В епіцентрі дорожніх пригод

ЧОМУ БЕЗ ВИЛ

Ми вже починали звикати до того, що переміщаємося з пошаною, в обрамленні моргаючих міліцейських машин, немов держвельможі. За правилами, коли автоколона рухається в такому супроводі, — на узбіччя повинні ставати і ті, хто мчить назустріч, і ті, кого ми обганяємо. Але наших водіїв, виявляється, нелегко пройняти. Вони не жахаються грізних машин з мигалками. Один веселий фургончик замість того, щоб зійти з дистанції, то пірнав у наш стрій, то рвався на обгін. Складалося враження, що він хотів стати головною машиною. Він так дістав усіх (а швидкість-то до 140 км/год!), що колона загальмувала. А коли хтось із журналістів взявся фотографувати цих ковбоїв, бритоголові власники фургона кинулися розбивати фотоапарати. Американський бойовик із техаським нахилом! Лібералізація дорожніх правил для таких хлопців, як ці, — все одно, що відкриття сезону полювання.

Чим більше вантажівок та іномарок скупчувалося на узбіччі, тим більше добродушний вираз обличчя Володі — водія екіпажу «Дня»— набував зарозумілого відтінку. Я вказав йому на групу сільських бабусь, якi вишикувалися вздовж дороги, і з інтересом, змішаним із повагою, дивилися на парад автомобілів.

— Дивися, — кажу, — селяни нас зустрічають по стійці струнко.

Не обертаючись, він гаркнув:

— Чому без вил?!

Мабуть, Сонюк, остаточно відчув себе паном, оскільки згадав про оброк:

— Ех, от якби з кожного ще й гроші брати, — замріяно промовив він.

— Тоді б тебе місцеві запам’ятали надовго. Так і починаються селянські бунти, — зазначив я.

— А я небагато — гривень по п’ять, — великодушно сказав Вова...

Автопробіг реально «ударив по бездоріжжю»: багато ділянок шосе були чорно-свіжими, тижневої накатаності, а деякі ями буквально вчора засипані порошкоподібним асфальтом, звідки він благополучно вивітрювався, залишаючи на дорозі брудні сліди.

— Скоро нас зустрічатимуть не хлібом-сіллю, а свіжим асфальтом на рушниках, — мудро помітив дорожній барон.

Заради справедливості треба сказати, що дороги в цілому стали набагато кращими. І на периферії, як не дивно, вони якісніші, ніж в обласних центрах.

Пейзаж за вікном замиловував. Зборища райських лужків та білих будиночків. Як же називається це чудове місце? Куцеволівка. М-да. Зате нічим не примітне село в коричневих плямах худих корів звалося не в приклад поетичнішим — Заріччя.

МУКИ ГОЛОДНОГОІНТЕЛІГЕНТА

Перед Дніпропетровськом задимився «Сааб» литовців. Кожне натиснення педалі газу супроводжувалося у них хмарою диму, в якій ховалася машина, що йшла слідом. Два рази караван зупинявся.

Залишили хлопців ремонтуватися в Дніпропетровську, а самі вирушили на зразкове україно-німецьке підприємство з випуску акумуляторів «ISTA».

Через поломку литовської машини дещо збився графік, і ми серйозно зголодніли. Напис на фабриці «Шинник» голодний Сонюк прочитав як «Шашлик».

Ось ми і у прохідний «ІСТИ». Ознайомлювальна екскурсія. Треба навернути Московської ковбаси, яка є в запаснику. Вона в поліетиленовій вакуумній упаковці. Вова позичив складаний ножик у представника «Бош» — Діми. Як у людини, яка торгує серйозним побутовим електроінструментом, ножик у нього непростий, а з вісьмома лезами. Сонюк відкрив усі вісім відразу, і якось зумів відрізати. Перший шматок відібрав я. Другий дали Дімі за оренду ножа. Але тут екскурсія почала віддалятися...

Доганяємо, гуляємо, витріщаємося на акумулятори. Чистота на заводі вражаюча, як у аптеці. Клумби з трояндами, всі в білих халатах. Не завод, а санаторій. Обертаюся, а Сонюк усе жує. Кажу:

— Ретельно пережовуючи їжу, ти, звичайно, допомагаєш державі, — але навіщо ж її так балувати?

