В Одесі остаточно канонізували «совок»

Одеська влада ухвалила два цілком взаємовиключних рішення. З одного боку, на сесії міськради було ухвалено рішення про неприпустимість героїзації осіб, які співпрацювали з нацистами. З іншого боку, міська влада розпорядилася у День визволення міста — 10 квітня (рішення вже було виконано) — та на День Перемоги вивісити на державних установах радянські прапори, тобто прапори держави, яка у співпраці з Гітлером розпалила Другу світову війну, на виконання угоди з Гітлером окупувала низку східноєвропейських держав та протягом перших двох років Другої світової війни залишалася вірним союзником гітлерівської Німеччини. Члени правлячої коаліції відповідальні за незаконне встановлення в Україні пам’ятників винуватцю найбільш масових убивств в історії людства Йосипу Сталіну. Між тим варто згадати просту річ. Справжніми «ковалями перемоги» були народи Радянського Союзу та країн союзників, в тому числі й український. Саме вони здійснили подвиг. А радянська влада виявилася банкрутом.

Спровокувавши своєю політикою Другу світову війну, керівництво СРСР не змогло захистити територію України від німецької окупації. Це коштувало Україні мільйонів людських жертв. І це при тому, що кількісна перевага в озброєнні й населенні, а також стратегічна перевага — конфлікти Німеччини з Британською імперією, США, у Північній Африці, Югославії тощо та наявність у СРСР практично необмеженого тилу — були на боці СРСР.

Лише загальновідомі факти, які дають не лубочну картину війни. 19 серпня 1939 року Сталін на Політбюро ЦК ВКП(б) заявив, що в мирний час успішний комуністичний рух у Європі неможливий, а диктатура партії може виникнути тільки в результаті великої війни. 23 серпня 1939 року німецький і радянський міністри закордонних справ Ріббентроп і Молотов підписали німецько-радянську угоду про ненапад і додатковий секретний протокол, відомий як «Пакт Молотова — Ріббентропа». Німеччина відмовлялася від будь-якого впливу на Фінляндію й Балтійські держави (Латвію та Естонію), а східні території Польщі по лінії Нарва — Вісла — Сян, тобто Західна Україна і Західна Білорусь, на прохання Москви, мали відійти до Радянського Союзу. Решта територій у Східній Європі відходили під вплив фашистської Німеччини. Після церемонії підписання пакту Сталін виголосив тост за фюрера німецького Рейху. Договір про ненапад був ратифікований 31 серпня 1939 року одночасно Верховною Радою СРСР і Рейхстагом Німеччини. По суті, це був розподіл Європи між двома тоталітарними режимами, який зробив можливою Другу світову війну та низку супутніх агресій із боку СРСР і Німеччини проти інших країн. Ще не висохли чорнила на документах про ратифікацію, як наступного дня Німеччина напала на Польщу. 17 вересня, порушивши радянсько-польський договір від 1939 про ненапад, радянська армія вдерлася на територію Польщі. Того ж дня у Бресті-Литовському (нині місто Брест у Білорусі) на честь успішної перемоги над Польщею відбувся спільний парад радянських та німецько-фашистських військ.

26 листопада 1939 року радянське командування інсценувало напад Фінляндії на СРСР, а 30 листопада 1939-го без оголошення війни, на виконання пакту Молотова — Ріббентропа, СРСР напав на Фінляндію. Проте запеклий опір фінів, їхній масовий героїзм в обороні своєї країни змусили радянське керівництво припинити наступ.

У передчутті великої війни в Європі Москва змушена була змиритися з незалежністю Фінляндії. В червні 1940 р., діючи за радянсько-фашистською угодою, війська СРСР вдерлися в Латвію, Литву та Естонію. Спочатку ці країни були змушені дозволити базування радянських військових баз на своїй території, а згодом радянська окупаційна влада надіслала їм підкріплення й оголосила про «приєднання» Балтійських держав до СРСР. Проте 22 червня 1941р. Німеччина без оголошення війни напала на СРСР. Перед відступом радянських військ з України каральні радянські загони проводили масові розстріли ув’язнених. Зокрема у Києві були майже поголовно розстріляні всі в’язні. Разом з іншими в’язнями в катівні НКВС було вбито видатного українського співака Михайла Донця. Тоді ж, у 1941-му, НКВС заарештував видатного філолога й історика-сходознавця світового рівня Агатангела Кримського, який невдовзі загинув у в’язниці.

