...Вага однієї літери

Українець Роман Романів із Херсонщини здивував більшість своїх знайомих, рідних та друзів, коли в студентські роки вирішив змінити прізвище, а точніше — лише одну літеру в ньому — «о» на «і». Приводом для цього стало бажання хлопця відновити власне український варіант свого прізвища, адже, як виявилось, його рідний дідусь Дмитро Онуфрійович Романів, як і тисячі інших українців у роки СРСР, потрапив під вплив ідеологічної «машини» з переінакшення українських імен та прізвищ на російський манер. «Я пам’ятаю, коли якось приїхав до дідуся погостювати на літні канікули, знайшов у гаражі велику фотографію, на якій він із випускниками вузу. Внизу підпис — Романів Дмитро Онуфрійович. А моє прізвище — його онука — Романов. Тоді вперше дізнався про зміну прізвища, — розповів Роман. — Якби це було справді зроблено випадково, від безграмотності людей, які переоформлювали документи, то своє справжнє прізвище Дмитро Онуфрійович отримав би назад без проблем, нехай навіть через місяць чи півроку. А цього не сталося».

Масштаби русифікації українських прізвищ на території України просто вражають. Якщо говорити тільки про ХХ століття, то українців почали примусово «робити» росіянами ще в 1920-х роках більшовицькі ідеологи. Тоді ці процеси бодай намагалися завуалювати так званою «українізацією». Згодом у СРСР робилося все для того, щоб українці вважали, що з переписаними прізвищами на російський манер жити не лише «модно», а й легше. За тих, хто сам не волів змінювати прізвища, це робила радянська ідеологічна бюрократична система, варто було тільки втратити документи. Це легко можна було робити під час перепису населення, зокрема 1959-го та 1970 рр. Звісно, частина описок у прізвищах українців була випадковістю, здебільшого від безграмотності людей, які працювали у виконавчих органах. Утім, численні випадки русифікації документів наших співвітчизників — свідчення свідомого намагання вбити в них почуття приналежності до своєї нації, культури, потреби користуватися рідною мовою. До того ж, вгледівши описку в документах, українці могли б попросити виправити її, але описки виправляли вкрай рідко. Показовим є приклад із Дмитром Романівим, який за життя так і не зміг повернути автентичність свого прізвища. Це вдалося зробити лише його онуку і лише в незалежній Україні.

До речі, Роман Романів, змінивши прізвище, переінакшив практично увесь спосіб свого життя — почав розмовляти виключно українською, відкривати для себе незнані куточки нашої країни та переїхав на постійне місце проживання з некомфортного для нього російськомовного Херсона у Львів. «День» поспілкувався з Романом про свідому русифікацію українських прізвищ на прикладі його роду та невміння частини наших співвітчизників відчувати приналежність до свого коріння.

— Коли дідусь служив у армії, йому потрібно було замінити паспорт, у зв’язку з тим, здається, що він його загубив. Утім, коли, зрештою, видали новий документ, там було вказане і нове прізвище — Романов замість Романів. Зрозуміло, що дідусь одразу звернув на це увагу і дав зрозуміти, що сталася описка. Утім, йому швидко пояснили, що ніхто нічого змінювати не буде, мовляв, багато ти знаєш, як насправді правильно пишеться твоє прізвище. Коли я дізнався про цю історію (мені було 14 років), пригадую, одразу відчув несправедливість та незрозумілість. Поставив собі пряме питання: чому я ношу чуже моєму роду прізвище?

— І ти в 14 років вирішив, що дане рідним батьком прізвище зміниш на дідусеве?

— У дитинстві я почав активно про це думати. Та це були мрії, а не конкретні плани. У 16 років паспорт громадянина України я отримав таки на Романова. А вже в університеті, на третьому курсі, остаточно прийняв рішення відновити історично-справедливе для нашого роду прізвище. До цього дійшов після того, як дослідив генеалогічне дерево. Пригадую, що про тему важливості знання родинного дерева вчителі говорили ще в п’ятому класі. Тоді домашнє завдання з цієї теми я виконав на «трійку», спромігшись дослідити походження власного роду аж до... другого коліна, бо знав лише дідусів і бабусь. У більш свідомому віці зрозумів, що мушу розібратися в собі, у тому числі з’ясувати: хто я та звідки походжу, ким були мої предки. В університетські роки багато про це говорив із рідною та двоюрідною бабусями. Запитував у них, чому так вийшло. Найбільше мене вразило, що все це було не 100 років тому. Йдеться про мого рідного дідуся!

В університеті я дослідив родинне дерево до шостого коліна і зараз продовжую шукати своїх пращурів. Виявилося, що половина моїх рідних походить не з Херсонщини, а з Івано-Франківської області. Почав знайомитися з родичами на Західній Україні, з якими однозначно буду підтримувати стосунки. А рідний дідусь, як з’ясувалося, переїхав на Херсонщину у 1960-х роках по програмі так званого «переселенського квитка». Тоді багатьом українцям із західної частини країни пропонували освоювати південні землі. Їм допомагали з переїздом та давали роботу в колгоспах.

— Чи доводилося розмовляти про масове «переписування» українських прізвищ з дідусем?

