленню режисерського мізансценування й акторській грі. Але й тут — у створенні сценічних персонажів — Левитська сказала своє вагоме слово. Наскільки лаконічною художниця залишалася у рішенні простору спектаклю, настільки вона розкріпачила себе, одягаючи персонажів «Молодих років...». Штани, сорочки, камзоли і плащі... Капелюхи з пір’ям, перев’язі шпаг, підв’язки, черевички з бантами і пряжками... Сукні дам, комірці, прикраси...
І вже у цій першій виставі Михайла Рєзниковича і Марії Левитської стало зрозумілим її головне призначення в Театрі російської драми — творити видовище, додавати дійству постановки зовнішньої привабливості і підтримувати ту емоційну насиченість, яку режисер спочатку вкладає в акторів, а ті, у свою чергу, передають глядачам.
Марія Сергіївна прийшла до співдружності з Театром російської драми, вже будучи справжнім, сформованим професіоналом. За нею стояла «школа» Д.Лідера і Ф.Нірода, зі студентських років постійна і майже безперервна робота в багатьох професійних театрах, безліч кінокартин, серед яких, мабуть, найуспішнішою став «Капітан Фракасс». Ще до початку 90-х, випробувавши у сценографії та мистецтві сценічного костюма багато що, віддавши належну данину і суворості класики, і епатажності авангарду, явно демонструвала не просто особисту творчу манеру, але й власний художній стиль. Ця якість обіцяла водночас неповторність та індивідуальність її бачення сцени, але й була при цьому заставою непростих професійних взаємовідносин у майбутніх роботах. Схоже, Рєзникович побачив у Левитській «свого» художника, знайшов у її стилістиці щось близьке до власного бачення Театру як такого. На мій погляд, дві грані натури, дві барви її художньої палітри стали для режисера визначальними: вже названа видовищність, зовнішня привабливість образів, що творяться Левитською, та її здатність бути несподіваною і навіть гостро парадоксальною у своїх рішеннях щодо простору сцени.
Наступна їх вистава — «Школа скандалу» за мотивами п’єси Р.Шерідана, центральним образом якої стала англійська вітальня ХVIII століття, з її продуманою розкішшю і нібито раз і назавжди закріпленим «ладом речей». За задумом режисера, «Школа скандалу» — спектакль-гра, і художниця, підхоплюючи його наскрізну тему про те, як легко часом одні люди стають іграшкою в руках інших, про те, як часто усталені забобони і канони затьмарюють у нас голос розуму і почуття. І Марія Сергіївна проводить її з дивовижною простотою, затіявши разом із режисером гру з манекенами, лялькою і ширмами, що дублюють персонажів вистави, що приховують їх, але не можуть приховати ані воістину брехливої суті одних, ані дурості чи простодушності інших. Глядачеві надана можливість стежити протягом вистави за всіма перипетіями цієї гри, у якій місце й суть кожного персонажа визначені й закріплені спочатку автором, режисером і художницею, яка одягла всіх у дуже точні і при цьому, як завжди, неймовірно красиві костюми-образи. І тільки леді Тізл Тетяни Назарової, міняючись у проявах свого характеру і суті туалетів, що проживають разом із героїнею її шлях до майже занапащеної репутації зі щасливим витком-поворотом подій у самому фіналі.