30 червня 1941 року ОУН (бандерівців) проголосила Акт відновлення Української Самостійної Держави. Проте німецьке командування після відмови українських націоналістів скасувати Акт заарештувало ініціаторів оголошення незалежності та частково розстріляло, частково ув’язнило їх у концтаборах. Визволення України від німецьких військ відбувалося паралельно з мобілізаційними заходами серед чоловічого населення України, яке було, по суті, його спланованим винищенням. З усього СРСР лише на території України були створені «польові військкомати», які проводили терміновий набір призовників і відправлення їх на фронт. Їх першими посилали в наступ, майже беззбройними, попереду випробуваних у боях частин. Мобілізованим навіть не давали військової форми. Через цивільний одяг їх називали «чорносвитниками». Режим свідомо позбувався покоління українців, яке формувалося без радянської влади. В результаті цих подій в Україні залишилося дуже мало чоловіків 1924—1927 років народження, і хвилі демографічного мінімуму — результату тих подій — переслідують Україну й до сьогодні. Навіть після Голодомору та втрат України у Другій світовій війні керівництво СРСР продовжувало відчувати загрозу, що виходила від України.

Радянські владні кола вирішили виселити всіх українців з України. Ця ідея була реалізована в наказі народного комісара внутрішніх справ СРСР Берії та заступника народного комісара оборони СРСР Жукова від 22 червня 1944 року про виселення всіх українців до Сибіру. Виконання цього наказу було зупинено невдовзі після початку виселення. У своїх спогадах радянські генерали зізналися в існуванні такого наказу та готовності його виконати. Про те, що всіх українців збиралися виселити з України, на ХХ з’їзді КПРС у 1956 році зізнався генеральний секретар КПРС Хрущов: «Українці уникли цієї долі тому, що їх занадто багато й нікуди було вислати. А то він (Сталін) і їх би виселив». Згідно зі спогадами американського державного секретаря Стеттініуса, під час переговорів у Ялті в 1945 році Сталін скаржився на «ненадійну» ситуацію в Україні та жалкував, що не ухвалив рішення про виселення українців до Сибіру.

Водночас понад мільйон українців таки було депортовано з України протягом 1944—1949 років. Зазвичай від чверті до половини депортованих гинули під час проведення депортації. Попри все це, в значній частині своїх дій Радянська армія справді героїчно боролася за Україну. Це мало місце тоді, коли вона протистояла фашизму, який намагався знищити цілі народи. Ці зусилля народів СРСР справді колосальні. Так само правдою є те, що саме Радянський Союз зробив найбільший внесок у розгром фашистської Німеччини. Навіть при визнанні факту, що основний удар німецьких ВПС і ВМС взяли на себе інші союзники.

Війну виграли народи Радянського Союзу та антигітлерівської коаліції, й, чи не насамперед — український народ. Лише факти. Близько семи мільйонів українців воювали на фронтах, з яких близько трьох мільйонів загинуло, а значна частина стала інвалідами. Слід нагадати, що у Другій світовій були моменти, коли долю перемоги вирішували лічені полки. Без цих мільйонів українців, якби Радянський Союз у 1933 році винищив українців до ноги, німці, найімовірніше, зупинилися б біля Тихого океану. Або, можливо, зустрілися з японцями в районі Уралу. Серед вищого військового керівництва СРСР були десятки вихідців з України (Єрьоменко, Тимошенко, Малиновський, Черняхівський, Рибалко, Москаленко та інші). За час війни 2072 українця були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 32 українця стали двічі Героями Радянського Союзу.

Внаслідок Другої світової війни загинуло понад сім мільйонів жителів України, тобто близько п’ятої частини усього населення. Близько половини українських втрат у війні становило цивільне населення. Загалом майже 2,4 мільйона жителів України були вивезені на примусові роботи до таборів праці в Німеччині.

На території України окупаційна влада створила близько 230 таборів для військовополонених, в яких за час війни загинуло понад мільйон радянських військовополонених. Україна виявилася в епіцентрі війни й постраждала більше, ніж Росія, Німеччина, Франція або Польща. Україна, яка не мала жодного відношення до початку війни, зазнала втрат більше, ніж ці країни. Матеріальні збитки СРСР під час Другої світової війни склали понад 40% всіх витрат країн, що воювали. Частина України в загальносоюзних втратах дорівнювала понад 40%.

Здавалося, ці прості факти, що визнаються абсолютною більшістю населення, дають змогу владі справді об’єднати суспільство у щирому й не меншовартісному відзначенні майбутнього свята Перемоги. Натомість серед «інтелектуального продукту» влади — свідома провокація поглиблення розколу України на ставленні до національно-визвольного руху та радянської символіки. Закиди на адресу УПА щодо співпраці з німцями з боку тих, хто підтримує вивішування червоних прапорів, суперечливі вже тим, що лунають саме з їхнього боку. Адже саме СРСР підписав із фашистською Німеччиною угоду про дружбу.

