Вершник і високий рабин

«Хаве Марія, хаве Марія...» Хто це співає? Це співає старий Мордекай Ейнсофф, що сидить на лавочці перед закладом мадам Лепрозо. Тієї мадам Лепрозо, у якої тиждень до того індіанці вкрали кращу в місті співачку Басю. Ту співачку Басю, чию пісню, сидячи на лавочці, співає старий Мордекай Ейнсофф. У нього зустріч з мадам, і ось він сидить і чекає. «Рабі Мордекай, мадам кличе вас до неї», — запрошує його слуга — фіолетовий негр, і рабі йде.

Мадам прийняла його у вітальні, сидячи на софі. Вона приймала чоловіків і лежачи на софі, але це коштувало їм відомих грошей.

— Давайте мінятися, — узяла бика за роги мадам Лепрозо, — я вас знаю за людину з розумом, знайому зі Святим писанням і з начинкою «пекельних машинок» і... давайте мінятися. Ви знаходите мені мою Басю — я віддаю вам на обрізання всіх негрів з моїх плантацій.

— Сенк’ю, — відповів їй Мордекай Ейнсофф, — але тепер я знайомий тільки зі Святим писанням.

Мадам Лепрозо витримала паузу, щоб з’їсти один круазан.

— Тоді знаєте що, — сказала вона, — я вам і так віддам негрів, а ви покажете мені людину, що поверне мою Басю.

— Це о’кей,— погодився Мордекай Ейнсофф.— Показати вам людину — це о’кей. Завтра.

І він дійсно міг показати їй людину. Тому що не було на штат проповідника досвідченішого за Мордекая Ейнсоффа ані серед християнських місіонерів, ані серед іудейських місіоністів. Він раніше був ковбоєм і вбивав людей так швидко, як у вас падає на підлогу бутерброд з маслом. По швидкості стрілянини з ним міг змагатися тільки Біллі Кід зі своєю бандою. І це тільки тому, що в банді Біллі Кіда була дюжина мужиків і усі стріляли разом.

Але потім ковбой оженився і став власником салуну. І п’ять років він був власником салуну. Але тільки на шостий рік у місто приходить Чеппі Холдер — брат убитого Ейнсоффом Кобі Холдера і підриває вночі салун. І це не все. Він підриває салун із дружиною Мордекая Ейнсоффа, його куховаркою і шістдесятьма галонами спиртного.

І от Мордекай Ейнсофф, що лазив біс його знає де, повертається ранком додому і не знаходить будинку. Він мріє обійняти дружину — але обійняти нема кого. Він думає поснідати — але від куховарки залишилося тільки добре ім’я. Він хоче випити — але шістдесят галонів спиртного пішло в землю. Він хоче помститися — і знаходить Чеппі Холдера. Такого дурного Чеппі Холдера, що він залишився в місті подивитися букви на надгробку Мордекая Ейнсоффа. Але так буває, що мертві приходять до живих і кличуть їх до себе. А буває, що приходить живий і відправляє тебе до мертвого.

І коли Ейнсофф вирішив убити Чеппі Холдера, він пішов у збройовий магазин Вашингтовича і скупив усі револьверні патрони. Потім він повернувся до Чеппі Холдера і став стріляти з двох револьверів йому в тіло, так що воно підстрибувало і піднімало багато пилу. Мордекай перезаряджав револьвери і стріляв знову.

Він загнав труп на цвинтар і тоді облишив стрілянину. На той час у Чеппі Холдері сиділо вісімдесят фунтів свинцю. І це був останній раз, коли Мордекая Ейнсоффа бачили за револьвером.

Він виїхав з міста на два роки і повернувся вже проповідником. І з того часу він багато разів їздив, але завжди повертався проповідником. І всі ковбої стали ходити до нього за порадою. І якщо ковбой був віруючий — рабі Мордекай давав пораду. Якщо був невіруючий — рабі робив його віруючим і давав пораду. Він був кращим у штаті проповідником і єдиним у штаті шамесом.