М.Левитська, безперечно, художник зорового ряду. Її просторові рішення, предмети обстановки, костюми iз безліччю деталей потрібно і необхiдно розглядати протягом усієї дії. Вона й сама немовби дивиться спектакль разом із глядачем, водночас розповідаючи їм зі сцени свою сагу про події та людей, що із самого початку народжені волею автора п’єси. Особливо очевидний цей сценографічний принцип у постановці М.Рєзниковича «Тойбеле та її демон» за І.Башевісом Зінгером. Загублене і втрачене єврейське містечко смуги осілості. Маленькі будиночки-скриньки, дивний колодязь-колона, у якому може бути все що завгодно, тільки не вода. Реально-ірреальний світ, присмерковий, зімкнений-розімкнений, без зовнішніх кордонів і до судорог замкнений усередині. І раптово, у момент здобуття героями одне одного, вперше на тлі їхніх «нескінченних обіймів», стрімко і ясно, в усю майже немислиму широчінь та височінь сцени виникає панорама-задник тієї самої Землі обітованої, яку люди так часто шукали зовні, а можливо, можуть знайти при єднанні своєї та ще чиєїсь душі. Мікрокосм і макрокосм «Тойбеле та її демона» М.Левитської та М.Рєзниковича співіснують у цьому спектаклі в дуже точному і водночас життєдайному поєднанні, де сценографія в усій дії «живе» у загальному емоційному настрої з героями Т.Назарової (Тойбеле) та О.Треповського (Алхонон).
«Історія однієї пристрасті», поставлена М.Рєзниковичем за мотивами повісті Г.Джеймса «Листи Асперна», виявила ще одну особливість творчого почерку М.Левитської: її здатність ощадливо і вміло поводитися з одним із найдієвіших принципів мистецтва сцени — принципом контрасту. Створюючи безповітряне і безбарвне, образний спустошений простір цього спектаклю, вбравши акторів у щось тимчасово визначене, але особово безлике, вона лише на кілька сценічних миттєвостей буквально осяяла міс Тіну В.Заклунної та Генрі О.Треповського світлом і кольорами чудового, сліпучо яскравого карнавального вбрання, примусивши при цьому простір спектаклю ожити з появою ще двох постатей-подібностей у тих же вбраннях і масках.
Лаконізм і точність відбору, що характеризують зрілість майстерності художниці, дозволяють їй бути гранично виразною не тільки у відтворенні світу героїв спектаклю, але і в передачі загальної атмосфери дії. Колористика її рішень, поєднання просторових об’ємів і деталей, вибір і чергування їх ритмів багато в чому визначають тепер наскрізну дію і тон. Скажімо, у спектаклі «Осінні скрипки» за мотивами п’єси І.Сургучова саме сценографічний прийом художника спочатку діє як головний камертон, дозволяючи режисеру цілісно і з очевидністю передати загальну тему і характер взаємин між героями — Варварою Василівною (В.Заклунна), Барановським (Ю.Гребельник) і Лавровим (С.Озіряний), при цьому налаштовуючи глядача на ностальгічний лад. Альтанка-веранда, що ніби виступає з типового середньоросійського осіннього пейзажу задника, вся точена-витончена, крихка, підсвічена ізсередини химерним світлом гасових ламп та свічкою, майже пливе у просторі сцени, народжуючи відчуття хиткості людських почуттів і пристрастей, їхню готовність відступити під натиском всеруйнуючого часу.
Як бачимо, спільна робота останніх років режисера Михайла Рєзниковича і сценографа Марії Левитської багато в чому визначає творче обличчя одного з найбільших національних театрів України. Саме ці спектаклі, на мій погляд, найповніше представляють і саму художницю, дозволивши в кожній iз перерахованих робіт побачити ту чи іншу грань її таланту й майстерності. Її оформлення спектаклів Національної опери ім. Т.Г.Шевченка, роботи з іншими українськими режисерами (наприклад, з А.Жолдаком над спектаклем «Кармен»), запрошення для участі у міжнародних проектах за межами України лише підтверджують той факт, що сьогодні Марія Сергіївна вже тримає в руках свого Синього птаха, і тримає досить міцно.
Театр російської драми ім. Лесі Українки висунув роботи сценографа М.Левитської на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка. В її найближчих планах — декілька великих театральних проектів, що не впливає на розвиток роману. Його наступний сплеск — березнева прем’єра «Пані міністерша» Б.Нушича у режисурі М.Рєзниковича і сценографії М.Левитської.
