УКРАЇНСЬКИЙ СИБIР
На минулому тижні відбувся офіційний візит Президента Леоніда Кучми до Західного Сибіру. Цей вибір Президента мотивований відразу кількома чинниками. Адже Тюменська область для України на сьогодні є, напевно, не менш «рідною», ніж для Росії. Країна «гріється» сибірським газом, звідси «витікає» нафтопровід, той самий, який iде у Європу через Україну. І, нарешті, в регіоні зосереджена одна з найчисельніших українських діаспор. П’ята частина населення — вихідці з України. Тому логічно, що Президент почав «Рік України в Росії» з відвідування Ханти-Мансійського і Ямало-Ненецького автономних округів. Леонід Кучма відвідав Ханти-Мансійськ, Нижньовартовськ і Новий Уренгой. У культурній частині «Року України в Росії» відбулися концерти українських артистів, які виступали в усіх містах, де зупинявся Президент, і в Сургуті. Режисером- постановником дійства виступив народний артист, професор Б. Шарварко, який в черговий раз продемонстрував свій високий, відточений роками професіоналізм.
У складі культурної делегації поїхали: квартет «Гетьман» (саме вони нещодавно так сподобалися Володимиру Путіну, що президент Росії подарував колективу унікальний баян), солісти Національної опери Ірина Семиноженко, Ольга Нагірна, Олександр Гурець, Олександр Дяченко, Андрій Романенко, скрипаль Олег Кульчицький, співаки Іво Бобул, Микола Свидюк, Павло Мрежук, Тетяна Піскарьова, джаз-степ-танц-клас під керівництвом Володимира Шпудейка, артистки Національного цирку Наргиза Карімова й Оксана Москаленко, театр пісні «Славія». Вели концерт диктор Національного телебачення Василь Ілащук й артистка Тетяна Давиденко.
Напевно, слово «тріумфально» не зовсім правильно охарактеризує характер виступу наших артистів. Швидше — душевно. Хоч був і тріумф. Зали на виступах були переповнені, і глядачі, більшість із яких вихідці з України, щиро раділи, що можуть долучитися до української пісні й танцю. Багато прийшли з маленькими дітьми, що народилися вже в Сибіру і навряд чи бували на історичній батьківщині, але потрібно було бачити очі цих самих неупереджених глядачів, коли вони слухали артистів, а часто — дружно підспівували. І нехай не завжди публіка знала слова пісень. Головне — не залишилося розчарованих. Виділяти будь-кого з артистів було б некоректно, це була справжня «команда». Не можна не відзначити професіоналізм наших виконавців. Щоденні перельоти і сон по чотири години абсолютно не позначалися на якості виступів.
ЮГРА — КРАЇНА В КРАЇНІ
Правду кажучи, до поїздки всі мої пізнання про Сибір були досить приблизними. І відправляючись туди, я, звичайно, не чекав побачити на вулицях міст ведмедів, а місцеве населення — у валянках і кожухах. Однак щось первозданне і не «зіпсоване» цивілізацією — мабуть.
Вся необгрунтованість цих очікувань виявилася вже в першому пункті проходження — Ханти-Мансійську. Наш літак зустрів ультрасучасний аеропорт. Один з колег помітив: «Думав, ми з центру приїжджаємо до провінції, а таке враження, що навпаки». Як виявилося, аеропорт був лише квіточками, ягідки нас чекали далі. Коли ми проїжджали засніженими вулицями Ханти-Мансійська, столиці однойменного автономного округу, мене не залишало відчуття, що я знаходжуся десь у Норвегії або Фінляндії (принаймні, саме так уявляються ці північні країни за телесюжетами). Практично всі будинки в місті мають оригінальне архітектурне рішення. Яскраві й органічно поєднувані між собою, вони створюють атмосферу затишку в цьому маленькому 40-тисячному містечку. Ліхтарні стовпи в місті розташовані через кожні двадцять метрів, і всі ліхтарі світяться. Або мало хуліганів, або місцева влада на чолі з губернатором Філіпенком ревно стежить за станом міста. Денний час доби там закінчується годині о п’ятій, але вже о четвертій вечора ілюмінація працює на повну силу. Фактично в місті немає жодного (!) темного двору. А уявіть, як усе це виглядає з урахуванням того, що від Аеропорту, який, до речі, знаходиться кілометрів за п’ять від Ханти-Мансійська, тайгою і аж до найвіддаленіших вуличок тягнуться гірлянди. Всюди встановлено світні прикраси, підсвічені фігури з льоду та цілі крижані дитячі майданчики, які не тануть в Югрі по 7-8 місяців. Загалом, все виглядає настільки буржазно-добротно і просто до непристойності дорого, що, здавалося, ми не в Східному Сибіру, а, скажемо, в Осло.
Югра в перекладі з мови хантів означає «Наша земля», і займає вона весь Ханти-Мансійський автономний округ. Це абсолютно самодостатня країна в країні. І хоч вона офіційно входить до складу Тюменської області, насправді Югра від неї незалежна і має власний уряд і бюджет. З цим і пов’язані всі позитивні тенденції в регіоні. Ще років п’ять тому, коли гроші з округу «попливли» до центру, вигляд Ханти-Мансійська був значно скромніший. Тотальна забудова та вдосконалення інфраструктури міста почалися з 1998 року. Кошти на це виділяються з місцевого бюджету. А бюджет однієї з нафтогазових столиць світу, як ви розумієте, значний. В окрузі немає проблем з безробіттям. Безліч об’єктів, що будуються, дають постійний і стабільний прибуток не тільки місцевим жителям, а й людям з усього СНД. На будівництві можна заробити по $300-500 на місяць, нижній прошарок працівників нафтогазових підприємств отримує по $700- 900. У вчителів зарплата також значна — $200-300. Взагалі ж, за офіційною інформацією уряду Тюменської області, середня заробітна плата там становить $500. Справа в тому, що, крім зарплати, кожний отримує і так звану «північну надбавку». Її верхня ставка залежить від клімату. Чим суворіший, тим більше. Наприклад, у Ханти-Мансійському автономному округу надбавка 70%, а в Новому Уренгої, що знаходиться за 80 км від Полярного кола — 150%.
ПРО СПЕЦИФІКУ КЛІМАТУ ТА ЦІНОУТВОРЕННЯ В «ЕНЕРГЕТИЧНОМУ РАЮ»
Температура протягом дня може коливатися від плюсової до —30. І навіть у відносно теплий день люди все одно одягаються тепло. Хоч іноді трапляються й казуси. Наприклад, в місті Новий Уренгой, столиці Ямало-Ненецького автономного округу, в якому делегація артистів давала концерт, трапляється, що в кінці літа (а літо там триває місяця півтора) випадає сніг. І тоді можна дійсно побачити людей в одних футболках на засніжених вулицях. Нас місто зустріло сліпучим сонцем і 40- градусним морозом. Взагалі через знижену вологість холод відчувається менше, але в цьому полягає головна небезпека. «Життя тут втратити дуже легко — повторювали нам місцеві жителі не один раз. У міській лікарні немає відбою від пацієнтів з різними ступенями обмороження — від легень і аж до гангрени. Як жартома кажуть новоуренгойці, якщо хтось надумав випити, то спочатку потрібно дістатися до будинку, закрити двері, викинути ключі в кватирку і лише тоді вживати зігріваюче. Але гумор це лише почасти: 70% обморожень і замерзань (аж до летального кінця) припадає на тих, хто був напідпитку. До речі, і я пересвідчився, що з сибірськими морозами жарти погані, після того як зачерпнув жменю снігу. Рука заніміла і «відходила» хвилин двадцять. Крім обморожень, інше лихо цих місць — велика кількість захворювань дихальної системи. Туберкульоз і запалення легень дають важкі ускладнення. В минулому році майже місяць температура трималася в районі 55 градусів. А влітку — своя напасть. Гнус, мошка й комарі переслідують буквально всюди. Так що життя в «енергетичному раю» далеко не райське.
До того ж тут не тільки високі зарплати, а й ціни. Вони в середньому вищі за київські раза в півтора. Наприклад, в перерахунку на гривні буханець хліба коштує 2 грн., ковбаса — 30-35 грн., горілка — 10-15 грн. До речі, в Новому Уренгої в магазинах продається наша рідна «Оболонь» із зовсім «нерідною» ціною — 5.50 грн. Оленина не завжди буває в продажу, але якщо буває, то коштує вона, як і яловичина, 10 грн. за кілограм. Як ви розумієте, в краї, де сувора зима триває 8 місяців, овочі та фрукти не ростуть. Влітку тут збирають гриби та ягоди. І на цьому вся їстівна флора практично закінчується. Проте проблем з продуктами немає. Городяни закуповують привезені овочі та фрукти на оптових базах відразу на півроку вперед. Ціни там помірні. Наприклад, картопля і морква — 80 коп. за кг. На базарах торгує багато вихідців із Закавказзя, більшість iз яких перебувають у Тюменській області незаконно. Це створює проблеми міліції, яка щодня виловлює на вулицях десятки нелегалів і депортує їх на батьківщину. І ще трохи про ціни. Очікуванням побачити дешевий бензин у Сибірі також не судилося було збутися. Ціна його там така ж, як і в Києві. А подекуди і дорожча.