Я чув божевільні історії про те, як рабі Мордекай привернув до своєї віри ціле плем’я індіанців. І начебто з того часу ті індіанці знімають скальп зовсім не з голови. А хтось ще розповідав, що Ейнсофф намагався замінити ковбоям обрізання — відстрілюванням. Хоча це напевно брехня. Але в цілому, історія Мордекая Ейнсоффа така, якою я її розповів. І тепер ви розумієте, що така особистість могла знайти потрібну людину для мадам Лепрозо.

І цією людиною був Шльома Гаучо. Ковбой, який, якщо йому знадобилися б гроші, завжди міг обміняти свою голову на пристойну суму в трьох штатах. І він дуже стежив, щоб ця сума росла швидше.

І саме коли рабі Мордекай вийшов пошукати Шльому, а мадам Лепрозо рахувала, скільки ще їй будуть коштувати пошуки примхливої дівки Баськи, Шльома знову піднімав ціну своїй голові. Цього разу в місті Картасхема, у конторі пана Шугера, голови «Комерційного підприємства Соломона Шугера і ніяких синів». Шльома робив там пограбування.

Сейф стояв розкритий, як пацієнтка в кріслі в жіночого доктора. Бухгалтер Соломона Шугера вичищав його залізне нутро від зайвих грошей і перекладав їх у дорожний мішок Шоломи. Сам Соломон Шугер стояв у стіни досить розстроєним і неуважно слухав Шльому, який говорив цікаві речі.

— Знайте ж, пан Шугер,— промовляв Шльома Гаучо і револьвер його як вказівний палець метнувся угору, — коли я був дитиною, мене дуже цікавило, відкіля беруться діти. Звичайно, я знав про лелеку, про капусту та іншу нісенітницю, але я знав і те, що мені брехали. Але минуло трошечки років і я докопався до правди. І зараз можу робити їх сам. Але тепер мене цікавить інше, пане Шугер. Мене цікавить, відкіля беруться гроші. І, здається мені, вони беруться у вас.

І ствол Шльоминого револьвера заглянув Шугеру в око.

— Ну так і бери мої гроші, розбійнику! — закричав досить розстроєний, але не зляканий Соломон Шугер. — Але нехай тобі з ними прийдуть усі болячки, що я на них заробив. Нехай у тебе трапиться геморой і ти не зможеш сісти на коня! Нехай ти узнаєш, що таке артрит і забудеш, що таке курок!

— О’кей, о’кей, містер Шугер, — засміявся Шльома, — я заберу усі. Але гроші я візьму зараз, а за болячками ще повернуся. Отож, будь ласка, джентльмени, ніхто нікуди не іде. Бо якщо я на півдорозі передумаю, повернуся за болячками, а когось туточки не буде вистачати, я можу вам зробити таке, що вас поховають.

І Шльома обережно пішов до виходу, а бухгалтер Шугера ніс за ним мішок із грошима.

Потім Шльома сідав на коня і кріпив до сідла мішок. Потім Шльома стріляв по охоронцю Шугера, який намагався поцілити в нього, і зробив йому допомогу по інвалідності. І потім Шльома виїхав з Картасхеми.

І ввечері того ж дня Мордекай Ейнсофф мав зустріч зі Шльомою Гаучо в підвалі свого будинку. І не треба запитувати, де він його вишкрiб, тому що Шльома з’явився сам. Хоча мішок із сотнею тисяч доларів, що він приніс, цілком гідний такої поваги, щоб сказати «вони прийшли удвох».

Тепер два слова убік. У кожного ковбоя є тумбочка, з якої він бере гроші. У рабі Мордекая була безліч нікому не відомих тумбочок, а в Шльоми — сто тисяч готівкою, і менше він не брав. І вони мали з цього спільний бізнес, тому що один мав собі тумбочку, а інший мав з цієї тумбочки деякий відсоток. І тепер вам зрозуміло, навіщо бандит Шльома опинився в підвалі Мордекая Ейнсоффа — шановного проповідника і єдиного на штат шамеса.

