Університет і коронавірус: досвід ДонНУ імені Стуса

Коронавірус порушив багато важливих проблем, причому не лише в медицині чи економіці, а й освіті. Через запровадження карантину на дистанційне навчання перейшли школи та вищі навчальні заклади. Для одних новий виклик став непідйомною ношею і вони орієнтувалися лише на вказівки з МОН (які не завжди були вчасними та зрозумілими). Для інших — можливістю на розвиток і вдосконалення технологій, які використовувалися раніше.

Донецький національний університет імені Василя Стуса ще задовго до запровадження карантину почав використовувати дистанційні технології. Саме завдяки цим інструментам, 2014 року переміщений до Вінниці виш збирав своїх студентів по всій Україні. І сьогодні, коли його корпуси розкидані по Вінниці, виш використовує електронні засоби для внутрішньої комунікації між викладачами та для проведення нарад із деканами і завідувачами кафедр. Але запровадити нові форми навчання — це одне, каже ректор Донецького національного університету імені Василя Стуса Роман ГРИНЮК, а промоніторити їх ефективність — інше. Тому управлінський відділ вишу постійно фіксує та аналізує як недоліки, так і хороші практики. Адже це зараз дистанційне навчання відбувається через те, що до цього змушують обставини, але цілком ймовірно, що воно може стати нашим майбутнім. Отже, головне завдання університетів, які себе поважають і прагнуть до розвитку, забезпечити якісний зміст вищої освіти й утримати академічну планку, попри виклики та зміни.

— Ще навесні стало очевидно, що новий навчальний рік 2020 — 2021 буде не таким, як попередній. Стартував він незвично, — відзначає ректор. — Для студентів старших курсів розпочався 1 вересня, а для першокурсників — із 21 вересня. Це пов’язано з внесенням змін до графіку загальноукраїнської вступної кампанії. Вважаю, що в нашому університеті вона відбулася організовано і, в цілому, з позитивними результатами. Цього року вперше, маючи статус «переміщеного вишу», ми не отримали фіксованого державного замовлення, як інші переміщені заклади вищої освіти, що розташовуються на території Донецької та Луганської областей підконтрольних Україні. Тобто брали участь у широкому конкурсі, на рівних умовах із іншими вишами України. Лише три переміщені навчальні заклади не мали фіксованого держзамовлення. Це наш ДонНУ, Таврійський національний університет імені Вернадського та Донецький національний університет економіки і торгівлі, який міститься в Кривому Розі.

Такий стан речей зіграв у плюс для закладу, бо ми набрали студентів на загальних умовах і з хорошим середнім балом — 156,9, а це вище, ніж торік. Загалом на перший курс зараховано 1200 осіб, це дещо менше порівняно з попереднім роком, але географія зарахування студентів становить 17 областей України. Також є діти з окупованих територій. Однак небагато: якщо минулого року таких абітурієнтів було до 30-ти, то цього року, попри спрощену систему вступу для таких осіб, документи подали лише четверо.

Загалом бажання навчатися в Україні виявили трохи більше ніж тисяча абітурієнтів із окупованих територій. Більшість обрали найближчі до Донецька регіони — Харків, Дніпро, Запоріжжя, а також Київ. Набір для дітей із окупованих територій триватиме до 23 жовтня, але слід визнати, що тенденція до зменшення кількості абітурієнтів із окупованих територій простежується і її важко не помітити.

«ХТО НЕ ВОЛОДІЄ ЦИФРОВОЮ КОМУНІКАЦІЄЮ, ТОЙ ПРОГРАЄ Й ЗАЛИШАЄТЬСЯ У ВАКУУМІ»

— У якому форматі відбувається навчання — офлайн, онлайн чи змішана форма?

— Студенти першого курсу, для яких навчальний стартував із 21 вересня, займаються в авдиторіях по групах до 20 осіб. Старші курси, які розпочали навчання з 1 вересня, за змішаною формою, тобто лекції в онлайні, а лабораторні та практичні в авдиторному режимі. Живе спілкування з першокурсниками використовуємо для того, що вони оперативно могли підключитися до наших корпоративних мереж, отримати настанови викладачів про систему оцінювання та режим роботи.  В перші дні їм розповідали про історію університету і наші традиції. Адже найперше, що вони мають відчувати, це зміст нашого слогану «Ім’я зобов’язує».

— Чи вдалося швидко запровадити нові форми навчання? Чи стала епідемія і карантинні заходи викликом для вишу?

