Від супу — до самоповаги

До 12 години дня поблизу католицького костелу на вулиці Гоголя збирається значна черга з кількох десятків осіб. Люди приходять сюди щобудня як на роботу. Стоять мовчки чи неголосно перемовляються, дивляться у землю, на обличчях дуже схожий вираз, який буває, коли немає надії.

«У КОЖНОГО Є ПОТЕНЦІАЛ»

Люди чекають на гарячий обід. У дворі костелу їх годують ще з кінця 90-х років щодня о 12.30, окрім вихідних. З 2007 року нужденних і безпритульних тут опікає міжнародна добродійна організація «Деполь», офіс якої розташований у Великій Британії. В Україні «Деполь» діє в Харкові і в Одесі. В Одесі безпритульних більше, і вони здебільшого молодші, ніж у Харкові, розповідають працівники центру. Зазначають, що фізичний стан одеських безпритульних гірший, вони більше потребують гігієнічних заходів, тому там гостріше стоїть проблема з організацією душових кімнат.

Кількість незаможних харків’ян, які харчуються безплатним супом, за останні шість років зросла вдвічі, кажуть у «Деполі». Розпочинали із сорока порцій, зараз готують близько вісімдесяти, в день нашої розмови до дворика прийшло вісімдесят шість осіб. Їх імена, часто-густо вигадані, записують для звіту, але документи не перевіряють. У багатьох тут і немає жодних документів, що засвідчують особу, їх вкрали чи вони загублені. У штаті організації є юрист, який надає допомогу з відновлення документів. Загалом тут працює вісімнадцять осіб — кухарі, бухгалтери, секретарі, психолог і соціальні працівники, є медик, який оглядає відвідувачів і дає рекомендації.

Відвідувачі благодійних обідів розкажуть вам, що їх батько був заступником міністра внутрішніх справ чи генералом авіації. Справжні історії прозаїчніші і схожі одна на одну — батьки-алкоголіки, дитячий будинок, в’язниця, наркотики, психіатрична клініка. Безпритульних у суспільстві заведено уникати, наче заразну хворобу. Їх називають бомжами, жебраками. Келлі Макґі, менеджер-консультант Харківського відділення, наполягає: «Це ж люди! Частина суспільства. Ми віримо, що кожна людина гідна поваги, у кожного є потенціал, і ми хочемо допомогти їй вирости, підготувати до самостійного життя — так ми бачимо нашу роботу». Хоча назва «Деполь» походить від імені католицького святого Вінсента Де Поля, покровителя добродійних установ, в організації не ведуть розмов про бога, лише допомагають соціально. «Якщо люди хочуть, вони можуть поговорити на теми душі зі служителями храму, — каже Келлі. — Але наша мета — забезпечити їх необхідними речами для життя. Ми хочемо повернути їм самоповагу і упевненість у своїх силах». Часом це вдається. «Трапляється, що діти вулиць, які багато років приходять до нас і знайомляться, створюють нормальні сім’ї. Нас це дуже втішає! — каже співробітниця центру Олена. — Нещодавно прийшла дівчина Віка, з якою ми колись дуже довго «воювали». Вона вийшла заміж за одного з наших вихованців — Валерія. Він тепер працює таксистом, їх синові чотири роки. Багато дітей вулиці прибули з Харківської області. Вони повертаються до своїх осель, вирощують овочі і фрукти і заїжджають до нас у гості, аби поспілкуватися».

98 ВІДСОТКІВ ПОЖЕРТВУВАНЬ НАДХОДИТЬ З-ЗА КОРДОНУ

«Я дитя підземелля, з 1996 року мешкав у люках, — розповідає відвідувач центру Віктор. — Мене батько вигнав з дому. Нас у підвалах і люках було тридцять шість осіб — хлопчиків, дівчат. Я міг би працювати водієм, але в мене немає прав. Ще вмію будувати — штукатурю, плитку кладу, бетоную підлоги, я побудував пів-Карачівки!» Таким людям, які вміють щось робити, у центрі допомагають знайти роботу — ось днями давали оголошення в рекламну газету про послуги сантехніка. Але переважно нужденні, якщо здоров’я дає змогу, перебиваються випадковими заробітками — приробляють вантажниками, збирають пляшки, макулатуру чи метал, торгують на барахолках.