Місто Нижньовартовськ — одне з найбільших у Ханти- Мансійському автономному окрузі. Там проживає 260 тисяч жителів. На відміну від столиці, його міський ландшафт цілком типовий для промислових міст. Нижньовартовск заснований лише 30 років тому і практично весь забудований багатоповерховими будинками, як у київських спальних районах. Делегацію артистів поселили в готелі, який чомусь називається «Венеція». Журналістам і технічному персоналу дісталися кімнати в місцевому Будинку пристарілих. Повеселившись з цього приводу, їхали ми туди вельми скептично налаштовані. Насправді, Будинок пристарілих у Нижньовартовську не поступається кращим готелям. Номери (якось язик не повертається називати їх палатами) облаштовано всіма зручностями. Японський телевізор, холодильник, роздільний санвузол, гучний зв’язок в кімнатах більше нагадували готель, в якому ми жили напередодні в Ханти- Мансійську. Там нас поселили в спортивно-туристичному комплексі з майже київською назвою «На семи пагорбах», поруч з яким розташовується одна з найсучасніших біатлонних трас у Росії. До речі, Президент України Леонід Кучма також зупинився в цьому готелі, правда, не в головному корпусі, а в одному з котеджів. Але повернемося до Нижньовартовська. На вулицях міста були кілометрові пробки. Ще один показник добробуту городян. Машин не просто багато, а дуже багато, причому в основному це солідні «внедорожники». Знаєте, скільки коштує однокімнатна квартира в Ханти-Мансійську, або, наприклад, в Сургуті? Приготуйтеся… $40 тисяч. Стільки ж, скільки й у Москві. Причому попит на нерухомість перевищує пропозиції. Будинки побудовано з урахуванням специфіки регіону. Рами у вікнах з потрійним склом. Стіни також мають додаткову теплоізоляційну прокладку. Немає проблем із гарячою водою та опалюванням. Батареї в Сибіру — не те, що в Києвi. Тому в приміщеннях буває просто жарко.
ІЗ ЖИТТЯ ТУБІЛЬЦІВ
Корінне населення тюменської області — ханти, манси, ненці та інші — ділиться на осіле, що прийняло всі блага цивілізації, і таке, що досі веде кочовий спосіб життя, як їх діди та прадіди. «Середньостатистичний» хант — невисокого зросту, щуплий, дуже хворобливий. Причина тому — їхній аскетичний спосіб життя. Через свою нечисленність вони змушені одружуватися зі своїми найближчими родичками, аж до рідних сестер. А це дуже погано позначається на генофонді. Живуть вони недовго, в середньому 45 років. До 60 років доживають одиниці. Селяться, як правило, в невеликих стійбищах по 4-5 чумiв. На чолі стоїть старійшина. На великий чум йде до 240 оленячих шкур, які кріпляться на 60 жердинах. Свій дім вони можуть повністю зібрати за 40 хвилин. У кожного кочового ханта, або, наприклад, ненця як мінімум 500 оленів у стаді. Саме за рахунок продажу оленини, шкур і риби вони й живуть, купуючи під час своїх нечастих поїздок до міст предмети першої необхідності.
Кочовики уникають частих контактів з «білими» — надто часто вони на них «обпікалися». Корінні жителі за своєю вдачею наївні та довірливі. Цим і користувалися європейські поселенці, виманюючи у хантів і ненців їхні скарби за скляні буси, копійчані сувеніри, а найчастіше — за горілку. Алкоголь ці народи переносять погано. Справа в тому, що у них немає до нього імунітету. Алкоголізм серед хантів, мансів, ненців став однією з причин різкого скорочення їхньої чисельності.
Останнім часом кочовики стали віддавати своїх дітей до інтернатів. Правда, до науки вони неохочі, і 80% після закінчення навчання повертаються до своїх стійбищ, де їм жити і звичніше, і безпечніше. Ханти не йдуть до армії, уряд Тюменської області ввів для них й інші пільги. Типове ім’я для представника цих народів — Іван Петров. Дуже вони поважають і старобіблійські імена. Так що не дивуйтеся, якщо зустрінете ханта на ім’я Аврам або Захарій. У хантів багато знахарів, які своїми засобами лікують різні хвороби. Іноді, в екстрених випадках, вони звертаються до лікарні, але роблять це неохоче, бо вірять вони європейському лікуванню мало і втомилися вже від лицемірної дружби «великих братів». Усі народності Східного Сибіру — язичники. Раз на рік вони збираються в Ханти-Мансійську на свято, де влаштовують костюмовані дійства, багатьом з яких не одне сторіччя, моляться своїм богам, приносять у жертву оленів і просто спілкуються. До речі в Салехарді — столиці Ямало-Ненецького автономного округу — виходить преса ненецькою мовою. Там же знаходиться і найбільше поселення малих народів.