— На жаль, нормально поговорити з ним на цю тему я так і не встиг. Коли я дозрів до глибшого розуміння проблеми, дідусь захворів і не міг докладно розповісти про свій та інші випадки русифікації українських прізвищ. Він лише сказав, що часто зустрічався з людьми, які потрапляли в подібну ситуацію.

...Я розказав батькам, що змінюватиму прізвище, щоб повернути автентичність. Татові ця ідея не сподобалось, тому я навіть не намагався його переконати. Матуся мене підтримала, бо давно знала цю історію. Рідний брат Дмитро теж хотів підтримати мою ініціативу, але згодом передумав.

— Приклад з твоїм дідусем — не поодинокий в Україні. На жаль, історія говорить про тисячі переінакшень прізвищ на російський манер...

— Не сумніваюся, що випадок не поодинокий. Утім, вважаю, що змушувати людей назад українізовувати прізвища, у чиїх родинах їх змінили, не можна. Потрібно не забувати й про те, що деякі українці свідомо змінювали свої прізвища, просили це зробити. Можливо, тому, що з російським прізвищем тоді жилося легше. Кожен сам повинен дійти до такої необхідності. Я ще в школі почав усвідомлювати, що насправді означають слова «громадянин України» та «Батьківщина». Обов’язок кожної адекватної людини — бути частинкою конкретної землі, на якій вона народилась, поважати культуру та мову свого національного коріння. Бо інакше ми — перекотиполе. Усвідомлення цього приходить по-зрізному. У мене воно розпочалося зі зміни прізвища. Відтак в Україні спілкуюся виключно українською, з іноземцями — здебільшого англійською, в планах вивчити польську мову. До речі, якщо раніше говорив суржиком, то зараз до чистоти рідної мови у мене особливі вимоги.

У мене часто запитували друзі й знайомі: «Навіщо це тобі?», «Що ти цим хочеш довести?». Усім відповідав, що це мій особистий вибір і з ним потрібно рахуватися. Я просто вшанував свій рід, повернувши собі та своїм майбутній дітям власне українське прізвище. Нічого героїчного, як і протизаконного, я не зробив.

Гадаю, випадок із моїм дідусем — один із фактів свідомої русифікації українців, стирання нашого національного гена. Як на мене, українцям сьогодні як ніколи важливо відчувати себе власне українцями. Не розумію українофобів. Якщо їм не подобається Україна, можна у глобалізованому світі купити квиток і виїхати.

Звичайно, знання культур, мов, традицій інших національностей розширює наш кругозір, але незнання чи невизнання своєї власної — вбиває у нас людину. Хочу, щоб мої діти продовжували наш славний рід і не забували про коріння. Щоб вони не просто жили в Україні, але й відчували себе українцями. Для мене бути українцем — значить, передовсім, бути чоловіком, який хоче почути від дітей слово «тато», а від онуків — «дідусю».

КОМЕНТАРI

«РУСИФІКАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ПРІЗВИЩ ТРАПЛЯЛАСЯ ЩЕ З ЧАСІВ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ»

Олександр ПОНОМАРІВ, доктор філологічних наук, професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка, академік АН ВШ України:

— У радянський період, хоч як парадоксально це звучить, ситуація з українськими прізвищами була кращою, ніж тепер. Тоді в усіх РАЦСах лежав словник-довідник Лариси Скрипник «Власні імена людей». Там чітко зазначено, як писати українські прізвища українською мовою, як відтворювати російські прізвища українською й навпаки. І тоді вказаних вимог суворо дотримувалися. Якщо батьки назвали сина Філіп, то українською мовою його записували лише Пилипом, бо це українська форма цього імені. Тоді не було імен Альона, Міхаїл, а були — Олена й Михайло.

Конкретно з цим випадком зазначу, що русифікація українських прізвищ справді траплялася ще з часів Російської імперії. Наприклад, усі, хто має прізвище Ковальов, навіть якщо вони були записані росіянами, — це українці. Бо якби вони були етнічними росіянами, називалися б Кузнєцовими. Утім, таке зросійщення українських прізвищ відбувалося здебільшого в Російській імперії до революції. У Радянській Україні з прізвищами й іменами був відносний порядок. Натомість сьогодні в РАЦСах сидять безграмотні люди, які можуть навигадувати яких завгодно імен. Імена Данило, Кирило, Микита тепер записують як Даніл, Кіріл, Нікіта. Це в жодні рамки не вкладається.

«ЦЕ БУЛО МАСОВИМ ЯВИЩЕМ»

Олександр ПАЛІЙ, історик:

— Переписування українських прізвищ на російську манеру було досить масовим явищем. Воно розпочалося в Російській імперії, особливо під час призову чоловіків в армію. Коли вони поверталися зі служби, а там доводилося бути по кільканадцять років, то не лише прізвища ставали російськими — їхню свідомість фактично «штампували» по-новому. Потім під час Радянського Союзу цей процес теж тривав. До речі, також здебільшого в армії. Люди приходили з армії з іншим світосприйняттям. Траплялися й напівсвідомі описки та випадки, коли дітей записували на російські прізвища матерів.

Варто не забувати, що за радянських часів бути росіянином було набагато вигідніше. Зокрема, легше було зробити собі кар’єру. Тож частина українців свідомо вибирала російський варіант прізвища.