Келлі Макґі працює в Харківській філії вже майже два роки. Дивується, що деякі відвідувачі працювали все життя, а тепер не можуть прогодуватися на свою пенсію і приходять сюди поїсти. Деякі втратили дім і родину, і допомогу їм отримати немає де. У Європі, де пенсія дає змогу жити гідно, таку ситуацію важко уявити, там бродяжництво часто-густо буває особистим вибором.

Келлі мріє відкрити притулок для безхатченків у Харкові. «Ми хочемо знайти приміщення, де безпритульні могли хоча б поїсти (зараз вони їдять прямо на подвір’ї під навісом), пройти медогляд, прийняти душ, — каже вона. — Улітку ми даємо відвідувачам мило, і вони можуть скупатися в річці, а взимку все дуже важко. Сподіваємося, що зможемо знайти приміщення до настання холодів зимової пори. Але відкрити притулок в Україні складно».

Нині у місті на вулиці Миру діє муніципальний притулок, його відділення нічного перебування розраховане на 35 осіб, а відділення соціальної реінтеграції безпритульних «з місць позбавлення волі» — на десять місць. Небагато на півторамільйонне місто, тим паче, що окрім даху будь-якій людині потрібна їжа. Начальник відділу соціальних установ Людмила Минаєва каже, що притулок не передбачає харчування безпритульних. Як же вони там виживають, хочеться запитати?

Дивно, що велика частина коштів для забезпечення харчування харківських нужденних від «Деполь» надходить із зарубіжних добродійних фондів і приватних благодійників — здебільшого з Великої Британії. «Дуже мало заможних людей в Україні готові допомагати, — зауважує Келлі. — У процентному співвідношенні їхня допомога становить лише близько двох відсотків усіх коштів, що надходять... Ми поступово починаємо отримувати частину коштів на харчі, підгузки, одяг, дитячі речі в Україні, але процес рухається дуже повільно». Келлі Макґі каже, що в Україні існує проблема довіри до добродійних організацій, оскільки в цій сфері трапляються махінації.

Окрім пункту харчування в костелі, відкрито денний центр на Салтівці для молодих людей, є притулок для молодих мам, яким нема де жити, — нині там мешкає п’ятеро жінок і шість дітей до п’яти років. «Ми створюємо родинну атмосферу, — розповідає співробітниця Олена. — У нас є гуртки, наприклад кулінарний, де діти вчилися пекти. Є комп’ютерні заняття. Підлітки знають, що вони можуть прийти до нас і виговоритися. І ця інформація залишиться тут».

«Найважча проблема — алкоголізм і токсичні речовини у підлітків», — розповідають співробітники. До пункту не пускають п’яних і агресивних людей, аби гарантувати безпеку інших відвідувачів. Якщо виникає бійка, то доводиться викликати міліцію, але таке трапляється рідко, запевняють у центрі. Самі безпритульні прагнуть дотримуватися правила, їм неважко обрати між бажанням побитися і поїсти. Також у центрі не помічено випадків крадіжок — нужденні прагнуть не красти у своїх же чи у працівників.

Добродійність має певний виховний ефект, вважають співробітники. Інколи для відвідувачів викликають швидку допомогу, якщо у когось трапляється, приміром, напад астми. Погано, що безпритульних не приймають у лікарнях, тяжкохворих тримають кілька днів і знову відправляють на вулицю. «У нас є дідусь із відкритими виразками на ногах. Він навіть не може купити бинт для перев’язки! — засмучується співробітниця Олена. — Є кілька клієнтів психічно хворих, улітку вони спокійніші, а з осені у них трапляються напади агресії. Тоді ми намагаємося їх не нервувати». Деяких людей центр проводжає в останню путь. Поки державні мужі України вирішують глобальні проблеми, найбільш беззахисні верстви населення від народження до смерті отримують милосердя з-за кордону...