«Усе почалося з Олекси Гірника»
Як «Смолоскип» виховує українських патріотів у Донецьку
Особлива атмосфера людяності й самопожертви, гордості та страху панує в музеї «Смолоскип». Його присвячено життєвому шляху справжніх, невизнаних владою та вшанованих народом героїв, які спалили себе за Україну — Василю Макуху та Олексі Гірнику. Музей засновано ще 2008 року головою всеукраїнської громадської організації інвалідів «Чорнобиль-Допомога» Віктором ТУПІЛКОМ у Донецьку, про якого «День» писав уже не раз. На жаль, не так багато людей знають про «Смолоскип», але ті, хто ознайомилися з експозиціями, не залишилися байдужими.
Цього разу розмова зайшла саме про музей. Віктор Тупілко, до речі, дуже шанує нашу газету і видання Бібліотеки «Дня». А «Бронебійна публіцистика» та «Війни і мир» взагалі розташовані серед експонатів музею та є невіддільною частиною експозиції.
— Як зародилася ідея створення музею, з чого все почалося?
— Наша організація має назву «Чорнобиль-Допомога», і це не випадково. Під час страшної Чорнобильської катастрофи перші шість пожежників — жертви, які згоріли, але в полум’ї радіації, тож ця тема для мене дуже близька. А ідея створення музею «Смолоскип» з’явилася після того, як одного разу вночі я увімкнув телевізор та почув надзвичайну історію про Олексу Гірника: він піднявся на Чернечу гору, до могили Тараса Шевченка, розкидав орієнтовно тисячу листівок, які сам написав, облив себе бензином і запалив. Та ще й до цього вдарив себе в груди ножем, щоб не було ніяких шансів вижити. Виникло запитання: що рухало цією людиною? Ми почали досліджувати його життєвий шлях і згодом дізналися про ще одного українського героя Василя Макуха, котрий покінчив із собою самоспаленням 1968 року. Від сина Олекси Гірника я отримав контакти лікаря Михайла Іщенка, який оглядав тіло загиблого, та одразу вирушив за цією адресою. Михайло Іщенко зберіг не тільки ту запальничку, якою підпалив себе герой, а ще й світлини тіла Олекси Гірника, які видер слідчий зі справи ще перед її знищенням радянською владою.
Повертаючись з експедиції, я завжди відчував якийсь дискомфорт. Ось така деталь: розмовляючи з Григорієм Ментухом, Іваном Гуменюком, людьми, які провели в таборах по 25 років, не почув жодного жаргонного слова. У них вишукана інтелігентна літературна мова. Василь Макух, до речі, в таборі вивчив англійську мову і латину, а Євген Грицяк оволодів йогою. Вони поверталися із заслання уже з вищою освітою. Вищою народною освітою! А що ми маємо зараз на всіх рівнях?
Чому в Чехії той день, коли спалився Ян Палах, проголосили національним святом свободи, а в нас знімають вінки й стрічки, які я завжди залишаю на місці смерті Василя Макуха на Хрещатику, і топчуть калину біля могили Шевченка? Вони ж пішли на це не заради себе, а для того, щоб надалі не було необхідності в таких страшних актах, щоб була свобода, демократія. Тож вони для мене стільки зробили, а я буду байдужим до цих вчинків? Це нечесно до тих людей, які цього варті.
— Деякий час ви працювали у вугільній промисловості. Чи можна сказати, що цей важкий досвід став частиною фундаменту до створення музею? Чи це зовсім різні речі?
— Вугільна промисловість у радянський період зазнавала дуже великих втрат. Понад те, вчені й дослідники стверджують, що навіть в Афганістані гинуло менше людей, ніж у шахтах. Ми постійно перебували в небезпеці. На одній із шахт, де я працював, гинуло по одній людині на місяць. А якщо всі залишалися живими під кінець місяця, то наступного неодмінно гинули двоє. Та серед робітників вугільної промисловості справді існують елементи інтернаціоналізму і взаємодопомоги. Тож той досвід, коли ми переживали один за одного, коли врятувати від смерті свого товариша вважалося нормальним, а не героїчним вчинком, дав мені можливість гідно оцінити велич вчинків Олекси Гірника та Василя Макуха й інших відважних українців.
— Якими експонатами ви особливо пишаєтесь? Взагалі, яким чином музей поповнюється? Як знаходите речі?
— Усі музейники світу вживають слово «унікальний». Відвідувачі пишуть нам у листах і вітаннях, що «Смолоскип», можливо, єдиний у світі подібного роду. Насправді маленька кімнатка, де розташовані експонати, не дуже нагадує музей. Та після того, як ви ознайомитесь із речами, що там зберігаються, і з нашими науковими, видавничими й дослідницькими працями, то зрозумієте, що «Смолоскип» відповідає всім вимогам. Ми не збираємо раритетів, а йдемо напрямком вшанування. Вшанування тих, хто цього гідний.
