Гарячі теми:

Вікторія Польова: «У Непалі здається, ніби бачиш речі вперше»

22 травня, 09:51

Жахлива катастрофа, що вибухнула в Непалі наприкінці квітня, досі залишається предметом розмов. Руйнівний землетрус (найпотужніший з 1934 року) забрав тисячі життів, стер з лиця землі стародавні пам’ятки, цілі села. Україні випала своя доля біди — кричуща за дезорганізованістю операція евакуації наших громадян з Катманду.

Серед інших у злощасному літаку перебувала одна з найвідоміших українських композиторок Вікторія Польова. Вона погодилася розповісти нам про те, що відбувалося в ті дні в Непалі, загалом про враження від своєї поїздки до цієї гірської країни.

КАЗКА

— Який досвід ти розраховувала здобути у Непалі?

— Я дуже хотіла в гори. Ми піднімалися на 3500 метрів. Але Гімалаї — зовнішній привід, а внутрішньо я прагнула відкинути якісь цивілізаційні травми, зіткнутися з цілісним існуванням. І це я отримала повною мірою. Більше, ніж могла уявити.

— Яким було перше враження?

— Ми з моєю дочкою Танею прилетіли до Індії, в Шарджу, і чекали на пересадку до Непалу, але в Катманду раптом закрили аеропорт — літак пошкодив єдину смугу. Тиждень ми просиділи в Індії, і саме розпочався знаменитий індуїстський фестиваль Холі, коли всі один одного обсипають фарбами. У цей вихор, у це кольорове безумство ми й потрапили. Колір, сміх, веселість, рух, прянощі, аромати — і сморід, розпад, страшна багнюка, теж кольорова — все в одному колесі.

— Що ж Непал?

— Він емоційно інший. Нас відвезли вночі прямо з аеропорту до заповідника Чітван. І перше, що я там почула — дихання сплячого слона. Точніше, двох слоних. Отже найперше враження від Непалу — тихий світ, тихе дихання, темрява, сповнена дивами, які вранці почали проступати.

— Виглядає, наче опис казки, в якій раптом опинився через багато років після дитинства.

— Так, справді. Я відчула себе зовсім маленькою. Здається, ніби бачиш речі вперше, сприймаєш все з чистого аркуша. Казкова субтропічна природа і слони, які прямо по вулицях ходять, бо це домашні тварини. Вже наступного ранку ми купалися на них. Коли їдеш на слоні — треба увійти в ритм його руху. Пластика величезного тіла, яке ти відчуваєш... Дивовижні розумні створіння. Дивиться на тебе й усе розуміє, все бачить. Дуже прихильні та добрі до людей.

— Скільки ви там були?

— 2,5 місяця. Хотілося ще більше. Там життя точиться неймовірно повноцінно. Таня казала, що в Непалі особлива система стосунків між людьми. Але я й уявити собі не могла, наскільки особлива.

— У чому це полягає?

— Непальці — це діти, які радіють присутності інших дітей. Уся їхня спільнота побудована на радості співприсутності. Їхнє привітання звучить так: «Намасте», що означає «бог, який у мені, бачить бога, який у тобі». На цьому вибудовуються стосунки. Навіть якщо непалець хоче обдурити тебе, він це робить настільки чисто і прозоро, що сам сміється над цим, і ти смієшся, і він розуміє, що ти розумієш. Така от гра стосунків, що абсолютно не травмує особистість.

— При тому, що країна небагата.

— Вони дійсно дуже бідні. Мабуть, і виживають за рахунок цього ставлення до життя.

— Приїжджі, виходить, — одна з небагатьох статей доходу?

— Так, але при цьому немає геть зовсім меркантильного ставлення до туристів як джерела суто матеріальної вигоди. До Таїланду, наприклад, приїжджі теж везуть гроші, але їх там ненавидять — є свої проблеми. А тут ти потрапляєш в атмосферу і загального, і особистого інтересу до людини, тебе починають впізнавати, любити, дружити з тобою. Це радісно і спрямовано на кожного.

— Чи знайшла ти якісь важливі для себе як композитора музичні паралелі?

— По-перше, я з подивом стала дізнаватися, звідки ростуть деякі мої твори. Ця музика до мене приходила різними шляхами, а тут я її вперше побачила і почула в реальності. Наприклад, тибетські труби, а також те, як ченці співають мантри низькими голосами, як б’ють у гонги, взагалі їхні традиційні ударні інструменти. Те, що було на рівні слуху, увійшло у фактуру життя. І інший момент: непальці багато танцюють. Одного дня ми були в гірському селі Горепані і почули гру на барабанах і спів. Я ж завжди йду на звук. Це був напівпідвал, і там у напівтемряві били в барабани, співали бабки пронизливими голосами. Ми з подивом побачили, що під цю музику танцюють чоловіки, перевдягнуті жінками, — з бородами, вусами, у дуже красивому жіночому вбранні. Я слухала-слухала, не витримала, пішла танцювати з ними. Потім нам пояснили, що це рідкісний момент, майже неймовірний — таємний перехід з касти в касту. А щодо весільних церемоній на вулицях — не упускала жодної нагоди, так само як і можливості пограти на барабанах. Якщо говорити про ідеї для нових робіт... Я, може, взагалі музику припиню писати.

