ТОВ «Верховна Рада»
В економіці є таке поняття, як «безнадійні борги», тобто борги, які ніколи не будуть повернуті. Це добре знають керівники банківських установ, підприємств, просто люди, які мали необережність «дати» в борг. Коли всі способи повернути борги (законні чи незаконні) не увінчалися успіхом, їх просто списують за рахунок власних прибутків собі у збиток ті, хто давав у кредит чи в борг. Більше вони з цими підприємствами чи з окремими особами мати справи не будуть. Хто брав, полегшено зітхають і вже будуть шукати інших довірливих.
Коли застосувати поняття «безнадійні борги» до політики, то картина вимальовується дуже невтішна. Бо депутати Верховної Ради у дуже великому боргу перед власним народом. Ми їх прокредитували своєю довірою, а вони борги (свої передвиборні обіцянки) не повернули.
І як завжди у пересічного громадянина виникають одвічні запитання: «Хто винен?» і «Що робити?»
На запитання «Хто винен?» відповідь проста. Ми: і я , і ти, і він, і вона — всі до єдиного виборці України. Ми повірили солодким обіцянкам кандидатів у депутати (лівим, центристам, правим) і віддали їм свої голоси, довіривши їм свою долю, долю своїх дітей, долю України. Та не так сталося, як гадалося.
Верховна Рада всі чотири роки займалася «чисто конкретно» справами особистими (і власна зарплатня, і власні пенсії, і власні комерційно-банківські справи), а до нас у них руки не дійшли. Чи не тому вони зараз так «просяться» дати їм іще один строк? Бо не всі свої справи завершили.
На депутатів Верховної Ради припадає 13% імпорту, 12% експорту, 50% внутрішнього ринку. Чи не тому в Податковому кодексі передбачається збереження пільг підприємствам, які представлені нардепами, чи не тому скасовані єдиний і фіксований податок для малого підприємництва? Ми вже не кажемо ні про пенсії, які втричі менші за прожитковий мінімум (який, до речі, не відповідає фізіологічним потребам людини), ні про постійне підвищення плати за комунальні та побутові послуги, ні про плату за транспорт, ні про зростання безробіття. Країна доведена до краю. Дві третини населення перебувають за межею бідності. Мені кинуть докір: «А субсидії?» Кожному, хто утаємничений у цю справу, відомо, що субсидії — це прихований дефіцит бюджету. Держава в повному обсязі ніколи їх не повертає. А утримання штату «субсидійників» обходиться занадто дорого платникам податків.
Верховна Рада не зробила того, що мала зробити в першу чергу — прийняти законодавчі акти, які б вивели з «тіні» 60% економіки. Навпаки, все робиться для того, щоб і 40%, що залишилися, загнати «у тінь». Це — мале підприємництво.
Скільки вже точиться розмов про повернення заощаджень Ощадбанку. Розмови є, а справ немає. Виникає законне запитання: чому державний ощадний банк став акціонерним? І чому акціонерами стали не вкладники, а керівники банків?
Ми обрали народних депутатів, а вони прийняли закон, за яким відізвати ми їх не можемо. І виходить, що ми самі створили ТОВ (товариство з обмеженою відповідальністю) «Верховна Рада», в якому акціонери несуть обмежену відповідальність перед своїми виборцями (не виплачують дивідендів за своїми зобов’язаннями) і все роблять на свій розсуд, для своїх потреб. Чи не нагадують вони славнозвісного Попандопуло із кінофільму «Весілля в Малинівці», який дуже добре ділив майно «навпіл» зі своїм другом.
Винуватити ми можемо лише себе і нікого іншого.
На запитання «Що робити?» відповідь складна, але можлива. Для цього потрібно лише одне — твереза голова, щоб добре послухати представників різних блоків і партій, порівняти з тим, що ними зроблено за період діяльності, витребувати у них детальний звіт про свою роботу і обов’язково з печаткою секретаріату парламенту. Потрібен офіційний документ, а не голослівні заяви. І в першу чергу, як вони голосували за ті чи інші документи, спрямовані на покращання соціально-економічного стану України. І тільки після цього, зваживши всі «за» і «проти», ми зможемо спокійно йти на вибори. Перед урною, коли зайдете в кабінку для голосування, на хвильку замисліться і вже тоді ставте «хрестик» перед назвою блоку, назвою партії, прізвищем кандидата, які, на вашу думку, будуть дійсно представляти ваші інтереси у вищому законодавчому органі.
Але запам’ятайте: ковбаси по 2.20, хліба по 0.16, бензину по 0.08 ніколи більше не буде. А хто це обіцяє, то і партія, і людина — нечесні. Вони щось інше мають на увазі, але це справа, яка нас з вами не торкається.
Мене дуже заінтригувала акція «Діалог», що проводиться однією з партій, яка ставить за мету виявити «що нам потрібно». Якби керівники цієї партії не перебували у Верховній Раді по два-три строки, якби вони не сиділи у найвищих кріслах уряду, то це було б нормально. То що ви, вибачайте, робили всі ці роки, для кого приймали закони, коли не знаєте, що люду простому потрібно?
А потрібно так мало. Постійну роботу, відповідну платню, яка б дала змогу не думати про завтрашній день, пенсію, про змогу отримати освіту, медичне обслуговування. Про «Мерседес», про хатинку на озері в Швейцарії не йдеться. То навіщо викидати гроші? Віддайте їх сиротам.
Вибирати потрібно тих, хто вважає працю в парламенті не роботою, де можна заробити гроші, а покликом душі. А це можуть бути молоді люди, які думають по-державному про державу.