Я особливо пишаюся тим, що нам вдалося знайти оригінал однієї з листівок Олекси Гірника, які він розкидав перед спаленням. Наша гордість також — це сорочка цього героя та молоток, яким він будував свій будинок. Також музей має експонати, пов’язані з Юрієм Михайловським та Марією Вітровою, які також здійснили акт самоспалення. Ми зібрали відомості й про Данила Шумука, котрий був ув’язнений протягом 43 років, а також про Миколу Бериславського, котрий намагався себе спалити, як Макух, та про Миколу Курчика, котрий був у засланні 31 рік.
Та не тільки я поповнюю експозиції музею, мені допомагає свята жінка — Людмила Огнєва. Через свою самовідданість праці вона майже втратила зір. Добрі слова: «Немає більшого гонору для шляхетної людини, аніж чесне й безкорисне служіння своєму народу». Нам треба все робити дуже швидко. Бо, наприклад, коли я відшукав телефон Григорія Ментуха, друга Василя Макуха, у якого він ночував перед самоспаленням, то коли я попросив про зустріч, він відповів: «Приїжджайте, якщо встигнете». Я зрозумів, що він уже похилого віку, отже, потрібно збирати важливу інформацію про героїв, доки є така можливість.
— Що для вас особисто означає бути засновником музею «Смолоскип»?
— Коли я спілкувався з невісткою Олекси Гірника, то декілька раз почув від неї слова подяки за те, що займаюся дослідженням життєвого шляху їхнього батька. А я не витримав і сказав їй, що роблю це не для неї особисто, не для їхньої сім’ї, а для своїх дітей, що я повинен це робити для українців. Це лише маленька крихточка обов’язку громадянина України.
Якщо наш музей ще існує, то нашій державі це потрібно, не все ще втрачено. Я не бачив серед відвідувачів таких, хто вийшов би з музею з такими ж відчуттями, з якими увійшов. Широкий загал навіть не чув про таких людей. Це і є підѓрунтям для того, щоб вони почали думати неоднобоко. Мені здається, що тільки наявність критичної думки спонукає суспільство рухатися до прогресу. Кожен має право на власні висновки.
Для мене особисто діяльна підтримка «Смолоскипу» дає дуже багато, бо тепер я точно знаю, про що розповідати своїм дітям та онукам і впевнений у тому, що ця інформація не брехлива, вона відповідає справжнім людським цінностям, а не ідеології. Я переконаний, що ця справа заслуговує на те, щоб її продовжувати.
— А які настрої панують серед населення Донеччини? Як люди реагують на відкриті «білі плями» української історії?
— У нас було дуже багато прикрих інцидентів. Уже тричі наші приміщення хотіли спалити, а одного разу все вигоріло майже дотла, але музей не постраждав. Та все ж таки я маю добру надію щодо нашого регіону. Ось приклад: я всюди розмовляю українською. Раніше я постійно чув лайливі слова донеччан за спиною, але тепер дедалі більше людей з гордістю і повагою відповідають мені українською. Зараз люди толерантніші. Ніхто мене вже не запитує: «Звідки ви приїхали?» — а те, що я ходжу у вишиванці, вже не викликає ніякої реакції, бо це нормально. Це свідчить про те, що інтелект Донбасу вищий від того рівня, про який говорили в деяких ЗМІ. Я зараз нічого, крім приязні, ввічливості, намагання бути вихованими та інтелігентними в розмові з людиною, котра розмовляє українською, не бачу. Я готовий розповідати про Донецьк тільки позитивне, бо погане й без мене скажуть. Наш регіон патріотичний. Цей патріотизм дуже своєрідний, але він є. Якби у нас поменше говорили про негаразди і невдачі, а дали можливість людям пишатися своєю землею, тим, що в нас є, розповідали би про перспективи, то і результат був би іншим.
— На вашу думку, яку роль у розвитку національної самосвідомості донеччан відіграють сучасні ЗМІ?
— ЗМІ відіграють дуже важливу роль. Я рідко дивлюся телебачення, тільки патріотичні передачі, бо решта — нецікавий мені продукт, яким мене щодня намагаються нагодувати. Я не зустрічав серед сучасних ЗМІ такого рівня, який міг би дорівнятися до газети «День». Я вже не перевіряю інформації, яка подається в газеті, бо «День» — це авторитет. Українці повинні її читати. Я збираю всі числа газети, та якщо не встигну прочитати сьогодні, то обов’язково зроблю це наступного разу, але не викину у смітник. Нехай екземпляр цієї газети залишиться у мене хоч на 100 років, та все одно його хтось прочитає. Якщо не я, то мої діти. «День» не слід нашвидку переглядати в трамваї, а треба уважно читати кожну сторінку, смакуючи та обов’язково з олівцем. Ми особливо шануємо Бібліотеку «Дня»», бо зараз рідко зустрінеш такі розумні книжки.
Продовження теми:
