Україна Incognita: вид зверху

Уже кілька тижнів допитливі інтернет-користувачі можуть насолоджуватися неймовірними видами України, знятими з повітря, — одеський фотохудожник Юрій Литвиненко виклав у мережі деякі свої знімки (www.mywed.ru). У розмові з членом Спілки фотохудожників України, фотографом Одеської ескадрильї, багатьох спеціалізованих видань, кандидатом фізико-математичних наук, чиї інтереси пов’язані з географією, історією та мистецтвом, Юрієм ЛИТВИНЕНКОМ, ми торкнулися не лише тонкощів знімання з повітря, а й проблем екології, а головне — бачення країни її жителями й можновладцями. Особливо актуально це напередодні іміджево важливої події — Єврочемпіонату.

— Я досить багато років пропрацював фотографом Одеської ескадрильї, тому багато знімків зроблено з гелікоптера прикордонної ескадрильї. На гелікоптерах я літаю вже близько десяти років. Крім того, літаю на мотопарапланах, мотодельтапланах, — почав свою розповідь Юрій. — Захоплююся творчістю французького фотохудожника Яна Артюса-Бертрана, котрий випустив фотокнижку «Земля, побачена з неба», що розійшлася мільйонними накладами. Завдяки домовленості з ЮНЕСКО йому дали змогу літати всім світом, надали гелікоптери, й він робив зйомку майже в ста країнах, отримавши дивовижний результат.

— Ви хочете зробити аналогічну книжку про Україну?

— Так. Річ у тім, що «Україну зверху» ніхто не знає. Але в моєму випадку зйомка ускладнюється багатьма чинниками: польоти відбуваються дуже рідко, порівняно з попередніми роками; крім того, прикордонний гелікоптер виконує завдання й від курсу не відхиляється (до речі, й знімати з нього часто заборонено), для мене літальний апарат не «зависає» в повітрі, як це робили для Бертрана, він летить на великій швидкості (приблизно 200 км/год.) і всередині дуже велика вібрація, що, звісно, ускладнює процес зйомки. Великі переваги, звісно, в приватних гелікоптерах, але це можливо лише за особистих зв’язків. Ще одна проблема — бракує хороших льотчиків. Грамотний пілот чітко відчуває мої завдання й, відповідно, добре летить, а недосвідченому в таких випадках важко. Ще одне питання — витрата палива.

Знаю ще кількох людей в Україні, які займаються такою ж справою, — в Дніпропетровську й Донецьку. Ми навіть планували щось робити разом, але поки це під питанням. Я вважаю, в Україні є проблема з підготовкою саме фотохудожників.

Я мрію про те, щоб показати всю Україну — різну. Південь країни, де я живу, я непогано познімав, трішки складніше з Північчю й Сходом. У чому моя перевага: я прагну робити художнє фото, тоді як колеги — швидше репортаж.

— А що вас понад усе вразило, коли ви почали знімати Україну з повітря?

— Коли я вперше летів на гелікоптері над Одесою, я не впізнав свого міста. Перше відчуття — незвичайності, я бачу на долоні десятки кілометрів, але не можу впізнати вулиць, якими ходжу щодня. Раніше, до появи «цифри», техніка давала значно менше можливостей, часто був кадр, але не було якості, а зараз інша проблема — немає польотів. Потім я почав розуміти різницю бачення фотохудожника із землі й з неба: знизу людина намагається показати матеріальність, тривимірність об’єктів, зверху зйомка зазвичай двомірна — як у живописі, наприклад Клімта. Тому й у мене незрідка фото більш декоративні й орнаментальні. Цікаво також, що матеріальне фото — це більш європейська практика, а двомірне — ближче до Сходу, вони чуттєвіші.

У фотоальбомі про «Україну зверху» я хочу створити швидше художній образ країни. Наприклад, мені дуже подобається Західна Україна — маленькі діляночки землі зверху виглядають як елементи рушника, щось таке рідне. Але для мене також важливо порушити історичні й екологічні питання. Хочу показати не лише красу й незвичайність, а й больові точки нашої країни. Привернути увагу не просто до цікавих місць, а й до їхніх проблем. Наприклад, 2007 року морські озера острова Джарилгач майже висохли, що було добре видно зверху. На Сході України природа, багато в чому за рахунок териконів, нагадує атмосферу фільму «Кін-дза-дза!» — напівпустелі, плоскогір’я, на яких не ростуть дерева. Виникає відчуття іншої планети. Побачивши незвичайність таких об’єктів, варто замислитися про їхню долю. Той таки Чорнобиль зверху викликає зовсім інше відчуття. Але реалізація цього проекту — складне завдання, й річ тут не лише в залученні спонсора на видання фотоальбому. Якщо згадати того ж таки Бертрана, йому, крім ЮНЕСКО, сприяли уряди майже всіх країн, на це спеціально були виділені кошти. Мене ж рятує лише те, що я багато років літаю й чітко знаю, чого хочу.

— Своїми знімками ви відкриваєте для багатьох незвичайну Україну, й для співвітчизників, і для всього світу. Як ви вважаєте, чи зможемо ми показати нашу країну в кращому світлі, зважаючи на, наприклад, наближення Євро-2012?

— Торік я й планував видати таку книжку до Євро. Але, на жаль, через брак часу та матеріальні проблеми цього не сталося. Якби був потужний спонсор і сприяння уряду, то до Євро ця книжка пішла б «на ура».

На жаль, державі байдуже. У них абсолютно інші проблеми — як усе забрати собі. Я стикаюся з цими речами, адже бачу зверху, хто яку землю «освоїв». Зверху все видно. Крім того, досвід спілкування з прикордонниками, рибінспекторами, працівниками заповідників, істориками, археологами свідчить, що частенько ці служби й галузі конфліктують між собою й не можуть порозумітися. Допомога надходить від меценатів. Коли говориш з кимось із можновладців на такі теми, перше їхнє запитання: скільки грошей ми можемо на цьому заробити?

— Наша газета щороку проводить фотоконкурс і фотовиставку, в якій беруть участь майстри й аматори. Таким чином ми бачимо самі й показуємо українцям свою країну. Фактично ми бачимо зріз життя країни за рік. І щороку ми переконуємося, що українці насправді свою країну знають дуже мало. Як вважаєте?

— Авжеж, вони її не знають. Зараз не кожен відповість навіть на запитання про чисельність населення України або про те, яка гора найвища й де вона. Наші співвітчизники погано знають і географію, і історію своєї країни, хоча, звісно, це стосується не всіх. Зараз досить складний період, коли не модно бути розумним. Ще один чинник — коли людина не сидить на місці, подорожує своєю країною, вона починає бачити її іншими очима. Мені хочеться показати їм красу України, яка «під боком», а вони про неї не знають. Тому й не люблять. Наведу навіть свій приклад: коли обладміністрація попросила мене знімати Одеську область, я подумав: що я там зніму? Певна річ, узбережжя, острів Зміїний — цікаво, а що я зніму в 26 районах області? Я сумнівався, що щось мене вразить. І помилився. Я знайшов дуже цікаві місця. Наприклад, на колишньому полігоні в Тарутинському районі розводять каракулевих овець — вісім тисяч. Хто про це знає? З 50-х років там ростуть цілинні трави. На Тендрівській косі досі є дикі коні, на острові Джарилгач бігають олені — там є спеціальне господарство. Варто показати також масштабність наших надр — наприклад, мені вдалося зняти Криворізький басейн і уранові копальні. Треба привертати увагу всіх українців до своєї країни.