І ось вони зустрілися. Я дуже собі бачу, як це було. Вони, звісно, обійнялися.

І стали говорити так само, як Мойсей водив свій народ пустелею: до Ізраїлю був день шляху на потязі, а він сорок років їх водив пішки! І Шльома і рабі Мордекай перебрали сорок і сто сорок тем, поки рабі не сказав:

— Одна мадам має до тебе бізнес, Шльома. Якщо ти їй допоможеш — то, щоб я здох, якщо тобі буде потім гірше, ніж каменю в Христа за пазухою!

Шльома не сказав «ні», тому рабі продовжив:

— Її спiвуха студить горло в індіанців у Сангре-де-Крісто. То спiвуху треба там знайти і повернути відкіля взяли.

— У горах холодно, — сказав задумливо Шльома.

— Про що мова! Буде дуже холодно — ти повернешся, і ми все забудемо. Ти не Фритьоф Нансен, Шльомо, я це знаю, ми не на полюсі, то навіщо нам оці геройства?

— Але з другого боку я можу спробувати, — сказав Шльома ще більш роздумливо, — я можу одягти шубу, мені вже не буде холодно, і я знайду спiвушечку... Але що далі, рабі?

— Далі буде завтра, — сказав рабі, — завтра буде мадам Лепрозо. Вона скаже, що буде далі.

Але мадам Лепрозо була вже сьогодні.

Вона ввірвалася в будинок Ейнсоффа несамовито, як зонд проктолога. І слуга Ейнсоффа не зміг її зупинити, тому що тут потрібна була куля. Але питання було не в тому, чи є в нього ця куля, а в тому, куди б він став ходити у середу і у п’ятницю, якби куля знайшлася. Отже, мадам Лепрозо прорвалася в будинок і побачила Мордекая і Шльому.

— Ах, рабі, я дико перепрошую, — сказала вона. — Я отут проходила повз вас, побачила у вікнах світло, чи то мені так здалося, і я вирішила зайти. Скажіть, рабі, ви вже зв’язалися з тим, що буде шукати Басю, а то я смертельно переживаю. Ось цей чоловік? Боже, який красень! Ви ковбой? Це одразу видно. Ви їдете шукати мою Басю? Ви хоробрий і дуже, правда? Що ви за це хочете?

І Шльома сказав, що він хоче — раз і два. Перше і друге. Перше як від красивої жінки, друге — як від багатої. І перша усміхнулася йому своїми червоними вустами, а друга обурилася і відкрила свій чорний рот. Але вони прийшли до згоди, і Шльома отримав добро на три першого і половину другого. Тобто це було вже не перше і друге, а третє і перше. «Натуральна кабалістика», — сказав Мордекай Ейнсофф. І на сьогодні це було все.

Але ось настав ранок і піднялося сонце. І сонце розбудило півня. І півень розбудив слугу рабі Мордекая. І слуга розбудив рабі Мордекая. І Мордекай розбудив мадам Лепрозо. І мадам Лепрозо розбудила Шльому. І це було просто якесь Євангеліє! І Шльома встав і сказав: «Мадам, чи ви бачите це червоне світило на обрії?» — «Я схожа на сліпу?» — відповіла мадам. «Знаєте, що хоче нам сказати світило таким кольором? Ви допомогли мені це зрозуміти. «Увесь світ — бардак», — от що! І ось навіщо цей червоний ліхтар з’являється на світанку і на заході. Я просинаюся, і він говорить мені: «Ти в бардаку, Шльома». А увечері він говорить: «Я зараз, звичайно, куди-небудь закочуся, але до того ще два слова, Шльома: «УВЕСЬ СВІТ — БАРДАК». Ви згодні зi мною, мадам?»

Мадам Лепрозо подивилася на нього дивним поглядом і сказала: «Я не розумію, як у людей вистачає часу і вбивати людей, і таке придумувати. Якщо вас не приб’ють раніше, думаю, у рабі Мордекая з’явиться конкурент. І хочу нагадати: у вас ще залишився один раз».

