У смертельній клітці ідеї

Життя талановитого, чесного митця в добу панування тиранічної (і при цьому лицемірної) влади — це воістину вічний сюжет для письменників, істориків та філософів. Повчальних «парних» фігур для осягнення проблеми тут справді чимало — Овідій та імператор Август, Cенека та Нерон, Мольєр та Людовик XIV, Шевченко та Микола І... Особливо багату поживу для роздумів дає нам жахлива історія минулого ХХ століття. Непокірна, вільна думка знищувалась разом з її творцем — ось трагічна модель відносин тоталітарної влади та обдарованої Богом людини мистецтва. Найдраматичнішим свідченням того, що непокірний деспотизму творець мусив або капітулювати, або загинути (третього варіанту не залишалось!) є, якщо брати українську історію 20—30-х років, доля Миколи Хвильового, видатного письменника та громадського діяча, одного з ідейних натхненників «Розстріляного Відродження». Хвильовий, не бажаючи остаточно «роззброюватись ідейно» (вовчий термін тих років), обрав для себе інший, фатальний вихід — пулю в скроню. Це сталося 13 травня 1933 року.

Обставини творчих злетів та падінь Миколи Хвильового останніх років життя, причини, що призвели до його трагічної загибелі, і досі є предметом загадковим, не досить вивченим — ще бракує достовірних документальних матеріалів. Тим більшу вагу має факт появи нового, ретельно опрацьованого наукового видання «Полювання на «Вальдшнепа». Розсекречений Микола Хвильовий». (Упорядник доктор історичних наук Юрій Шаповал. Передмови Юрія Шаповала та доктора філологічних наук Володимира Панченка. Київ, вид-во «Темпора», 2009 рік). Ця науково-документальна збірка переконливо доводить, що чекісти рік за роком вели постійне стеження за Хвильовим, вигадавши йому псевдо «Вальдшнеп» і старанно готуючи його фізичне знищення. Самогубство письменника, на мотиви і обставини якого проливають світло друковані, донедавна таємні джерела, оприлюднені в книзі, стало не лише формою протесту проти режиму, а й актом самоствердження. Праця «Полювання на «Вальдшнепа» доводить цю тезу на багатющому документальному матеріалі (видання містить 63 таємні документи, серед них — агентурні зведення та повідомлення інформаторів ДПУ УСРР про найдрібніші, навіть побутові обставини життя й творчості Хвильового, анонімні відгуки «літературознавців», що доводили «націоналістичний» та «ворожий» характер творів письменника, свідчення людей, котрі близько знали митця, повідомлення до керівних органів ГПУ про обставини загибелі автора роману «Вальдшнепи» тощо). Видання ѓрунтується на розсекречених у 2009 році документах Галузевого державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБУ) із справи-формуляра, які розкривають способи та характер стеження, яке велося за Миколою Хвильовим з боку радянських органів безпеки. Зі сторінок справи-формуляра постає не лише позбавлений будь-якої «ретуші» Микола Хвильовий, а й ті, хто (з різних обставин) його боявся, ненавидів, зневажав або заздрив. Крім того, видання містить інтерв’ю доктора філологічних наук Володимира Панченка з Іраїдою Кривич — дочкою письменника (див. також «День» від 5 лютого 2010 року).

«Для Хвильового існували воля та вибір, відповідальність і моральний вимір — вказує в передмові до книги професор Юрій Шаповал — Він не дав себе перетворити на слухняну жертву: розчахнутий навпіл між комунізмом і Україною, Хвильовий сам поставить крапку у власній біографії своїм пострілом у скроню». Ключовою причиною трагедії, на думку Юрія Шаповала, була притаманна Хвильовому «перманентна внутрішня амбівалентність, психологічний розлам, гра, що її спробував вести письменник із системою та (зрештою) із самим собою. Ця гра виявилась фатальною. Він вважав себе романтиком. Проте його романтизм увійшов у конфлікт із неромантичним часом. Нова економічна політика принесла згасання революційних ілюзій (у тих, хто їх мав). Кристалізація сталінської диктатури вимагала переродження вчорашніх «борців за народну справу» у слухняних бюрократів. Становлення ідеологічного та політичного монізму, утвердження «єдиної та неподільної» більшовицької, червоної, але таки імперії, девальвувало декларації про національне відродження навіть в обмежених рамках офіційної політики «коренізації» — підкреслює професор Юрій Шаповал.

Дві «половини душі» Миколи Хвильового — відданість великій справі національного відродження України й водночас віра в ідеали соціальної справедливості, в майбутню «загірню комуну» — не могли бути поєднаними в роки, коли підступний «червоний диктатор» затято збирав землі старої імперської держави, створюючи нову, небачену ще в світі наддержаву. Тому трагічну загибель Хвильового можна повною мірою усвідомити, лише уважно проаналізувавши диявольську демагогію більшовицьких ідеологів (так само як і криваві справи сталінських «практиків») у сфері міжнаціональних відносин. Як влучно вказує доктор філологічних наук Володимир Панченко, «право націй на самовизначення більшовики розуміли як право на добровільне злиття, а не на відокремлення! Розколюючи Росію ідеєю створення самостійних національних держав, вони завдавали страшного удару російському Карфагену — монархії Романових. Проте насправді більшовики залишалися централізаторами, стратегія яких полягала в тому, щоб на місці імперії Романових збудувати «червону»-більшовицьку імперію».

Микола Хвильовий, українець за духом і комуніст (точніше — комунар) за переконанням, чітко усвідомив це. Змиритись із такою реставрацією він не міг. В цьому й полягала одна з причин його трагедії, масштаб і сенс якої глибоко й переконливо висвітлює пропоноване українським читачам видання «Полювання на Вальдшнепа. Розсекречений Микола Хвильовий».