Саме Москва підписала таємний пакт Молотова—Ріббентропа про розподіл Європи. Саме за угодою Сталіна з Гітлером та фашистською Німеччиною на Західній Україні з’явилася радянська влада й війська НКВС. Саме СРСР разом із Німеччиною, виконуючи цей пакт, напав на Польщу, аж до червня 1941 року надавав фашистській Німеччині технічну допомогу та провів спільний радянсько-фашистський парад у Бресті. Звинувачення у співпраці з німцями не можуть пояснити, чому в Києві є вулиця, названа ім’ям оунівки Олени Теліги. Її разом із тисячею керівників ОУН на Східній Україні було розстріляно в Бабиному Яру, а велика кількість оунівців сиділа в німецьких концтаборах та згинула там. У самого Степана Бандери в концентраційному таборі загинув брат. Фашистам не потрібна була незалежна Україна. Їм були потрібні землі на Сході. Очевидно, що УПА мала свою власну мету, не залежну від німців, і наближалася до неї всіма наявними силами. Мета ця — незалежна Україна. Героїзм передбачає свідомий вибір. За таких умов із вояками УПА можуть зрівнятися хіба що добровольці Радянської армії на противагу тим, кого мобілізували. Адже тримати когось насильно в підпільній армії практично неможливо. Тим більше, що легше воювати, знаючи, що за твоїми плечима одна з наймогутніших і найбільших країн світу, і зовсім інше — мати за плечима лише свою ідею та розуміння, що твоя справа майже напевно не виграє за часів твого життя. Схоже, Партія регіонів готова була б поставити пам’ятник жертвам бірмано-тайського конфлікту, якби придумала, до чого там українські повстанці.

Між тим у Донецьку на Рутченковому полі в 1941 році відбулася інша подія. Радянські карателі перед лицем німецьких військ, що наступали, розстріляли цілий шпиталь радянських поранених солдатів, а також дітей із фабрично-заводського училища, учнями до якого набирали сиріт, батьків яких було вбито за Голодомору та репресій. Може, час поставити пристойний пам’ятник жертвам цієї, реальної історії? Серед інших інтелектуальних потуг влади — «свіже» перейменування Другої світової війни. Цю бородату маніпуляцію використовував ще СРСР з метою приховати, що ж насправді відбувалося у першій третині цієї війни. Найбільш безпосередньо на ці речі відреагував Тарас Чорновіл: «Коли я зараз слухаю, коли пробують прирівняти сталінський терор, який дійсно співмірний з гітлерівським, порівняти з тоталітаризмом однієї з радикальних організацій пригнобленої нації, то мені здається, що це є поза гранями будь-якого цинізму. Я не хочу, щоб замість ветеранів виступали й говорили ті люди, які, на мій погляд, тим фронтовикам стріляли у спину. Я маю на увазі НКВС. Я не хочу, щоб виступали ідейні нащадки тих, хто виходив разом із нацистською Німеччиною, їхніми військами у Бресті, у Львові на спільний парад перемоги».

Рішення одеської влади набули особливо блюзнірського колориту. За кілька днів до Дня визволення Одеси 10 квітня на соціальних плакатах, розміщених міськрадою, замість солдатів радянської армії-визволительки на фото 1941 року було «помилково» зображено румунських окупантів під час їхнього відпочинку на Приморському бульварі після успішного захоплення чорноморського порту. Між тим у військах 3-го Українського фронту, які власне й визволили Одесу, за звитягу орденами було нагороджено тисячі вихідців з України. Чи хай краще румунські окупанти, аби не українці?

Тим часом Одеська міська організація Партії регіонів виготовила до Дня визволення Одеси 1,5 тисячі червоних прапорів. Вартість їхнього виготовлення склала 55 тис. грн., на противагу 35 тисячам гривень, виділеним на одноразову допомогу ветеранам. Замість щирого вшанування живих і полеглих ветеранів влада підсовує лубок. Навіщо? Відповідь проста. Влада не може діяти інакше, бо примітивна у своєму намаганні долучитися до великого, знайти будь-який ґрунт, щоб легітимізувати свої дії, корисливість яких не секрет навіть для їхніх виборців. Ще шамани первісних суспільств знали, що інтелектуальну й духовну пустку найлегше заповнювати ритуалами, навіть коли не усвідомлювати ні їхньої мети, ні пафосу.