— До дистанційної роботи нашому університету, як і до змін загалом, не звикати. Ми маємо відповідний досвід роботи в такому режимі ще з 2014 року, коли налагоджували навчальний процес із нашими студентами по всій Україні. Безумовно, весняний карантин довів: хто не володіє цифровою комунікацією, той програє і залишається у вакуумі. Ми не пішли шляхом створення єдиної платформи, а формували освітнє середовище за допомогою різних інструментів: Microsoft Teams, Skype і Zoom. Заняття зі студентами проводилися в режимі реального часу відповідно до розкладу занять із зазначенням конкретного ресурсу. Попередньо адміністраторами були створені команди (класи), інструкції з використання відповідних інструментів було розміщено на офіційних сторінках Facebook кафедр і факультетів, сайтах факультетів. Перший проректор і навчальний відділ мали гостьовий доступ до всіх навчальних занять і форм контролю відповідно до розкладу і могли особисто переконатися в ході освітнього процесу. Пріоритет — інтерактивне спілкування онлайн зі здобувачами. Так відбувся і захист курсових робіт, передзахисти кваліфікаційних робіт, засідання кафедр, ректорати, засідання Рад із якості, вчених рад. Що цікаво, з початку карантину ми провели анкетування серед викладів і студентів на предмет того, чи подобається їм дистанційний формат навчання. Отримали в цілому позитивний фідбек, а також пропозиції, на які відреагували і певні практики вдосконалили.

— Що стало найважчим викликом?

— Чесно кажучи, забезпечити та зберегти спокій у колективі. В нашому університеті траплялися випадки коронавірусу і серед викладачів, і серед студентів. Але поодинокі. Спалахів, на щастя, не було. Основна складність полягала в адаптації колективу до нових умов роботи. Для науково-викладацької спільноти це ще той виклик, особливо для викладачів похилого віку. Дивитися на екран і говорити в екран — це насамперед не комфортно. Немає живого спілкування і взаємної комунікації, до якої звикли викладачі. Але ми повинні розуміти, що процес навчання має рухатися. Тому ми використовуємо змішану систему. Тут також є проблеми, бо розклад занять змінюється щотижня. Викладачу треба сидіти вдома і читати лекції в онлайн режимі, а потім йти на лабораторне або практичне заняття в авдиторію. Тому ми вирішили зробити таким чином, визначаємо день для суто онлайн-заняття, а інший — практичні заняття. На другому місці серед викликів — системна комунікація між усіма учасниками освітнього процесу: викладачами, між викладачами та студентами, викладачами та адміністрацією, навіть спілкування з батьками відбувається з використанням спеціалізованих електронно-цифрових інструментів і додатків. Але все це необхідні речі задля безпеки.

— Технічних проблем не виникало? Мережа, сервери витримали навантаження для налагодження дистанційного формату навчання?

— Є певні моменти. Річ у тім, що в дальніх корпусах ми використовуємо wi-fi, а в головному корпусі постійний інтернет. Епідемія показала, що мережа не витримує навантаження. І тому ми вирішили поліпшити інтернет-зв’язок. Зараз уже оголосили тендер і плануємо придбати новий сервер, більш потужний, для того, щоб охопити дальні корпуси постійним інтернетом. Тобто в нас буде своя система, що дасть можливість вирішити технічні проблеми і зберегти нерви викладачам.

«ДЕЯКІ НАВЧАЛЬНІ ЗАКЛАДИ ПЕРЕСТАЮТЬ ЗАЙМАТИСЯ ПОКРАЩЕННЯМ ЗМІСТУ ОСВІТИ, НАТОМІСТЬ СТВОРЮЮТЬ ТАКИЙ СОБІ ДІСНЕЙЛЕНД»

— Із огляду на ваш досвід, які виклики нині постали перед вищою освітою, чи не відчуваєте ви, що вона втрачає свій академізм?

— Якість вищої освіти — це багатогранне та комплексне поняття. Це і якість навчання та викладання, і якість професорсько-викладацького складу, і якість усіх інших ланок університетського життя. Найкращі студенти прагнуть навчатися в найкращих викладачів, кращі викладачі залучають гранти, забезпечують національне та міжнародне визнання, є експертами освітнього середовища. Все це підвищує імідж того чи того навчального закладу. Безперечно, карантин вплинув на якість вищої освіти, бо позбавив систему можливості працювати як єдиний організм, змусив окремі елементи давати збій чи працювати не на повну потужність.

Але, як на мене, ключовим системним чинником, який стримує якість вищої освіти, я назвав би проблему неузгодженості змісту вищої освіти з потребами ринку праці. Серед інших чинників: низький рівень матеріального забезпечення працівників сфери освіти, низька якість навчально-методичних видань, залежність колективів від збереження наявного контингенту студентів, невмотивованість певної частини студентів до якісного навчання, недосконалу систему оцінювання  і так далі. Тобто чинників, які впливають на якість освіти, чимало.