— Візьміть його в ріст, — сказав Шльома. — Може, коли я повернуся, набіжить і другий. А в цілому асталавіста, мадам, я поїхав.

І Шльома зник з міста на місяць. Місяць у Сангре-де-Крісто, де індіанські боги курять трубки миру і випускають такі клуби білого диму, що не видно вершин гір. У тому Сангре-де-Крісто, де холодно так, що плюнути в чиюсь морду — це те ж саме, що відразу заїхати по ній каменем. У тому Сангре-де-Крісто, де скальпи злітають з голови, як ярмулка зi спітнілої лисини.

Туди виїхав Шльома, і відтіля через місяць приїхав з Басею, що дивилася на нього, як пігмей на Статую Свободи.

— Басю везуть! — закричав слуга мадам Лепрозо і побіг до нї наверх, тому що, не дай Боже, вона його не почула.

Але мадам почула — вона вже бігла вниз.

— Боже, — закричала тоді Бася театральним голосом, — нарешті ми в цивілізованій окрузі!

Вона обійнялася з мадам і заговорила: «Мадам, я така щаслива, — сказала вона. — Я стільки натерпілася без електрики, без гарячої води і від цих індіанців, Міктлантекутлі їх забери! Я вже зібралася там здохнути, коли з’явився чудовий Шльома. О, мадам, він з’явився як якийсь Кецалькоатль. Але їхній Пернатий Змій це дрібниця перед Шльомою, цим Пархатим Змієм. Він викрав мене, мадам, наплював їм, сплячим, у пики і відвіз серед ночі.

І мадам сказала Шльомі: «Сьогодні буде свято. Воно буде на вашу честь. І свято буде стільки, скільки ви будете в мене гостювати. Ви отримаєте гроші без питань. А те, що ви залишали на відсотки, збільшилося багаторазово».

І ввечері було свято, і Шльома на цьому святі начебто був, але того ж вечора він з’явився у Мордекая Ейнсоффа.

— Здрастуйте, рабі, я прийшов прощатися, — сказав Шльома.

— Тю, куди тобі їхати? — здивувався рабі. — Мадам Лепрозо задоволена, її спiвуха в тебе закохана. Сиди в цьому місті та їж марципани.

— Мене нудить від її марципанів і від її круазанів, — сказав Шльома і замовчав. Він помовчав трохи і знову почав говорити:

— Я казав вам, рабі, що весь світ — бардак. То, знаєте, він ще гірший.

Слухайте, я сидів у закладі мадам Лепрозо, я дивився, як співає Бася і як вона задоволена, що повернулася. А поруч сиділи техаські жлоби, рабі, техаські жлоби, від яких смерділо. І мова в них була брудною, як їхні тіла. Але в них було багато грошей, рабі, не так багато, як у мене, але достатньо, щоб шпурляти ними в Басю. І вона була від цього щаслива. Але, рабі, я бачив, де вона була в Сангре-де-Крісто. Заберіть електрику, завісьте стіни шкірами, і буде те ж саме. Вона вірить, що бачить різницю, але я бачу, що її немає! Мені від цього смутно і нудно. Тому, рабі, я їду.

— Послухай, Шльома, — сказав мудрий Мордекай Ейнсофф, — ти така ще собі молода людина і не знаєш, що таке «сім п’ятниць на тижні». Ти ще такий молодий, що можеш встигати на сім субот. То й встигай! Чи, знаєш, якщо ти так хочеш виїхати, я тобі дам листа до одного ковбоя в Мехіко. Там багато наших, Шльома. Знаєш, що кричать у них на кориді — «Тора! Тора!»

— Ні, — сказав Шльома, — я туди не поїду.

— А куди ти поїдеш? — запитав Ейнсофф.

— Не знаю, рабі, куди-небудь. Прощавайте.

І він пішов, а потім поскакав. І він знав куди їде: він давно вирішив виїхати в Одесу.

І через два дні він був вже в Одесі, штат Техас.