Раптом мене осяяло:

— Ти що, поліетиленову плівку жуєш?

— Ага, — промичав він.

— Чому не викинеш?

— Урни немає.

— Боже мій, інтелігент!

Я запропонував колезі закопати плівку де-небудь на клумбі. На компроміси Вова не йшов і викинув її лише з іншого боку прохідної. В урну, звичайно. Я зібрав свідків і офіційно, для книги Гіннесса, зафіксував рекорд із жування плівки — 28 хвилин.

Від одного підприємства «ІСТА» ми вирушили на інше. Коли Сонюк до нього наближався, незважаючи на високу організацію праці на цьому підприємстві, він погрозив, що перегризе там усі кабелі та батареї, якщо його не погодують. Після рекорду він був здатний на все! Але ми благополучно пообідали, і катастрофи не виникло.

Було проведено конференцію «Страхової групи «ТАС». Представниця дніпропетровського відділення, ювелірна жінка в чорно-білому діловому костюмі, повідомила, що «ТАС — не діти, a могутня розгалужена організація». Ми повірили.

Несподівано зaтеленькав чийсь мобільник. Потім інший. Власники, як громадяни культурні, тихо щось шепотіли у свої трубки і відключали їх. Чийсь телефон зарапортував несподівано голосно. Потім знову. Всі стали переглядатися з обуренням. Нахабна мелодія вже прокручувалася чи не вп’яте. І тут до всіх дійшло: це електронний настінний годинник! Усього «нахабнів» він шість разів, оповіщаючи що вже — 18:00.

Виїхавши з «ІСТИ», ми промчалися повз гігантську електрогітару, яка стирчала прямо зі стіни і прикрашала «Рок- кафе», і взяли курс на Запоріжжя.

ГРАБІЖ, ЩО НЕ ВІДБУВСЯ

Над металургійним центром висіла хмара, схожа на чорта. Збоку від неї — пучок білих хмарних крил. Неначе диявольське воїнство активізувалося, а ангельське, наїжачившись, зайняло оборону. Як продемонстрували майбутні події, картина на небі дублювала ту, що на землі.

Планувалися докладні екскурсії на острів Хортиця. Але прибули ми вже, коли сонце завалювалося за горизонт. Під жвавий скрекіт екскурсовода ми втупилися на пофарбований фіолетово-рожевими західними кольорами ДніпроГЕС. Жінка була майстром своєї справи і почала закидати нас цікавими фактами.

Виявляється, на дні старого русла Дніпра валом затонулих суден. Вони чіплялися за пороги — підводні скелі. Без шкіпера пройти ці місця було неможливо. Кораблі, звичайно, тонули з якорями. Одного разу знайшли козацький човен, з верхом набитий якорями. Добувачів згубила жадібність. Якір «тягнув» п’ять рублів, а сім — було річне жалування козака.

Десь тут загинув легендарний князь Святослав — син Олега, який регулярно бив хана печенігів. Хану це не подобалося, і Олега йому вдалося перемогти тільки з п’ятикратною перевагою. На радощах варвар наказав зробити з князівського черепа чашу. ЇЇ було інкрустовано сріблом. Хану, кажуть, згодом також хтось зняв скальп. Веселі часи!

У 1775 році Катерина подарувала ці місця Потьомкіну. Він з властивим собі розмахом заклав дев’ять фундаментів під палаци. Але оскільки для нього характерною була й показуха (пам’ятаєте декоративні села? ) — далі цього справа й не пішла.

Екскурсовод вільно перескакувала з одних століть на інші, довільно переставляючи тумблер машини часу. Щодо нашого особистого часу — він був обмежений. Сьогодні треба було встигнути до Мелітополя. Дивлячись, як багато хто з журналістів поглядає на годинник, екскурсовод осіклася: «Коли вам у дорогу? А то можу розповідати хоч до ранку!» Подякувавши балакучій пані, ми відчалили.

