Велика ідея та її профанація
Цікава полеміка у «Дні» (№№ 7, 11, 12) про перспективи комуністичної (соціалістичної, лівої etc.) ідеї чомусь проігнорувала питання про глибинну суть цієї ідеї. Соціалізм і комунізм впродовж тривалого часу ототожнювали з ідеалами свободи. Але XX століття розвінчало багато ілюзій.
Величезної шкоди ідеї комунізму завдала практика соціалізму в СРСР та інших країнах. Наш «соціалізм» був крайньою мірою державного капіталізму, який експлуатував не гірше за приватний. Власність була не загальнонародною, а державною. Бюрократія була панiвним класом і необмежено розпоряджалася власністю. Працівник був пригноблений соціальними інститутами і відчужений від власності й управління нею, від прийняття рішень, від своєї праці та її результатів. Управлiнець був таким самим відчуженим конформно-авторитарним функціонером. До цього слід додати терор, концтабори, голодомор. Усе це було прямим перекрученням ідеалу комунізму. Але й сьогодні не варто забувати, що протягом короткого часу ціною неймовірних поневірянь і жертв країна створила могутні індустрію, науку і технології, вийшла у космос, перемогла у жахливій війні, створила пристойний соціальний рівень. Тільки страхом і терором цього не пояснити. Найважливішим елементом була віра у той же ідеал комунізму, тобто творча сторона масової ірраціональності. Саме остаточна втрата цієї віри в 1970—1980-х роках викликала обвал в економіці і призвела до краху соціалізму. А політиканство Рейгана, Бжезінського, безтолкова перебудова Горбачова, скасування шостої статті Конституції СРСР про верховенство компартії тощо — були вторинними.
Дві світові бойні і тоталітарні страхіття примусили Захід відмовитися від дотримання ліберально-консервативних «цінностей». Нині там наймані працівники не тільки мають високу зарплату і соціальні гарантії, але часто є акціонерами корпорацій. Це — західний соціалізм, або «капіталізм із людським обличчям», або welfare state. Але не все так просто. Концентрація приватного капіталу призводить до державно-монополістичного або, як сьогодні модно говорити, олігархо- бюрократичного капіталізму. Захід обмежує монополії, інакше він прийшов би до тоталітаризму на зразок СРСР; ринковими методами це зробити неможливо, використовують адміністративні і законодавчі важелі, що робить безглуздою ритуальну ліберально- ринкову риторику. Робить це Захід тільки на своїй території, за межами якої монополії експлуатують ресурси іншого світу, на чому, переважно, тримається добробут Заходу і наслідком чого є нинішній глобально-терористичний катаклізм, здатний викликати світову катастрофу.
Корпоративна і державна бюрократії відчужують і працівника, й акціонера від управління і капіталом, і державою. Реалізувати себе можна лише будучи частиною бюрократичної системи. Силове примушення успішно замінене на маніпулювання на несвідомому рівні, тобто індивід не усвідомлює свою несвободу. Виникає відоме явище втечі від свободи і відповідальності — від людини у масовому суспільстві мало що залежить. Вагання західної демократії між ліво- і правоцентризмом говорить про духовну безвихiдь. Американська «ринковість» і європейська «соціальність» — два боки однієї медалі, і їхнє схрещування нічого принципово нового не дає; антиглобалістський рух, в якому перемішалися «зелені» з рокерами та Соцінтерн з хіпі, важко вважати чимось серйозним («День», № 11). Західні ідоли — зростання споживання, демократія і свобода — вельми неоднозначні і можуть бути засобом, але не метою. Ірраціональне зростання споживання призводить до знищення планети. Демократія, яка простою або конституційною більшістю вирішує питання сенсу життя, є абсурдом. Свобода є благом лише за умови її творчої реалізації. Тому, незважаючи на низку безперечних успіхів, Захід важко назвати торжеством на землі Царства Небесного або, в інших термінах, — ідеалу комунізму.
То що ж таке ідеал комунізму? Сенсом життя будь-якої психічно здорової людини повинна бути реалізація вищого призначення в нескінченному творчому пізнанні і перетворенні світу. Комунізм є вірою в досконале суспільство, яке дозволить реалізувати таке призначення і вийти за межі рутинного буття, зробить людину вільною соціально, економічно, психологічно, дасть можливість забути слова «економіка», «держава» тощо. Соціалізму ніколи не було в СРСР, де тільки і робили, що зміцнювали державу за рахунок громадян. Або на Заході, де постійно тільки і роблять, що «вдосконалюють» державу й економіку, неначе у світі нічого іншого більше не існує. Але це призводить, швидше, до зворотних результатів. Якщо запропоноване трактування погано корелює зі словом «комунізм», то можна запропонувати інше, наприклад, Царство Небесне, Золота Доба, Царство Ахурамазди тощо. (Суспільствознавство взагалі рясніє іграми в дефініції на шкоду глибиннiй суті).