«ТАТАРО-ДОНЕЦЬКИЙ» ОКРУГ
Природно, що, вирушаючи до Сибіру, я перш за все хотiв побачити, як живуть там українцi. Не одне десятиріччя вони їздили до перспективного регіону на заробітки. Спочатку, в середині 80-х, це були вертолітники, інженери, геологи. На початку 90-х «нафтова лихоманка» заполонила практично всі верстви населення. Тоді заробітки були вищі за нинішні, і до тайги потяглися всі: від малого до старого, від міліціонера до пасічника. Зараз, за офіційною інформацією, в Тюменськiй області проживає 600 тисяч українців. Скільки їх там знаходиться насправді, сказати складно, адже є ще й «сезонники», які приїжджають працювати на будівництва і рубання тайги за контрактом. Особисто у мене склалося враження, що ледве чи не кожний третій місцевий житель приїхав з України. На вулицях можна часто почути українську мову. Основна маса наших співвітчизників — вихідці з Донецької та Івано-Франківської областей. Новоуренгойці навіть жартома називають свій край не Ямало-Ненецьким, а «Татаро-Донецьким» автономним округом через велику кількість людей із цих регіонів, які проживають на Крайній Півночі. У радянські часи склалася парадоксальна ситуація — Інститут нафти й газу знаходився в Івано-Франківську. Більшість його випускників, виявившись незапитаними на батьківщині, перебиралися до Сибіру.
Українець Ігор Лагодець після закінчення Львівського політехнічного інституту за розподілом потрапив до Нижньовартовська, де зараз працює в одній із нафтовидобувних компаній. Відповідаючи на запитання «Дня» про те, як живеться українцям у Сибіру, він з усмішкою відповів: «Дуже добре!». Він упевнений, що не отримував би в Україні ті $900, які заробляє в Сибіру. «Я гордий, що я українець, і мене дуже тягне на батьківщину, але поки є сили і здоров’я, потрібно працювати тут». Проте Ігор Станіславович кожного року приїздить у відпустку до рідного Трускавця відвідати літніх батьків. Відпустка на півночі триває 54 дні, і він намагається весь цей час провести в Україні, як і тисячі інших наших співвітчизників. На щастя, купити для них недешеві нині квитки на літак не проблема. Навіть для Людмили Петрівни, медсестри того самого Будинку пристарілих, де ми зупинялися. Її заробітки, звичайно, скромніші, але й вона має намір влітку відвідати родичів у Донецькій області, дуже сподіваючись, що губернатор виконає обіцянку зробити пенсіонерам 30% пільги на квитки. До речі, напевно, тільки в Сибіру можна почути вихідців із Донбасу, що розмовляють «державною мовою». Українці тут бережуть свою мову, культуру, але повертатися в Неньку не поспішають. Напевно, загальний настрій озвучила Людмила Петрівна: «В Україні люди важкі, мені з ними важче спілкуватися, ніж з сибіряками. Може, це тому, що у людей немає грошей, вони там злі й заздрісні». На жаль, виходить, що українцям набагато приємніше і більш привільно живеться біля Полярного кола, ніж у сонячній Україні.
Про сьогоднішній стан речей у нас сибірські українці дізнаються тільки з російських ЗМІ. Кіровоградець Олександр Москаленко, також нафтовик, з обуренням розповідав, що з екранів телевізора й сторінок газет про Україну йде суцільний негатив. Не можна зробити ніяких об’єктивних висновків про політичне, економічне, культурне життя України, доводиться черпати інформацію по телефону, на особистому рівні, нарікав він. У принципі, в Сургуті, де знаходитися найбільша українська діаспора, виходить газета «Голос України в Сибіру» та україномовна програма «Родовід», але, по суті, корисні вони тільки для тренінгу української мови. Новини в них подаються в основному місцеві.
ПРО ПАТРІОТИЗМ І ПОРОЖНIЙ ШЛУНОК
Велика країна Україна. І щедра. І скупа. Українці живуть в усіх куточках світу. Від Південної Америки до Сибіру кращі наші фахівці, відомі й запитані, з успіхом працюють на благо канадської, австралійської, російської економіки. Продають землякам газ, нафту, промислові й продовольчі товари. А земляки, тобто ми, це «щедро» купуємо. І справа не в тому, що вони не патріоти. Адже «про патріотизм думати добре не на порожнiй шлунок», — досить жорстко відповів мені один із сибірських українців. Ось і виходить, що якщо чорноземи України й надалі не в змозі будуть прогодувати українця, то йому доведеться продаватися в аргентинські пампаси або сибірську тундру. Тому якою б великою не була ностальгія західносибірських українців, вони не поспішають повертатися додому. Незважаючи на суворе північне життя, тут у них є все, чого немає на Батьківщині: стабільна робота i гідна зарплата.