Раптом біля одного з мостів Запоріжжя трапилася заминка. Деньок видався ще той: то поломки, то заминки. Ми ніяк не могли вирватися з залізних лещат столиці Запорізького козацтва.

Стоїмо в темряві, милуємося лимонними ліхтарями моста. Поряд у чорному шкіряному плащі та блакитних джинсах пройшла п’яна дівчина. Вона почала кренитися у бік гаражів, але потім піймала центр рівноваги і взяла міст приступом. Неритмічний гуркіт її каблуків довго ще лунав із пітьми. До опів на десяту вечора дехто вже не тільки наївся, але й надерся.

Надивившись на неї, екіпаж сусідської машини каже:

— Може, змотаємося в гастроном? Хочете, і вас візьмемо? — запропонували вони. — Щоб усім не шастати.

— Хочемо, — відповідаємо.

Я додав:

— Тільки я гроші візьму.

Відкриваю двері рідної тачки, на сидінні дивна кругла сумка, типу жіночої. Що за дурниці? Повертаю голову і бачу ззаду блідо-синє жіноче обличчя. Та ще підсвічене блимаючим жовтим світлом аварійного включення, щоб позначити автоколону в темряві.

Пані нервово засміялася. Я впізнав її: редактор одного туристичного видання. Я переплутав машину. У журналу «Mandry» автомобіль срібний, як у нас. Хоч і іншої марки. І головне — в таких же наклейках, немов чемодан. Помилитися не важко. Я виступив у ролі грабіжника. Щоб розрядити ситуацію, я теж засміявся, пояснив прикол і порадив перефарбувати автомобіль в інший колір.

Мчимо за продуктами. Шлунок почав посміхатися в передчутті кулінарних дарів. Жваво розвертаємося біля першого гастронома, що трапився, коли поряд зі свистом проноситься наша автоколона. Шлунок, який повернули знову на міст, довго і з жалем дивився вслід вивісці «Продукти».

А остання екскурсія в Запоріжжі була біля моста імені Олександра II, повідомлялося в ній наступне: Олександр II був великим любителем поїсти. Одного разу в Парижі зі своїми приятелями — теж імператорами — вони замовили баранчика з квасолею, філе з телячих кадиків та інше. Кожен із них відвалив 400 франків. Але особливо його вразило бомб-глясе на десерт... Мій шлунок у цьому місці заплакав. Коли я подивився на своїх колег, зрозумів, що автоколона близька до кулінарного божевілля. Кожен із нас меню «обіду імператорів» запам’ятав назавжди...

До першої ночі ми опинилися в ресторані мелітопольського готелю, де координатор Людмила Мех підняла в повітря сонну ескадрилью офіціанток. Чи треба говорити, що відбивні із свинини сьогодні були незрівнянно смачніші, ніж якісь там телячі кадики.

ГУМОР ТА ЛІРИКА

Вранці на нас чекав сюрприз. У центрі Мелітополя стояв чотириметровий Володимир Висоцький. Шанувальник артиста спорудив пам’ятник навпроти власного магазина.

Забавно, що в «Золотом теленке», звідки з’явилася ідея автопробігу, Шура Балаганов торгувався з Паніковським саме з приводу Мелітополя. Коли «сини та дочки лейтенанта Шмідта» ділили Союз на ділянки для експлуатації. Після вимоги Самуеля Яковича про Середньоруську височину, Балаганов ревниво зазначив: «Може, тобі ще й Мелітополь на додачу!» Статую «порушника конвенції» поставили в центрі Києва. А в благодатному Мелітополі — встановили пам’ятник поету. Все правильно: в Мелітополі, напевно, не вистачає ліричного розмаху, а в столиці України — почуття гумору. Кожне з міст отримало те, чого йому бракувало.

З Мелітополя ми через поля, усіяні кривавими маками, жовтим рапсом та загадковими фіолетовими квіточками інопланетного походження прибули до найдревнішого місця — Кам’яної Могили. У тамтешніх печерах наскальні малюнки відносять до мезоліту — це XII тисячоліття до нашої ери. Але про це читайте в наступному п’ятничному номері.