Одним із сучасних викликів, як на мене, є тенденція, коли деякі навчальні заклади, для того, щоб приваблювати студентів, перестають займатися покращенням змісту освіти, а натомість розвивають зовнішні атрибути, створюють такий собі Діснейленд. Там прекрасна сучасна навчальна база, матеріальна база, а всередині — порожнеча, змісту немає. Вважаю, що це теж певний виклик і на такі речі має впливати держава, щоб регулювати подібні фактори.

За нинішніх карантинних умов вища освіта має бути гнучкою, інноваційною і готовою швидко реагувати на зміни та виклики. В цьому контексті я хотів би підтримати Олексія Молчановського, керівника магістерської програми з комп’ютерних наук Українського католицького університету, де я побував із візитом. Тоді в розмові про майбутнє вищої освіти та інновацій він висловився таким чином: «університет інноваційний не тоді, коли він високотехнологічний, а тоді, коли він швидко адаптується до змін, які є в освіті. Але при цьому має чітку мету, стрижень, бачення своєї місії, завдань, які він вирішує».

— Із огляду на озвучені проблеми, які запобіжники має розставити держава, щоб поліпшити якість освіти?

— Певні запобіжники вже є — це фінансування вищої освіти незалежно від кількості студентів, бо є великі навчальні заклади і маленькі, а стимулювати треба і перших, і других. Теж саме стосується проблеми демпінгів, де не допомогла навіть індикативна собівартість. Особливої критики заслуговує саме порядок її розрахунку, який дозволяє ціні освітньої послуги на, здавалося б, однаковий товар (навчання за однією й тією самою спеціальністю) відрізнятися в різних університетах одного міста майже в 2,5 раза. Студенти приходять до університету з певними очікуванням, більша частина яких стосується безпосередньо процесу навчання, його змісту, а результатом якого є набуття сучасних знань, формування професійних навичок і компетентностей, зокрема комунікативних, що дасть можливість випускнику бути конкурентоспроможним на ринку праці. Тому ми повинні все зробити для того, щоб підвищити саме якість змісту освіти. І в цьому контексті саме інноваційність відіграє ключову роль. Університет має реагувати на те, що хочуть роботодавці, економіка, студенти — це має бути гнучка система.

«ГОЛОВНА МЕТА — СФОРМУВАТИ ІННОВАЦІЙНЕ СЕРЕДОВИЩЕ В УНІВЕРСИТЕТІ, ЩОБ ВІН БУВ ГОТОВИЙ ДО БУДЬ-ЯКИХ ВИКЛИКІВ»

— 5 жовтня у вас ювілей — 60 років. Про що мріє ректор напередодні солідної дати?

— У вересні виповнилося 40 років, як я вперше переступив поріг ДонНУ — моєї Alma Mater. Ректорство для мене — це важливий і відповідальний період мого університетського життя. На його шляху я зіткнувся з безліччю малих і великих проблем, безперечно, були і поразки, і перемоги. Я вступив на посаду ректора наприкінці 2012 року, коли університет саме відсвяткував 75 років із дня заснування.

Серед знакових подій я виділив би переміщення університету в 2014 році з окупованого Донецька до Вінниці, а також присвоєння в 2016 року Донецькому національному університету імені Василя Стуса. Під час першої і другої — газета «День» і головний редактор підставляли нашому вишу своє надійне плече. І не випадково Лариса Олексіївна стала Почесним доктором ДонНУ, це цілком заслужене звання.

Щодо найближчих планів, то маю ще час на посаді ректора. Моя каденція триватиме до 2023 року. Тому хочу максимально попрацювати над реалізацією стратегії розвитку університету, яка розрахована до 2025 року. Головна мета — сформувати інноваційне середовище в університеті, щоб він був готовий до будь-яких викликів і зумів гордо нести ім’я, яке зобов’язує... По завершенні ректорської каденції планую зайнятися своєю улюбленою справою   — науково-викладацькою діяльністю в галузі права. Перебуваючи на посаді ректора, я намагаюся підтримувати форму. Викладаю авторський курс для магістрів-правознавців, працюю з аспірантами та докторантами.

У контексті заповітної мрії — повернення університету на історичну батьківщину. Вона досі обговорюється в колективі. Я відчуваю, що віра в повернення є, але з кожним роком вона, на жаль, згасає. Але водночас я глибоко переконаний, що повернення не може бути без перемоги над окупантами. Тому я мрію про перемогу! Буде перемога — тоді буде повернення! Іншого шляху не бачу і бачити не хочу. Для мене в цій ситуації все зрозуміло: ми 1991 року прийняли рішення, що Україна буде незалежною державою. Отже, якщо я українець, то живу і працюю на розвиток України, якщо хтось обирає Росію, то нехай їде і живе в Росії.