Урок ввічливості

Я порпався у кишенях, шукаючи недопалок, коли почув голос.

— Простите, товарищ, вы не подскажете, где находится дом шестнадцать «Г»?

Піднявши очі, я побачив пристойно одягнутого чоловіка років сорока. Поруч з ним, тупотівши від нетерпіння копитцями, стояла дівчина.

— Подскажу... Извините, а почему вы применили эту рудиментарную форму обращения — «товарищ»?

— Не хотел вас обидеть, господин...

— Обращение должно всегда соответствовать социально-политическим отношениям в государстве. Над чем же я господин? И почему вы обращаетесь ко мне не на государственном языке?

— Даруйте, шановний! Для мене не існує так звана «державна мова». Є просто рідна мова від Котляревського до Ліні Костенко...

— Ваша галантність мене дивує. Ви певні, що мене є за що шанувати?

— Прошу вибачити, добродію! Але ми поспішаємо... Будь ласка...

— Насміхаєтесь? Звідкіля це ви знаєте, що я роблю добро? До речі, якби хтів, то не мав би можливості. У моєму віці...

— Ладно, не тяните резину, гражданин. Вы можете, в конце концов...

— Могу. Но, позвольте, какой я гражданин, если вынужден выполнять обязанности, а не могу реализовывать декларируемые права? Да и моя мизерная пенсия...

— Мужчина! Мой друг уже минут двадцать...

— Мне очень приятно, что вы, невзирая на мой возраст, увидели во мне мужчину... Но это невежливо...

— Слушай сюда, пень трухлявый! Ты чего бодягу развел по дороге в крематорий? Рожай скорее, где шестнадцатый «Г», и не затягивай агонию...

Я пояснив.

— Так бы и сразу. А то распустил губу. Пошли, малыш! Свяжешься с социальными отходами, так тошно станет...

Я поглянув їм услід. За що мене облаяли? І чого це я у відповідь на хамство все пояснив?.. Злякався?.. Ні! Вочевидь, останнє звертання знайшло у моїй душі відгук через повну відповідність з соціально-політичним ставленням держави до нас, стариків...

№199 17.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»