КАТАСТРОФА

— Де вас застав землетрус?

— На щастя, не в Катманду, а в Покхарі. Не так інтенсивно, хоча теж дуже відчутно. Ми сиділи в кафе, за 3-4 метри від землі, коли столик заходив ходором, стали тріскатися вітрини. Ми разом з усіма вибігли на вулицю. Я побачила, що земля рухається хвилями, що вона тече, мов рідина, і ці земляні хвилі треба перестрибувати. Було багато поштовхів. Уночі в будинках ніхто не залишився. Намети, спальні мішки — все місто переселилося на вулицю як одна велика громада, сидить на березі прекрасного озера Фева і чекає на новий поштовх.

КАТМАНДУ ПІСЛЯ ЗЕМЛЕТРУСУ

— Страшно було?

— Ні. При першому ж поштовху мене наче щось змусило запитати дочку: «Ну що, малюк, зустрінемо долю, якою б вона не була?» — «Зустрінемо, мам». І після цього був вже спокій. Хіба що трохи злякалася у момент масової паніки, коли народ побіг. Ця тряска впливає не лише на землю і стіни, а й на фізичне тіло теж — закачує. А страху немає.

— Коли ви приїхали до Катманду?

— Через два дні. Застали дуже страшну картину. Незадовго до того ходили цими вулицями, серед чудес стародавньої цивілізації, і бачити, як все стерлося на порох, було дуже боляче. Перше відчуття — місто полягло. Головна площа Катманду — Дурбар — дуже постраждала. Але потім нам сказали, що встояла ступа на вершині Сваямбунатха, а згодом ми відвідали ступу Боднатх, один з головних осередків тибетського буддизму — вона вціліла, і будинок богині Кумарі теж, на щастя.

— Який настрій переважав у місті?

— Сум... Але дуже скоро люди знову почали посміхатися. Непальці не можуть інакше. Ми з Танею пішли шукати знайомих з місцевих — зустріли одного торговця, він був щасливий, що ми його знайшли. У нього ніхто не загинув — при цьому його лавка на Фрік-стріт, дуже близько до Дурбару. Йому дуже пощастило. А так — багатьох людей виймали з-під завалів.

— Хто це робив?

— Непальські військові, вони працювали чітко й злагоджено. Непальці взагалі дуже працьовиті, вміють працювати. Місця руйнувань одразу захистили, вхід туди закрили, волонтерів підпускали лише на самому початку розбору.

— Не було мародерства?

— Не бачила й не чула. Мені навіть здається, що у непальців це, за рідкими винятками, відсутнє. Вони якось інакше живуть. «Бачу бога в тобі». Як можна пограбувати людину, в якій бачиш бога?

— Вам хтось допоміг?

— Нам особисто — ніхто. Утім, ми і не просили про допомогу. Але досить багато людей жили на території консульства.

— При цьому сам консул — непалець.

— Йому низький уклін, він дуже багато зробив. Пустив у свій будинок, і який будинок! Справжній райський сад посеред зруйнованого міста. Ще була пара — Женя Жданов і його мати — вони на громадських засадах збирали інформацію про українців. Ось вони і ще кілька людей дуже допомагали. Уся історія з евакуацією по них насамперед і вдарила.

ЕВАКУАЦІЯ

— Які, до речі, твої почуття щодо цієї ситуації?

— Інакше як абсолютно ідіотською її не назвеш. Можна було відправити нас на самому початку так, як це зробили Індія, Китай, Польща зі своїми громадянами, і не мучити людей, не заставляти їх втрачати обличчя. Шкіряк одразу пропонував просту схему, але сталося, як сталося: і літак, який увесь час ламався, і взагалі цивільних осіб в такі літаки напхати — повне безумство, і так їх годувати. Нас з Танею рятувало те, що ми сприйняли це як ще одну пригоду, хай і паршиву. Могли без неї і обійтися, звісно.

— Держава наша, схоже, так і не навчилася нічого.

— На відміну від людей. Був показовий випадок. У евакуаційному літаку привезли купу журналістів. Вони постійно брали в усіх інтерв’ю, весь час хотіли дізнатися що-небудь «смалене», настійливо пропонуючи відповіді. Так от: ніхто не сказав нічого поганого. Туди потрапили найрізноманітніші люди, але всі виявилися настільки терплячими і смиренними... Я тоді відчула, як багато в українській людині терпіння і прощення, хоча там можна було бунт підняти, причини були. Але — не сказали жодного лихого слова. Мене це зворушило і вразило. Я бачила й інше, дуже ганебне на тлі трагедії, але загальне відчуття у мене радісне.