Це не утопія. Те саме проповідують усі світові релігії з їхнім багатовіковим духовним досвідом. Тут же питання відповідності «євростандартам» поглядів на соціалізм («День», №№ 7, 11). Усі духовні традиції прийшли зі Сходу — християнство, іудаїзм, суфії, даосизм, буддизм, веданта, іслам, а досягнення Європи — виборна демократія, римське право і традиції Просвітництва. Перш ніж «модернізувати» та «вестернізувати» ідею комунізму, варто б осягнути її першооснову, і важко віриться, що сучасні респектабельні навколонаукові буржуа зможуть перевершити Лао-цзи, Будду або Еклезіаста. Розвиток ідеї комунізму і духовності взагалі вбачається в синтезі сучасних знань і духовних традицій минулого. Кращі уми Заходу давно прийшли до цього, а ми з досвідом нашого «комунізму» самі багато чому можемо навчити Захід.
Текст Петра Симоненка про компартію як авангард є абсолютним абсурдом («День», №7). Компартія розклалася задовго до падіння СРСР. У 1970—1980-х роках вона правила силою репресивного примушення, але не морального й ідейного авторитету. Крім терору і голодомору, на наших «комуністах» лежить провина за дискредитацію ідеалів комунізму, за зраду тих, хто в ім’я цих ідеалів кидався під танки, створював ракетно-ядерний щит, замерзав у тайзі, повернувся з Афганістану на протезах замість ніг! Усвідомлюють це комуністи чи пам’ять геть відбило?
А. Єрмолаєв («День», № 7) так характеризує кризу лівих: розбрати і відсутність яскравих лідерів; втрата політичного, світоглядного й інтелектуального потенціалу; відсутність роботи у масах на рівні місцевого самоврядування, у профспілках і громадських організаціях; невміння використати протестний потенціал при наявності соціального замовлення на ліві ідеї в сучасній Україні.
Цей справедливий вирок слід доповнити. Наші ліві — це не єврокомуністи, які йдуть до місцевих органів, профспілок, громадських організацій для перемоги в парламенті; і навіть не більшовики зразка 1917 року, які на чолі з неординарним лідером Леніним ішли до влади через широку роботу в самій гущавині мас та в радах, використовуючи хаос у країні та споконвічні пошуки правди народом. Наші комуністи й іже з ними є цілком іншим психологічним типом відчуженої бюрократичної сірості часів застою, де особистостей не було за визначенням. Працювати у масах вони не вміють, а навчені лише сидіти в президії, вести прийом прохачів у кабінетах і політиканствувати в коридорах влади, зрідка влаштовуючи церемоніальні ходи під червоними прапорами. Все це Ленін жорстоко висміював і називав «комчванством».
Світоглядна й інтелектуальна неповноцінність лівих просто шокує і також має коріння в застійному минулому. Комунізм має мало спільного з тією «абракадаброю», яку прорікала більшість доцентів і професорів марксизму-ленінізму, не кажучи вже про парткомівських клерків — про їхню недорікуватість краще не згадувати. Маркс та Енгельс спиралися на могутній підмурок християнської традиції Просвітництва і позитивних знань. Самоучка Ленін був прекрасним психологом і публіцистом, розбирався в фізиці матерії і вів успішну полеміку з європейською професурою від філософії. Духовна спадщина соціалізму багатша, ніж у лібералізму і консерватизму разом узятих: граф де Сен-Симон та його секретар Огюст (Ісидор) Конт, Герцен і Бєлінський, навіть Достоєвський і Бердяєв були соціалістами на християнській основі. Джек Лондон, Антоніо Грамши, Д’єрдь Лукач, Жан-Поль Сартр, велика частина європейської інтелігенції XX століття була лівих переконань, глибокий інтерпретатор марксизму Еріх Фромм... А потерпілий на хресті Ісус?! А для наших «комуністів» більш важливі плоскі штампи їхніх з’їздів і доповідей.
Які перспективи ідеї комунізму? Туманні! І проблема не в лівих, а в психології суспільства. Ідеї сприймають і реалізовують лише в тому вигляді, в якому вони відповідають потребам людей певного соціального характеру. Прагнення до найвищих ідеалів можуть бути пригноблені і цілком перекручені авторитарною і пристосовницькою психологією. Це підтвердила практика нашого «соціалізму». Це підтверджує сьогоднішній день. Усупереч розхожому міфу, громадянського суспільства в Україні «хоч відбавляй»: у нас понад 100 партій і багатомільйонні профспілки! Результат нульовий! У цьому болоті потоне будь-яка ідея, а вистави лівих, які профанують комунізм, перетворилися на «художній свист».
Ідеал комунізму — це не лайка на комунальній кухні через шматок ліверної ковбаси, це — аристократичний ідеал, втоптаний у бруд колишніми і нинішніми компартійними функціонерами. Смерть ідеї комунізму означатиме смерть самого людства.
